Свято Перемоги за звичкою? Чи перемога роками святкувалася збочено…

Прикро, що лише зараз ми, як вся Європа відзначаємо День Пам’яті  та Примирення, вшановуючи загиблих у другій  світовій війні.  Ми повинні бути вдячні справжнім переможцям.. Прикро, що раніше цей день дехто використовував, як привід для політичної  реклами…  І минулого року, на жаль довелося бачити в Кіровограді прапори «дуже вагомих політичних сил» Партії пенсіонерів та Народного фронту, які до перемоги недоклалися ніяким боком. Дехто приніс портретики Сталіна та тихенько прийшов з колорадськими стрічками.  Але того нахабства, на щастя, було мало. Все те відходить безповоротно в минуле. Цього року не було вже нічого коларського і провокаційного. Хіба що якісь червоні прапори без зірок і серпів.

Серед різноманіття мундирів і нагород на них можна вирізнити справжніх ветеранів, та тих хто до них «приєднався з липовими нагородами». Справжнього фронтовика видно не лише за Орденом Вітчизняної війни, але і за медалями на грудях. У більшості осіб до 90 років їх цілі оберемки (афганців та учасників АТО не враховую), і вони в цей день  одягають мундири з ними.  Ознакою справжнього учасника бойових дій до кінця 1945 року є медалі «За військову доблесть», «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною» та за визволення окремих міст Європи – Варшаву, Прагу, Відень, Будапешт, Берлін.  А ще медалі за оборону того чи іншого міста. Все інше чисто ювілейне і зовсім  несуттєве.

Та певну частину ветеранів ще минулого року уважили і повезли автотранспортом на місце покладання квітів на фортечних валах. Але чомусь не всіх? Не все обліковано, чи можливо серед тих «почесних» є несправжні, а справжні через це не йдуть до того гурту.  Прикро, як що тих людей пропустили, а ще прикріше якщо це зроблено навмисно через чвари в середині ще й досі прокомуністичних ветеранських організацій. Там не церемоняться з тими хто не визнає роль партії або прямо у вічі каже правду про війну. А нестрашної правди не буває. Є лише вигадані міфи про оборону міст, наприклад Кіровоградщини, які насправді ніхто не обороняв. Є замовчування про чорну піхоту, про голод 1946-1947 років, про «напад Фінляндії на СРСР», про радянсько-німецький парад 1939 року у Бресті, про поневіряння вчорашніх фронтовиків, про нікудишнє медичне обслуговування, про черги на житло та пайки на свята. А ще таке прикре і ганебне явище, що кількість «фронтовиків», не зважаючи на те, що вони з року і рік помирали від отриманих ран… збільшувалася за рахунок новітніх «синів лейтенанта Шмідта», що натовпами прийшли «знімати вершки» з  чужої, не своєї перемоги.

На свята про це не говорять, на свята виказують їм пошану та подяку… А чому лише на свята? Подвиг – завжди подвиг, і не має він терміну давності. Тому варто це пам’ятати завжди, а не лише у травневі дні…

Цього року вперше  відзначив День Перемоги по-своєму, за іншим сценарієм. Раніше якось поглинав «вир свята», яке в той же час сумне через мільйони жертв. Не міг я нині відзначати це свято, як 13 років тому, коли поруч зі мною був справжній переможець – мій рідний батько. Тому цього року, я з квітами поїхав знову до нього. Цього разу на могилу. Як би він був живим, то минулого року йому внилося б 90.

71 рік тому він брав Берлін, і день Перемоги застав його там. Лише цього дня він розповідав про війну. Лише одного разу я бачив його з орденами і медалями, які на День Перемоги прикрасили його піджак. Ордени і медалі прикріпив я сам власноруч, а потім він їх зняв. Батько ніколи не ходив по школах з розповідями, не писав спогади в газети. Він пережив окупацію, був у підпіллі… ОУН, в лісі в підрозділі УПА. А потім воював в Червоній армії, а коли через 7 років повернувся додому, то після зачисток НКВС  його не було кому здати відповідним органам.

Про те, що мій батько був ще і воїном УПА, я дізнався лише в 90-ті, коли Україна була незалежною.  Він багато років  не говорив про цю сторінку свого минулого. Розумів чи він що був справжнім бандерівцем? Мабуть, що так, бо завжди казав, що Україна повинна бути незалежною. В армії він командував відділенням та взводом, був контужений, а одного разу куля потрапила йому  у живіт і застряла в годиннику, що був на її шляху у маленькій кишені. Через ту контузію одного разу на кілька днів мій батько втратив зір.

За життя мій батько завжди був  прямим і принциповим, та ніколи не чинив супротив сумління. В цьому він для мене завжди  був прикладом. Можливо через це боляче дивитися на фальшивих ветеранів, часом слухати брехню про війну.

Анатолій Авдєєв

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s