Пейзаж після антиросійської революції

Пейзаж після антиросійської революціїПарадокс демократичної революції полягає в тому, що її робить активна меншість для того, щоб забезпечити волевиявлення пасивної більшості.

І велика рідкість, коли це реалізоване демократичне волевиявлення відповідатиме інтенціям революціонерів.

Це ніби банальна і загальновідома річ, але завжди стає для всіх — і меншості, і більшості — несподіванкою. Активність активної меншості стає настільки активною, що складається враження, — особливо в цієї активної меншості, — ніби вона є домінуючою в суспільстві.

Вибори — особливо якщо вони дещо дистанційовані в часі від революційного піднесення — як правило, протвережують. І фруструють.

Зрештою, навіть все це розуміючи, важко не фруструватися. В країні пройшла кривава антиросійська революція (антиросійська — не в етнічному, на щастя, значенні, а в сенсі «Геть від Москви»: в дихотомії Європа — Росія проєвропейський її характер за визначенням стає антимосковським; означення Революції гідності влучно підкреслює її важливий проєвропейський ментальний аспект: в Росії людина з її гідністю цінується тільки утилітарно), триває війна з Росією — хай «дивна», але війна, гинуть люди, величезна частина країни ненавидить Путіна — і разом з тим любить народ, який його обожнює. Публічна ненависть не заважає загалу ковтати залпом путінську теле-радіо-медіа-пропаґанду, а то і прагнути в умму русского мира зі всіма його принадами. Прагнули би самі, то і біди не було, помогли б з квитками на поїзд — але вони тягнуть і нас за собою.

Тож варто уважніше приглянутися до цього росієпрагнучого сеґменту нашого суспільства.

При цій нагоді хотів-бим подякувати Ярославові Грицакові, що надав до диспозиції (в плані дісклеймеру: це, очевидно, не означає, що він годиться з висновками мого аналізу) результати двох масштабних — по 6 тисяч респондентів — опитувань*: березень 2013 року, практично на проросійському піку українського суспільства, та березень 2015 рік — на антиросійському.

Досліджувалося різні аспекти життя українців — від того, що вони читають, до того, в яку церкву і як часто вони ходять. Серед інших в обох опитуваннях було пряме питання: респондентам пропонували оцінити в 7-бальній шкалі (від «цілковито погоджуюсь» до «цілковито не погоджуюсь») своє ставлення до твердження «Україна і Росія мають бути однією державою». Здавалося б, цілком природньою і однозначною відповіддю українського громадянина (а таких, власне, опитували) мало би бути «цілковито не погоджуюсь» або — поза анкетним вибором — щоякнайповніше «цілковито не погоджуюсь». Ба, таких в 2013 році виявилося тільки 35,5 відсотка. Від них ще треба відняти 2,1% тих, що на наступне ж (!) питання «Якому одному з цих варіантів майбутнього України ви надаєте перевагу?» вибрало «Україна стає частиною великого союзу, що включає Росію». Отож до анексії Криму і окремих районів Донбасу ми підійшли з результатом, при якому лиш третина наших співвітчизників ніяк не сприймали Москву своєю столицею. Москва, зрештою, постаралася і, анексувавши згадані території (де ця частка, до речі, її не сприймачих сягала ледве 5%), механічно підняла оцей відсоток непрагнучих до Росії на решті території до 36,7%. А результати немеханічного наслідку (відомо ж: «поки грім не вдарить…») зафіксувало опитування 2015 року: цілковито не погоджується йти під Росію вже 66,3% (серед них, правда, ще лишилося пів відсотка поборників великого союзу з Росією).

Третина ж далі — тією чи іншою мірою — не виключає можливості возз’єднання з Росією (вірять, певно, що вона може бути «с человеческим лицом» — пригадуєте Дубчека, що теж вірив?). Хто вони і яка та-чи-інша їх міра?

Ось так ці відсотки розподілялися по областях України (товщина міжобласних меж пропорційна різниці в цих областях частки цілковитих опонентів єдиної з Росією держави). Видно, що за два роки Україна стала набагато гомогеннішою в цьому антимосковському плані, хоча рубці колишніх поділів (Галичина з Західною Волинню, правобережний лісостеп та Донбас) збереглися; додалося також певне — в плані росієфілії — вирізнення Одещини від сусідніх областей.

Разом з тим зберігається континіумне збільшення питомої ваги згаданих опонентів в напрямку зі сходу на захід.

 

Побіжний погляд підказує, що природа цього континіуму — в континіумному ж, у напрямку зі сходу на захід, розподілі частки росіян по Україні. В розглядуваних опитуваннях етнічно-мовна ідентичність визначалася питаннями про національність, рідну мову і мову спілкування. Щодо національності, то ще з радянських паспортних правил це поняття в нас має генетичний характер («по крові») — при повнолітті національність можна було вибирати тільки в межах національностей батьків. Мова ж спілкування більше характеризує усталену практику (тобто більше визначається зовнішніми для особи умовами), натомість поняття «рідна мова» несе відбиток ідентифікаційного вибору етнічності. Тому саме цей («етнічність самототожності») атрибут і використано в оцінці впливу російського ідентифікаційного фактора на прихильність до Росії (відображено дані в областях, де статистична похибка при 90% ймовірності не перевищує 6%):

Як бачимо, вплив російськомовності має двоякий характер: внутрішній і зовнішній.

Зовнішній — проявляється через етнічне оточення, яке, творячи домінуючий дискурс, формує певні інститути (норми) «нормальності», що через механізм психологічного конформізму (прагнення бути «як всі») тисне на переконання особи в напрямку до середньостатистичних показників в даному оточенні. Цей процес, фактично, аналогічний акультурації особи, є одним з її аспектів, тільки тут асимілюються не культуральні, а політичні норми: чим більше в реґіоні «російськості» — тим менше прагнення сепаруватися від Росії.

Внутрішній же вплив, власне, походить від переконань, що йдуть від усвідомлення своєї етнічної ідентичності, і зрозуміло, що в українців буде більше дистанціювання від Росії, аніж в росіянина, котрий якщо не ідентифікує себе з Росією, то якоюсь мірою ідентифікує себе зі спільнотою росіян, більшість з яких («соотечественники»), як знаємо, проживають в Росії. Кількісно це виглядає так, що серед україномовних за цілковите сепарування від Росії — 81% (в 2013 році було 55,4%), а серед російськомовних — тільки 35% (було 11%).

Про вплив суб’єктивного сприйняття дистанції між російською та українською культурами на політичне дистанціювання від Росії яскраво свідчить розподіл відповідей щодо твердження «українська і російська культури цілковито однакові». Надавши відповіді «цілковито погоджуюся» значення «0», а «цілковито не погоджуюся» — «1» (так само і для політичної складової — питання «Україна і Росія мають бути однією державою»), побачимо чітку залежність: чим більше культуральне дистанціювання, тим більше й політичне — і для україномовних, і для російськомовних. За два роки криві змістилися в сторону посилення політичного дистанціювання, але форма залежності не змінилася.

Тут важливо наголосити на ймовірнісній природі цих залежностей: ні етнічна ідентифікація, ні оточення детерміністично не визначають політичних преференцій індивіда, а лиш вказують на певну ймовірність схильності до цих уподобань. Причому результати опитування чудово ілюструють цю ймовірнісну природу залежностей — розподіл відповідей по шкалі від «цілковито погоджуюсь» до «цілковито не погоджуюсь» апроксимується функцією нормального розподілу з коефіцієнтом кореляції від 0,983 до 0,999 (для різних зрізів).

На основі цих апроксимацій можна побудувати знайомі нам криві Ґауса — криві нормального розподілу ймовірностей. Чітко видно, як поряд із зсувом «від Росії» за два роки збільшилась (особливо для російськомовних) дисперсія, тобто збільшилась розмитість розподілу, відсутність більш-менш спільної для даного сеґменту суспільства позиції. Разом з тим можна зауважити, що діапазон пропонованих в опитуванні відповідей щодо дистанціювання від Росії далеко не охоплює діапазон розподілу в суспільстві: позиція великої частини населення (серед україномовних — 66% і 87% за 2013 і 2015 роки відповідно, серед російськомовних — 40% і 60%) лежить поза межами цього діапазону.

Як видно з наступного рисунка, згаданий зсув російськомовних «від Росії» відбувся головно за рахунок зсуву російськомовних українців, зсув російськомовних росіян майже непомітний, хоча дисперсія збільшилась в обох випадках.

Ще один аспект ідентифікаційного вибору в наш час — релігійний. Колись конфесія дитини однозначно визначалася конфесійною приналежністю батьків, а її зміна була вельми марудною справою, тепер же це річ вільної декларації. Часто, зауважу, виключно декларації, бо практикуючих християн в Україні лиш 11%, і показник дуже варіює від конфесії до конфесії: серед вірних УГКЦ — 44%, УПЦ МП — 12% (зокрема, серед російськомовної пастви УПЦ Московського Патріархату — взагалі 6%: зовсім як і в Росії, де практикуючих серед православних 6% при 68%, що задекларували себе там православними), УПЦ КП — 10% і серед «просто православних» — 4%; при тому 67% цих практикуючих християн зосереджено в семи західних областях.

Принагідно — щоб два рази не вставати — подамо цікавий віковий розподіл практикуючих вірян за конфесіями; цікавий, бо підважує усталену тезу про православність України: при тому, що до православ’я зарахували себе 85% задекларованих християн (тобто 66% всіх українських громадян), серед практикуючих сумарна частка православних становить ледве 50%, а динаміка така, що в молодшому поколінні (до 45 років) частка католиків (східного і західного обрядів) вища за частку православних.

Так от, серед російськомовних адептів УПЦ МП частка тих, хто припускає возз’єднання України з Росією в одній державі, — 77% (а серед практикуючих — 88%), серед україномовних — 25% (без різниці — практикуючі вони чи декларативні адепти МП).

Серед російськомовних «просто православних» згадана частка — 70%, україномовних — 25%;

серед російськомовних атеїстів — 64%, україномовних — 22%;

серед російськомовних прихожан УПЦ КП — 51%, україномовних — 18%.

Для порівняння: серед прихожан УГКЦ (всіх, робити окрему статистику з російськомовних бракує респондентів) — 3%, римо-католиків — 17%.

А ось як виглядають криві Ґауса для російськомовних вірних УПЦ МП і україномовних — УГКЦ.

І тут ще раз хотілобися наголосити на ймовірнісній природі цих кореляцій, бо в нас якось усталились дві крайності: або цілком детерміністська (ідентичність повністю визначає політичні уподобання: раз росіянин — значить фурт п’ята колона), або цілком релятивістична (ідентичність нічого не визначає, все визначає вільна воля окремого носія цієї ідентичності). Теорія ж ймовірності заповідає, що навіть при таких розбіжних поглядах цих двох мовно-конфесійних ідентичностей певна кількість (хай мала — 0,3%, але є такі) російськомовних прихожан УПЦ МП має неґативніші погляди на Росію, аніж статистично пересічний представник УГКЦ, і навиворіт — 1,5% україномовного представника УГКЦ має позитивніший погляд на Росію, аніж середньостатистичний російськомовних вірний УПЦ МП.

Щодо вікової динаміки можна зауважити різнопланові тенденції серед україно- і російськомовних. Серед перших промосковські настрої ростуть з віком і поколіннєвий тренд 2015 року в цілому повторює тренд 2013 року. Натомість серед російськомовних у 2015 році є два промосковські піки — серед наймолодших і найстарших: цілковита протилежність до результатів 2013 року, де ці піки були якраз протилежного напрямку. В результаті розрив між україномовними і російськомовними представниками середнього покоління зменшився, а молодшого і старшого — збільшився.

Набагато простіша ситуація з освітнім рівнем — що він вищий, то слабші промосковські інтенції. В 2013 році серед російськомовних такої чіткості не існувало, тепер же ситуація прояснилася; причому що вища освіта, то менший розрив між україно- і російськомовними.

Ще один аспект диференціації — вкоріненість в Україні. В 2013 році прагнення (тією чи іншою мірою) до возз’єднання України з Росією серед російськомовних громадян України, що живуть тут в другому поколінні (тобто і вони, і їхні батьки народжені в Україні — таких серед них було 57% ), та серед тих, що і вони, і їх батьки народилися поза Україною (18%), було однаковим — 89%. В 2015 році між ними з’явилася відчутна (15%) різниця — відповідно 77% і 62%; серед україномовних частка народжених (разом з батьками) поза Україною менше відсотка, тому при даних розмірах вибірки нема змоги наводити валідну статистику щодо їхніх преференцій.

Цікаво, що мовний ідентифікаційний поділ майже зникає серед однодумців щодо бачення майбутнього України:
серед тих, хто бачить її в Європейському Союзі, 86% не припускають і думки про Україну й Росію як єдину державу (хоч 10% україномовних і 21% російськомовних все ж хочуть і Україну в ЄС, і Україну в Росії — одночасно);
та сама 11-відсоткова різниця і серед тих, хто бачать Україну частиною великого союзу, що включає Росію (серед них, прихильників великого союзу, 85% україномовних і 96% російськомовних хочуть і Україну в складі цього союзу, і Україну з Росією в одній державі — що й, фактично, те саме).
Зазначимо, що для 23% україномовних і 62% російськомовних візія України як повністю незалежної і позаблокової держави не заважає бачити її в одній державі з Росією.
Як там у Франка: «Я не маю обов’язку мати все в згоді, — відріже було Лімбах. — Я з ніякою думкою, з ніяким поглядом шлюбу не брав. Завсігди говорю так, як мені виходить з контексту. Вийде раз так, другий раз инакше — що я тому винен ? Я говорю, що думаю і як знаю, а ви собі міркуйте, як ви знаєте».

Ото й міркуємо: найбільше стоять за незалежність України не ті, хто декларує «за незалежність ні від Москви, ні від Риму, ні від самого Бога» (як іронізував Ярко Гнатів), а ті, хто прагне входження в Європейський Союз.

І остання залежність — електорально-партійна: чиєсь платонічне прагнення до Росії має реальний вплив на вибір влади, що має безпосередній вплив вже на кожного з нас.

То й що з того? Та ніц. Треба знати ці цифри і не зневірюватися, коли вони проявлятимуться. І крок за кроком вичавлювати Росію з України.

Хоча є одна надія. Надія, що практика кваліфіцікаційних тестів, ідея якої витає у воздусі (тобто що для того, щоб підтвердити своє право голосувати, виборець мав би відповісти на питання з розряду тих, які задають у тестах при натуралізації — отриманні громадянства країни), таки втілиться в західному світі — а потім, дай Боже, й у нас. І перед тим, як йти голосувати, український виборець муситиме відповісти хоч би на такі питання: «Скільки мільйонів українців померло від штучного голоду 1932–1933 років?», «Хто автор всесвітньовідомого “Щедрика” і хто його вбив?», «Скільки українців було замордовано в радянських концтаборах, а скільки виселено на Сибір?» і «Скільки було вбито, а скільки шкоди завдано під час російської аґресії від 2014 року?..»

Орест Друль

zbruc.eu

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s