| У 2015 році Кіровоград офіційно не відзначатиме ніякого ювілею міста. А шкода. 260 років тому – в 1755-му – у поселенні на лівому березі Інгулу, що називалося Подолом, діяв міський магістрат.
Такою у ХІІІ-ХІХ століттях була узагальнена (за Магдебурзьким правом) назва органів місцевого самоврядування і суду у більшості європейських держав, зокрема майже усіх міст і містечок України, підпорядкованих Польщі. Першим «не польським» населеним пунктом, де це право запровадили, був Поділ. Його історія унікальна, вона не повторилася у жодному з великих міст Правобережжя, заснованих після нього: Миколаєві, Одесі, Катеринославі (тепер Дніпропетровську), Херсоні. На жаль, історія Подолу практично не досліджувалася і для нас є TERRA INCOGNITA («невідома земля») на Інгулі.
ПОЧИНАЛОСЯ ВСЕ ТАК…
Вчитаймося в рядки «Історичного нарису м. Єлисаветграда», виданого колишнім міським головою Олександром Пашутіним у 1897 році. «Право називатися купцями було надано запрошеним ще у 1755 році з Польщі розкольникам, які поселилися поблизу фортеці св. Єлисавети по той бік Інгулу». (Тут слід зробити уточнення: під Польщею малися на увазі українські землі за річками Велика Вись та Синюха, які належали у ті часи Речі Посполитій. Розкольниками вважалися селяни, колишні українські козаки – учасники релігійно-суспільного руху, що виник у середині XVII ст. у Російській імперії як супротив церковним реформам патріарха Никона). 12 квітня 1755 року прибульці одержали дозвіл коменданта фортеці Глібова називатися міщанами й займатися торгівлею та ремеслами. Ці люди й стали засновниками купецького стану практично усіх міст півдня України. Досить назвати прізвище купця Івана Масленникова, який у 1785 році відкрив у місті над Інгулом перший у імперії цукровий завод і відправляв свою продукцію через порт Хаджибей на міжнародні ринки. Із заснуванням Одеси багато єлисаветградських купців переселилися у це приморське місто. Налагодили там торгівлю, а Андрія Железцова було обрано першим міським головою Одеси.
Все це буде пізніше. А з самого початку переселення на береги Інгулу купці та ремісники енергійно взялися за справу. Німецький академік Гільденштедт, який відвідав поселення на Інгулі у 1774 році, у своєму щоденнику відзначав: «На Подолі нараховується 600 будинків, розміщених правильними вулицями. У них живуть купці і ремісники, підпорядковані магістрату. Тут же розташовані торгова площа, обставлена лавками, ратуша, церква православного віросповідання та церква для розкольників, що називається каплицею. Розкольники складають більшу частину мешканців, діляться на кілька конфесій і користуються недоторканістю». Академіка доповнює Пашутін: «Розкольники жили в основному на протилежному від фортеці березі Інгулу, там розташовувалися їхні багаті церкви з дорогоцінним начинням і рукописами богослужебних книг»… Це повідомлення дещо розширимо.
СВЯТИНІ І ВУЛИЦІ ПОДОЛУ
До більшовицького перевороту у місті з 75-тисячним населенням діяло дев’ять православних громадських і три домові церкви. Повна історія храмів ще не створена, а окремі дослідження мають значні розбіжності. Зокрема, у «Історичному нарисі…» Пашутін найстарішою церквою міста називає Соборну Троїцьку, збудовану на території фортеці у 1755 році. Довідник «Весь Єлисаветград» за 1910 рік найдавнішою вважає Знаменську церкву «збудовану, за переказами, на початку XVIII століття». Є всі підстави вважати обидві дати неточними. Виходжу з того, що на Подолі, який носив статус магістерського міста ще у 1755 році і мав значну кількість прихожан, храм був вкрай необхідний. Адже ні Знаменською, ні, тим більше, фортечною церквами, розташованими на правому березі Інгулу, старовіри користуватися не могли. Звернемо увагу на рядки Пашутіна. Описуючи Покровську церкву, він зазначає: «У 1825 році 23 березня облаштована замість дерев’яної мурована каплиця». Дерев’яну каплицю згадував і Гільденштет.
Згадаймо визначення терміну «каплиця». Це невелика молитовна будівля – церква без вівтаря. У каплиці читають молитви і акафісти, відбуваються молебні, панахиди та інші треби, вірячи ставлять свічки перед шанованими іконами. Будують каплиці на ознаменування пам’яті духовно значущих історичних подій, спочинку подвижників віри. Для розкольників українського походження таким подвижником був видатний церковний діяч, проповідник і богослов митрополит Димитрій Ростовський (у миру Данило Туптало). Виходець із сім’ї козацького сотника Сави Туптала і його дружини Марії, він все своє життя присвятив служінню Вірі і Богові. Димитрій – автор унікального релігійно-філософського і літературного твору «Життя святих» або «Четьї-Мінеї», перше видання якої вийшло у 1714 році. Кожен православний храм вважав за честь мати у себе цю книгу. Після смерті митрополита (29 жовтня 1709 р.) Святійший Синод у 1757 році зарахував його до лику святих і звернувся до імператриці Єлизавети Петрівни, щоб вона дозволила сповістити про це всій Церкві християнського світу. Цариця, до речі, веліла виготовити для мощей Димитрія срібну раку (домовину) і одяг із золотої парчі. Димитрій Ростовський був єдиною особою, яку православна церква канонізувала впродовж усього вісімнадцятого століття.
Духівництво Подолу, одержавши повідомлення Синоду про канонізацію митрополита, на ознаменування пам’яті про святого Димитрія нарекло його іменем каплицю, збудовану, звичайно ж, раніше. Існує версія, що храм перевезли віряни на Поділ з місця свого колишнього проживання. Подібна практика була у ті часи нормою. На перших порах існування Подолу було щонайменше шість вулиць: Хрестовоздвиженська, Мала Міщанська, Велика Міщанська, Безпопівська, Василівська та Невська. Одну з них, ймовірно, Малу Міщанську, де була розташована каплиця Святого Димитрія, пізніше перейменували на Покровську, оскільки поряд була споруджена єдиновірна церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. На сусідній Купецькій збудували теж єдиновірну Преображенську церкву, вулицю відповідно перейменували. Ще одну церкву – Хрестовоздвиженську – відкрили неподалік Преображенської. Вулиці біля неї дали таку саму назву. Церква постраждала від пожежі, на її місці коштом полковника Красноглазова у 1798 був збудований великий цегляний храм. Оскільки на Подолі діяли дві церкви і каплиця, його визначили Соборним в ім’я Успення Пресвятої Богородиці. Вулицю, на якій він стояв, теж перейменували на Успенську (у 1909 році її з’єднали з Василівською та Безпопівською і назвали вулицею Миколи Гоголя).
БУРГОМІСТР, РАТМАНИ, МІСЬКІ ГОЛОВИ…
Поділ став першим містом у Російській імперії, якому було надане привілейне правління у формі міського магістрату. Адже московсько-російське самодержавство на загарбаних ним територіях ніякої іншої влади, крім абсолютної монархії, не допускало. Щось схоже на місцеве самоврядування запровадив був імператор Петро І, але наступники його скасовували. Для міщан Подолу міський магістрат став способом здобуття певної незалежності та правового захисту від місцевих феодалів-поміщиків. Магістрат займався розподілом і збором податків і повинностей від населення, організацією купецьких гільдій, цехів, сприяв розвитку ремесел, торгівлі, мануфактур, міського господарства, здійснював функції суду для торгово-промислових верств населення та деякі поліцейські функції.
Магістрат був виборним органом. Спочатку обиралися так звані ратмани (депутати) від купецького та ремісничого станів. Ратмани, у свою чергу, обирали голову міської адміністрації – бургомістра (з німецької – господар міщан). Слід зауважити, що магістрати у Російській імперії лише віддалено нагадували європейські. Подільський магістрат у своїх діях підлягав комендантові фортеці та військовій канцелярії. Навіть паспорти для поїздки в інші міста (по-сучасному візи) бургомістр не міг видавати без дозволу комендантської чи гарнізонної канцелярії. Для Подолу, який з 1775 року став частиною новоствореного міста Єлисаветграда, самоврядування взагалі було неприйнятним, бо місто спочатку відносно, а з 1829 року офіційно стало центром військових поселень усього півдня Росії. Вся влада у ньому належала військовому начальству. Протягом 30 років міськими головами Єлисаветграда призначалися військові чини, у особі яких зосередилася вся повнота влади. Цивільні установи, у тім числі міська дума та її голова, перебували у Бобринці, це місто стало центром повіту. Цивільний голова, гласні, інші чиновники ніякого впливу на військову владу не мали.
ЄВРОПА НА ІНГУЛІ НЕ ПРИЖИЛАСЯ
Першим бургомістром Подолу був обраний купець Іван Іванченко. Це особа непересічна. Як свідчать документи архіву коша Нової Запорозької Січі, він походив з козацької сім’ї, після служби у реєстровому війську зайнявся торгівлею і став досить успішним купцем. Але кар’єра бургомістра для нього була невдалою. На самому її початку сталася подія, яка перекреслила подальший її розвиток. Вона пов’язана із закупівлею в Умані худоби для потреб військових, зайнятих на будівництві фортеці. Купці, які поїхали до Умані на чолі з близьким родичем бургомістра, потрапили у заручники до уманського коменданта, бо керівництво гарнізону Єлисаветинської фортеці начебто мало перед сусідами значний борг. У подільських купців відібрали три десятки волів, вісім возів з провіантом. Генерал Глібов усю вину за втрати поклав на бургомістра, й Івана Іванченка з посади усунули. На його місце обрали Григорія Звенигородського. Він відслужив на посаді повний термін – три роки. Наступними бургомістрами у різний час були Іван Гомін, Василь Кисельов, Іван Ніжинець, Терентій Чорний. Та найвидатнішу роль у вищих ешелонах міської влади відіграв виходець із давньої козацької родини, нащадок сотника Інгульської паланки Нової Запорозької січі купець Яків Шульгин.
…У 1766 році адміністративно-управлінська система місцевого самоврядуванням була вкотре змінена. Запроваджувалася посада міського голови. Він не обирався, як бургомістр, а призначався царським указом. На Подолі такої честі був удостоєний Яків Шульгин. Йому було доручено підготовку та проведення виборів міської думи навзамін міського магістрату. Європейську форму правління російська керівна верхівкатак і не сприйняла. Адже вона століттями тяжіла до єдинодержавної влади. Міський голова з поставленим завданням впорався блискуче. У квітні 1787 відбулися вибори міської думи та її голови. На той час колишній Поділ, як уже відзначалося, увійшов до складу Єлисаветграда. Першим обраним міським головою став купець Олексій Романов. Він служив на посаді п’ять років: саме такий термін передбачався положенням. Змінив Олексія у кріслі його брат Григорій Романов.
Дещо про міських голів. Їх із часу запровадження посади і до більшовицького перевороту місту служило тридцять. Всі вони були купцями, окремі мали певні заслуги перед громадою і, безумовно, перед урядом. Савин Голиков, приміром, (головував 1800-1803) мав звання «іменитий громадянин». Іван Фундуклій (1818-1819) – «комерційний радник». Титулом «особистий почесний громадянин» володів Іван Макеєв (1864-1865). Та найбільше почестей віддано було 28-му за рахунком міському голові Олександру Пашутіну. Він очолював міську думу 28 років (1878-1906). Ще до обрання міським головою Пашутін мав звання «особистий почесний громадянин». У кінці кар’єри його обрали Почесним громадянином Єлисаветграда. До нього такого звання були удостоєні генерал граф Остен-Сакен (1864) – під час перебування міста у військовому відомстві був фактичним начальником краю – та колишній херсонський губернатор таємний радник Ерделі (1890). «Самовіддану діяльність» Пашутіна російські імператори відзначали високими державними нагородами, особистими цінними подарунками імператорів. За життя його іменем назвали у місті вулицю. Почесті явно перебільшенні. Оригінальною постаттю був тридцятий міський голова Григорій Волохін. Він починав головувати за царської влади (1912), продовжив у часи УНР (1917-1918), зміщений більшовиками у 1919-му. Помер останній міський голова дорадянського періоду в 1931 році на трамвайній зупинці біля лікарні святої Анни, повертаючись додому на вулицю Карабінерну.
ПАМ’ЯТЬ ВІКІВ: ТОЧКА ВІДЛІКУ
Так уже дивно склалася історія міста на Інгулі. Через відсутність першоджерел довгий час складно було відтворити початковий період заснування населеного пункту. Думки дослідників щодо цього питання і досі різняться. Над багатьма з них витає створений істориками-монархістами ще у ХІХ столітті ореол фортеці святої Єлисавети, яка начебто з військового укріплення перетворилася на цивільне місто і передала йому свою назву. Зміст певної частини досліджень сучасних краєзнавців та істориків зводиться до недоказових висновків – «місто довго було складовою частиною фортеці і не мало власної назви, хоча магістрат у форштадті був запроваджений ще у 1755 році». Дивно: як місто може бути складовою частиною фортеці? Реально – навпаки. Форштадт у перекладі з німецької означає «поселення, розташоване за межами фортеці». З 1755 року це поселення називалося Подолом, у 1775-му його об’єднано з правобережними поселеннями Пермським, Биковим та Чечорою. Новому адміністративно-територіальному утворенню надано статус міста з назвою Єлисаветград.
Дуже помилковою є думка, що два десятиліття поселення «не мало власної назви». У наші дні хтось придумав для нього принизливе абстрактне визначення – «історичний центр». Конкретну назву вказали джерела, які у часи більшовицького правління покривалися пилом у архівах і книгосховищах. Останнім часом ними може користуватися кожен краєзнавець чи науковець. Маються на увазі згадувані праці Пашутіна та Гольденштедта. Обидва документи є унікальними першоджерелами, вони й вказують справжню назву поселення – ПОДІЛ. Як мовиться: коротко, чітко і ясно. Мабуть, настав час відійти від невігласького «історичного центру» і називати речі своїми іменами. Навіки увійшли в історію Києва, Житомира, Полтави, Черкас місцевості з поетичною топонімічною назвою Поділ. Тамтешні жителі пишаються і гордяться дійсно історичними місцевостями, оберігають і доглядають їх. Саме на Подолах названих міст зосереджено оригінальні пам’ятки історії, культури, архітектури, об’єкти туризму, місця відпочинку. Все це є і на Подолі нашого міста. (Хоч як називатиметься Кіровоград у майбутньому, Поділ завжди залишиться Подолом, без нього уявити місто неможливо).
Щодо туристської привабливості. Варто пройти сучасними вулицями Подолу від Ковалівського мосту до вулиці Кропивницького (кордоном має служити вулиця Гоголя). Тут минуле переплелося із сьогоденням. Звідси починається точка відліку письмової та архітектурної пам’яті Подолу, які передають неповторну історію усього міста над сивим легендарним Інгулом.
На знімках:
1 Храм Святого Димитрія. (У радянські часи не діяв, у ньому містився клуб працівників торгівлі, тепер повільно реставрується, належить Українській автокефальній церкві).
2 Святий Димитрій.
3 Свято-Преображенський собор сьогодні.
4 Успенський собор, початок ХХ ст..
5 Приміщення міської думи (наступниці міської ратуші) з пожежною вежею, збудовано 1846 р.
6 Міський базар ХІХ ст.
7 Вулиця старого міста.
Юрій МАТІВОС |
Сурма 