Вмирати за Донбас?

ОЛЕКСАНДР МОТИЛЬ
американський історик українського походження, політолог, літератор, художник

Майже щодня  помирають солдати. Іноді більше, ніж троє або четверо людей, іноді – двоє або троє. Зазвичай, це лише одна людина.

Згасає молоде життя – заради чого?

За окупований Росією Донбаський анклав.

Тобто, ні за що.

Я можу зрозуміти, – принаймні інтелектуально, – що можна вмерти заради родини чи друзів, заради країни, міста чи громади, заради демократії чи миру, або заради нації.

Але вмирати за шматок вошивої землі з трьома мільйонами жителів, переважна більшість яких ненавидять Україну і все, що вона відстоює? У цьому немає сенсу.

Більшість українських політиків і більшість українського люду, схоже, мають намір повернути територію Донбасу, що зайнята військами і посіпаками Владіміра Путіна. У той же час, як видається,  ця більшість, так само рішуче збирається й надалі вести нормальне життя – ніби ця війна (не сумнівайтеся, це таки  війна!) точиться в якійсь далекій країні.

У ресторанах і кафе України гомонять клієнти, політики сваряться через несуттєві дрібниці, українці нарікають на здешевлення гривні, а солдати, що ніколи не просилися на фронт, втрачають життя, або – якщо пощастить – тільки ноги.

Заради чого? Заради 35 тисяч головорізів у посіпацькій армії Путіна? Заради зруйнованої промисловості і збанкрутілих вугільних шахт? Заради розтрощених міст зі зруйнованою інфраструктурою?

Чи, може, вони б’ються і вмирають за Україну? За Європу? За демократію? За права людини?

Найбільша іронія полягає в тому, що Україна може вижити лише без окупованого Донбасу. Менше за Європу про Донбас не піклується ніхто. А українська демократія і прихильність до прав людини можуть процвітати лише тоді, коли реакційні мешканці цього запутінізованого реґіону триматимуся на короткому повідку.

Сумна істина полягає в тому, що ці бідні молоді люди жертвують своїм життям ні за що.

Українці мають задати собі два питання.

Чи  готові вони розплачуватися 5-10 людськими життями щотижня, впродовж наступних двадцяти років чи навіть довше? І якщо вони таки готові віддавати 250-500 життів щороку, то чи готові вони на цю жертовність, відправляючи своїх синів, дочок і онуків на фронт?

Багато українців скажуть: “Нам треба тримати Донбас, бо коли ми його втратимо, Путін стане  ще сміливішим і почне захоплювати інші території”.

Ні, не буде. Він став би сміливішим, якби міг перемагати українські збройні сили і робити це в стилі легкої прогулянки. Він не став би сміливішим, якщо б українська армія була задіяна в стратегічному розведенні сторін, що зміцнило б здатність України протистояти російському натиску. Він став би сміливішим, якщо б захоплений Донбас перетворився на економічне благо для Росії. Він не став би сміливішим у разі масивного відтоку ресурсів з Росії, що, власне, і відбувається.

Жертвувати молодими життями для захисту стратегічно важливого бастіону, втрата якого означала б поразку? Так, це мало б солідний геополітичний сенс.  Жертвувати молодими життями для захисту стратегічно другорядної клоаки занепаду і корупції? От якраз у цьому немає жодного сенсу.

Це змушує нас повернутися до фундаментальної тези інтеграторів Донбасу: “Це священна українська територія, і ми нікому її не віддамо”.

Справедливо, але тоді  самі, разом зі своїми синами і дочками, йдіть на фронт.

Просто не дайте іншим вмирати за вас.

Олександр Мотиль, worldaffairsjournal.org

Переклад з англійської Вікторії О. Романчук, відповідального секретаря журналу “Універсум”

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s