Чотирьохсотлітня амнезія

Роман Ревчук
Публіцист

“Технологія проста: от Ви, наприклад, що знаєте про період у 400 років від Данила Галицького до Хмельницького? Правильно, майже нічого. А це – час, коли ми склались, як нація, коли ми виробили свої справжні, властиві тільки нам цінності. Цінності, які є частиною кожного з нас, і у відстоюванні яких ми можемо бути послідовними й наполегливими.

Ті ж нібито сьогоднішні наші ерзац-цінності є зовсім не нашими, у людей амнезія й маніпулювати ними можна, як хочеш, що й відбувається”.

З коментарів на УП

За часів Данила Галицького, ми ще – Русь.

А от напередодні повстання Хмельницького – уже невідомо хто.

Якщо вірити підручникам – уже українці: “Визвольна війна українського народу”, “Українсько-московський (донедавна українсько-російський) договір 1654 року”.

Проте відомо, що Хмельницький іменував себе “єдиновладцем і самодержцем Руським”, а Виговський у Гадяцькому договорі йменує державу Великим Князівством Руським.

Технологія й хронологія процесу переінакшення назви Русь на окраїну, Україну, зрештою, Малоросію оминається. Саме ця зміна, на думку Олексія Толкачова, дала поштовх виникненню комплексу меншовартості.

Попри скупі відомості про литовських та окремих руських князів, заснування Запорізької Січі, походи Сагайдачного, період історії від Данила Галицького до Богдана Хмельницького є зяючою прогалиною.

Смутне уявлення про те, де поділися “всемогутні” монголо-татари та “залишення” права користуватися своєю, руською мовою, збереження православної церкви – ось, власне, і все…

Міф про “всеперемагаючих” монголів як символ непорушності Москви

Кожен український школяр більш-менш знайомий із прикрою поразкою русько-половецького війська на річці Калці в 1223 році. Детально – з падінням Києва в грудні 1240-го, з тим, як Данило Галицький, за наказом Бурундая, розбирав щойно збудовані городи-укріплення. Краєм вуха чув про перемогу русько-литовських ратей на Синіх Водах у 1362-му.

А от про звитягу в Окунівській битві в 1276 році – не відає ні слухом, ні духом.

Видається, що оспівування Золотої Орди, “непереможних татаро-монголів”, з їхніми вождями Чингізханом та Батиєм, мало на меті створити в українців відчуття безсилля, марноти руху опору проти тогочасної орди, Російської імперії. А згодом – Радянського Союзу.

Либонь, це добре розумів Іван Франко, повість якого “Захар Беркут” була спробою похитнути цей міф.

Той факт, що Русь об’єдналася з Литвою – передовсім для спільної боротьби з монголо-татарами – чомусь трактується як литовське панування.

Данило Галицький і Русь ПРОТИ Литви (польський мультик)

Натомість літопис свідчить, що ще в ХІІІ (!) столітті русько-литовська коаліція вела успішні війни з ординцями, нащадками Чингізхана й Батия!

1263 рік – біля гирла Прип’яті племінник Міндовга, литовський князь Радивіл Монтілович, з русько-литовським військом ущент розбиває заволзьких татар на чолі з Батиєвим внуком Киданом, який прислав до Новогрудка послів із вимогою виплати данини за п’ять років. Але замість золота та коштовних прикрас отримав у відповідь кілька стріл.

“… и войска его преможены так, ижь розно по лЂсах и болотах, и полях росперхнулися, и на пляцу тежь их барзо много полегло, и сам царь заледво утек, и то в малой велми дружинЂ, а иншие в Днепру и Припяти потонули”.

В 1272 році – внук Радивіла князь Скирмонт Мікгайлович у Кайдановому наголову громить хана заволзьких татар Балаклая, який прийшов на землю білоруську. У цьому ж бою загинув і сам Балаклай.

Після цієї перемоги князь Скирмонт перейшов Дніпро, і звільнив Мозир, Стародуб, Карачев, Чернігів, Турів.

Окунівська битва

 

“За кількістю сил, що зійшлися, битва на річці Окунівці сміливо може бути наречена битвою народів, як це мало місце на Каталаунських полях, а за своїм значенням вона вартує незрівнянно вище Куликовської битви, тому що поклала край татаро-монгольським домаганням на всі південні й західні землі Русі й забезпечила нормальний економічний і культурний розвиток русько-литовської держави”.
Юхим Макаровський

У 1276 році Великий Князь Київський Святослав, Симеон Друцький, Давид Луцький, княжата Волинські, до яких князь Новогрудський Тройнята Скирмонтович “послал… просячи их o ратунок”, а також два брати Тройняти, що стояли на чолі князівств Карачаївки й Чернігівського, Пісимонт Туровський і Стародубський, у закруті річок Дніпра та Прип’яті, над річкою Окунівкою, завдають нищівної поразки сину Балаклая, хану Курдану.

Це сталося тоді, коли останній, прагнучи помститись за батька, зібрав Казанську, Кримську, а також Ногайські та всі орди Заволжя й пішов на руські князівства, вогнем і шаблею плюндруючи все на своєму шляху.

На думку радянського історика Арсенія Насонова та відомого мандрівника й дослідника Західної Монголії Григорія Грумм-Гржимайло, у складі татарського війська були й дружини північно-східних руських князів. Хоча літописи повідомляють про це неохоче.

Пройшовши південною околицею Володимиро-Суздальського князівства, татари вийшли в район Прип’яті й таборували за Мозирем над річкою Окунівка.

1240-1795: протистояння Литви-Русі, Польщі і Москви (ІНФОГРАФІКА)

Сюди, до розташування татарського стану підійшли русько-литовські раті й атакували ворога. Битва почалася рано вранці й тривала цілий день. Обидві сторони билися з великим завзяттям, але до вечора опір ординців було зломлено, і вони кинулися навтікача.

“…наостаток татаре утекаты почали, a литва и русь тым смЂлей розогнаных и утЂкаючих татаров били, громили, сЂкли, кололи, в рЂках топили, и наголову оные великие войска нагайские, кримские, над рЂкою Окуневкою поразили”.

Переслідування тривало до глибокої ночі. Лише з невеликою частиною сил Курдану вдалося врятуватися.

Велике князівство Литовське, Руське і Жмудське – держава, яка справді пролягала “від моря до моря”

Багато полягло в цьому бою й русько-литовського лицарства: Симеон Друцький, Андрій Давидович, Любарт Карачевський, Пісимонт Туровський, та брати Тройняти.

Отож, уже через 20-30 років після татаро-монгольської навали влада Золотої Орди над Західною Руссю припинилася. Причому більш ніж за сто років до Куликовської битви. Із цього часу починається новий процес розвитку Руської державності.

Чому підручники мовчать про це?!

Коли Карамзін створив монументальну “Російську історію”, у якій проводив ідею керівної ролі Москви в її боротьбі за повалення “татаро-монгольського ярма” і створення Російської імперії, то для Окунівської битви там не знайшлося місця. А білорусько-литовські літописи були оголошені ненадійним джерелом.

Українські історики йдуть торованим шляхом.

Чим Рюриковичі “українськіші” од Гедиміновичів?

 

“Дехто з українців ще добачає існування держави в часи Київської та Галицької Русі, але далі вже – все, суцільна неволя”.
Юрій Винничук

У 1254 році, після примирення з литовцями, Данило Галицький посадив на князівство в Новогрудку, столицю Великого князівства Литовського, свого четвертого сина – Романа Даниловича. У ті часи ця територія називалася Чорною Руссю

Ще один син князя Данила – Шварно – був одружений із донькою Міндовга й після Міндовга сам став Великим князем Литовським.

У 1321 році, після вигнання з Києва Гедиміном князя Київського Станіслава, який утік до Рязанського князівства, Рюриковичів змінюють родичі або нащадки Гедиміна.

“На Києві на інших пригородках призначив старшим намісником своїм Міндовга, князя Гольшанського, сина Гольшанського, кревного свого, котрий був у руську віру охрещений, і панував над Києвом аж до Володимира Ольгердовича, князів Слуцьких предка…”

Чи не найвідомішим для українців є Любарт-Дмитро Гедимінович, князь Любарський (Східноволинський), Луцький, Волинський та Галицький.
Луцькі міські укріплення часів Великого князівства Литовського (XVI ст.) Ліворуч – середньовічний замок Любарта, чиї вежі відомі українцям з купюри у 200 гривень. Малюнок Петра Троневичазвідси
Сини Ольгерда: Володимир, князь Київський та Корибут-Дмитро, князь Чернігівський і Новгород-Сіверський – карбували власну монету й підтримували прагнення місцевої знаті до самостійності, дедалі частіше відмовляючись підкорятися Великому князю.
Якщо вважати Гедиміновичів – Любарта (Дмитра), Володимира Ольгердовича, Корибута-Дмитра та інших князів, які одружувалися з руськими князівнами, мали руські імена – не нашими, то як бути з Рюриковичами?
Хто ж тоді князі Олег (Хелгі), Ольга (Хелга), Ігор (Інгвар), Володимир (Вальдемар) Великий?

Либонь, русько-литовські князі не вписалися в московоцентричну концепцію об’єднання руських земель навколо Москви.

Мати України

 

“Державний устрій ВКЛ у XIV столітті був дуже подібний до старої Руської держави. Чи то було наслідком анальоґічного державного процесу, чи був тут вплив понять руського державного права, перейнятих литовською династією разом із руською культурою – тяжко рішити. Найскорше, що було тут і перше й друге”.
Михайло Грушевський

Цю велику державу, яка з 1398 році називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське і дев’яносто відсотків території якої становили землі Київської Русі, населяли переважно русини.

Руська культура, закони та звичаї були панівними в князівстві.

Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе норми римського, руського (“Руська правда”), польського і німецького кодифікованого й звичаєвого права.

Його положення діяли на землях Литви і Русі аж до середини ХІХ століття.

А деякі з них зберегли законну силу в Чернігівській і Полтавській губерніях аж до 1917 року.

Лише в XIX столітті історичну назву Литва, яка до цього часу стосувалась сучасних білоруських, українських і литовських земель, з політичних мотивів було закріплено за тими, які становлять сучасну Литовську республіку.

Якщо Київську Русь можна вважати бабусею України, то Велике Князівство Литовське, фактично є її матір’ю, як, певною мірою, і Річ Посполита.

В обох – найвпливовішими, найбагатшими й найшановнішими були наші руські магнати, бо ж мали велетенські земельні угіддя.

Руські князі входили до складу великокняжої ради, і разом із литовськими панами становили провідну верству держави. Православна церква мала змогу вільно розвиватися й впливати на культурно-освітній розвиток країни.

Ярема Вишневецький – такий же “наш”, як і Хмельницький

У вересні 1632 року було створено Києво-Братську колегію, згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською. Згідно з Гадяцьким договором 1658 року колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом.

Указом Синоду в 1817 році Академію було закрито.

Руська – староукраїнська – мова в діловодстві Речі Посполитої вживалася на рівних із польською.

“Нам стільки часу втокмачували в голову про польських завойовників, і ніхто не завдавав собі праці придивитися до них ближче. Проте, виявляється, усі ці Потоцькі, Чарторийські, Чернецькі, Вишневецькі, Конецьпольські – расові українці з діда-прадіда.

Українські магнати уже створили державу в державі, і поволі йшло до того, що Україна могла перетворитися на окреме королівство…

Від кого ж визволяв нас Хмельницький своєю визвольною війною? І з того і з тамтого боку були у війську українці – як селяни, так і шляхта.

Чи це не скидалося більше на громадянську війну?”запитує Юрій Винничук.

Питання й досі відкрите…

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s