Російські технології колонізації України  

  • Російські технології колонізації України - фото 1
    1/1
“Спільне минуле”, “братні слов’янські народи”, “тісне переплетення історичних доль”, “один народ” – пафосні епітети, які російські політики не втомлюються прикладати до історії українсько-російських стосунків. Не відстає й частина української “еліти”, що вражена хронічним вірусом меншовартості. Насправді ж подібні гучні заяви є нічим іншим, як відвертою ідеологічною маніпуляцією, покликаною підкріпити нібито “історичними аргументами” наміри Кремля будь-що втримати Україну в сфері свого впливу та контролю. Не маючи майже нічого спільного з реальною історією українсько-російських взаємин, такий образ приховує їх справжню сутність, яка полягає в нескінченному протистоянні та фактично колонізації України.
Візитівкою українсько-російських стосунків є різне усвідомлення українцями і росіянами державотворчих процесів на теренах Русі та постійна протидія планам Московії/Росії поглинути Україну. Московська експансія, що розпочалася з кінця XV ст., до сьогодні визначає єство українсько-російських взаємин. Московія/Росія впродовж всього періоду свого існування постійно користується широким набором інструментів націлених не лише на заперечення українського етносу, подання його як частини “русского мира”, але й прагнення стерти історичну пам’ять українців щодо своєї самобутності.
Сучасна, чергова війна України за свою незалежність, розпочата у відповідь на агресію Росії в лютому 2014 року, є прямим продовженням кількасотлітнього протиборства українців московській експансії, які просто не могли не відчувати на собі впливу попередніх протистоянь.
Багатогранність російсько-української війни, розпочатої у лютому 2014 року, її відмінності від війн минулого спонукали до формування нових “штампів” щодо її нібито унікальності. Проте, якщо уважно подивитися на сучасні події крізь призму попередніх війн, які Московія/Росія вела з метою загарбання українських земель, стає зрозуміло, що практично всі аспекти сучасної війни мають “довгу бороду” в історії війн Росії проти України. Деякі з них своїми коренями походять з XV ст., а інші взагалі сягають ХІІ ст.
Наприклад, приховування своєї прямої причетності до війни – типовий засіб російських еліт у війнах з Українською державою, який вперше був застосований під час російсько-української війни 1658–1659 рр., коли вторгнення в Гетьманщину московського війська не супроводжувалося оголошенням війни.
Так само 17 грудня 1917 р. більшовицька Росія звинуватила Центральну Раду в “контрреволюційності”. Росія висунула ультимативні вимоги до українського уряду відмовитися від спроб створення Українського фронту, дозволити перекидання радянських військ з фронту на Дон і натомість не пропускати туди козачі частини, а також припинити роззброєння “революційних” загонів в Україні. Все це за своєю головною метою нагадує вимоги Кремля, озвучені перед війною 2014 року – зректися українцям європейського вибору, увійти до Митного союзу, зробити російську мову державною, стати частиною “русского мира”. Виконання цих вимог призвело б до демонтажу Української держави. А грудневий 1917 р. ультиматум був покликаний не дати їй остаточно утвердитись у світі.
Риторика ж В. Путіна щодо нової української влади в Києві – “хунта”, “нацисти”, “фашисти” – виразно перегукується з не менш одіозними, як на той час, звинуваченнями більшовиків у бік Центральної Ради.
18 грудня уряд УНР відхилив усі пункти ультиматуму. У відповідь Раднарком ухвалив вважати Центральну Раду в стані війни з Радянською Росією, що нині є практично повною аналогією рішення Ради Федерації від 1 березня 2014 р., яка надавала президенту Росії В. Путіну дозвіл уводити війська на територію України для так званої “нормалізації суспільно-політичної ситуації”.
В обох випадках привід до війни було обрано з неперевершеним цинізмом. Якщо в 1917 р. більшовики прикривалися нібито турботою про трудящих, то в 2014 році Кремль порізно заявляв про захист росіян і російськомовних громадян в Україні.
Провокування та фінансування антиукраїнських рухів, розв’язання громадянської війни, формування та використання “п’ятої колони” у різних комбінаціях використовувалися Московією, починаючи з XV ст. Уже перша загарбницька війна Москви 1492–1494 рр. за українські землі позначилася переманюванням т. зв. “верхівських” князів, які визнали зверхність великого московського князя. Під час війни 1500–1503 рр. Москві присягнули і перейшли під її крило зі своїми чернігово-сіверськими володіннями нащадки колишніх московських емігрантів князі С. Можайський та В. Шем’ятич і, доєднавшись до загарбників, вирушили завойовувати для них інші українські землі. У цьому випадку маємо тогочасний аналог нинішніх спроб Кремля обставити агресію до Криму та Донбасу так, що Росія лише підтримує бажання місцевого населення підпорядкуватися Москві.
Під час агресії Московії проти ранньомодерної Української держави – Гетьманщини в 1658–1659 рр. Московія не тільки збройною рукою підпирала низи проти державної влади, а й спрямувала Полтавський полк та Запорожжя проти центру, що до болю нагадує сучасні дії Кремля на Донбасі та його ж спроби спровокувати сепаратистські настрої у Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Одесі, Херсоні.
Під час війни за незалежність України в 1917–1921 рр. усі ці московські стратегії були доведені до досконалості. Тут й натравлювання низів на державну владу за допомогою страшенної соціальної демагогії, і нелегітимний з’їзд Рад у Харкові, який проголосив утворення Радянської України як “окремої держави”, і Донецько-Криворізька республіка, і переманювання українських військових частин на свій бік та використання своїх агентів для розвалу української армії, й організація заколотів в українських містах Сходу та Півдня. Тоді ж Москва також намагалася видати свою агресію за суто громадянський конфлікт в Україні, в якому очолювані більшовиками народні маси воюють з контрреволюцією (!).
Несамовите використання інформаційної війни з опонентом сягає своїми коріннями специфіки ідеологічного супроводу Москвою своїх вторгнень, починаючи з війни 1500–1503 рр. Уже тоді було піднято на щит демагогічне гасло про нібито переслідування православних, яких зібралася захищати Московія, а також проголошувалися “історичні права” на українські землі. Обидва аргументи аж до середини XVII ст. були стрижнем обґрунтувань усіх московських агресій. А сучасна ідеологема про “русский мир” є прямою аналогією ідеї створення панправославного світу на чолі з Москвою (ХVІІ–ХVІІІ ст.).
Усі були шоковані цинічністю московської пропаганди, яка вихлюпнулася на Україну та цілий світ. “Київська хунта”, “фашисти”, “нацисти”, “бандерівський шабаш”, – це ще ненайгрубіші вислови на адресу Революції гідності та нової української влади. Українська та західна преса зарясніла порівняннями путінської пропаганди із геббельсівською. Разом з цим, “війна маніфестів”, яку розгорнув Петро І проти Івана Мазепи, за своїм духом, стилем і змістом мало чим відрізняється від інформаційної війни яку запровадила Росія проти України у 21 столітті.
Отже, у 2014 році російські “стратеги” не вигадали нічого принципово нового, а пішли шляхом своїх попередників, лише прилаштовуючи до сучасних реалій підходи, випробувані в XV–XX ст. Саме збройна агресія як втілення постійних імперських планів Московії/Росії – колонізувати Україну визначали та визначають головний вектор українсько-російських стосунків.
АВТОР:
  • Объективный взгляд

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s