ТРИ ЕТЮДИ ПРО ВІЙНУ

 

І знову буде свято Перемоги. Знову будуть військові паради з грізною військовою технікою, шикуватимуться колони ряжених ветеранів з священниками і портретами Сталіна, особливо у містах Росії. Там перемогу над фашизмом пропускають через браму Бранденбурських воріт у Берліні, святкові фейєрверки на Красній площі у Москві та настанови товариша Сталіна про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу. Все це з позицій соціалістичного реалізму, керівної ролі комуністичної партії, дружби народів і масового героїзму радянського народу. Мої етюди – з іншого реалізму.


Етюд перший. Ми просинаємося від страшних вибухів. “Знову бомблять, песиголовці, бурчить мати. Десь недалеко. Наступають. Знов поженуть на окопи або грейдер укладати. (Грейдером у народі називали шляхи, замощені бруківкою, тобто шосе). Не встигла сказати, як староста Федик стукає пужалном у вікно. “Марфо, на окопи, на Бобринецький шлях. І хлопця з собою бери, хай до спільної роботи звикає. Старі хай дома сидять, толку з них”…Йдемо шляхом у бік Кіровограда, риємо землю. Над нами сюди-туди снує літак з червоною зіркою на крилі, стріляє… Темніє, коли вертаємо додому. А домівки нема – у хату влучила бомба, лишилися самі стіни. Дід сидить, плаче… Переночували у клуні. Ранком знову на коні Федик. “Евакуація, кричить… Красні з Кіровоград наступають! Бігом до підводи…Їдемо у бік Бобринця. З балки назустріч – танки, на ходу б’ють з гармат. Снаряд падає поряд, вбиває коня. Мати кричить, тримається за ногу, крізь пальці дзюрчить кров. Хтось перев’язує. Вертаємо у село, там уже червоні. Матір і поранених солдатів санітари вантажать у машину. Я, розмазуючи сльози на щоках, на ходу вискакую на кузов. Нас привозять у Кіровоград, матір кладуть у госпіталь у фортеці, мене забирають на квартиру родичі.


Етюд другий. Пригріває сонечко – весна, але ще холодно. У двір з коня кричить однорукий бригадир Василь: “Марфо, завтра зранку на картоплю. Садили для німців, копатимемо для руських… І самим щос перепад. Їстимемо мерзлу, з неї маторженики смачні, у 33-му кращої їжі не було, звикли… І мужика свого замурзаного бери, з друзями на перемогу працюватиме”. Дядько Василь хоч і без руки й одного ока (під Сталінградом перепало), чоловік веселий і дотепний, хоч на вид серйозний.


Етюд третій. Я у першому класі…Вдома радість, повен двір людей, з усієї вулиці. З фронту повернувся материн брат, мій дядько Володька. Він брав Берлін,має орден і медаль. З однополчанином прибув. Обнімаються всі, плачуть, щупають ордени, бо ще таких не бачили. Мати ставить на стіл пляшку самогону, дядько щось кладе на стіл – каже, американська тушонка, німецькі галети і наш цукор. Наливає в алюмінієві кухлі. Мати – у сльози, голосить,падає на кушетку. Поминають її братів, моїх дядьків. Дядько Мишка не повернувся з фінської, дядька Павла куля скосила у Румунії. “Не плач, сестро, заспокоює матір дядько Володька. Горе у багатьох. Ми ж з братом Іваном вижили, Микола теж, киває на однополчанина., хоч і осколки у тілі сидять. Нічого – жити будемо. За перемогу!”. Всі встали, мовчки випили.. Я питаю у дядька “Коли мій батько повернеться”? Він чомусь сумно подивився на мене, тицьнув у медаль з портретом Сталіна. “Спитаємо колись у нього”… Тоді я не розумів значення сказаного.

 Юрій Матівос
Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s