Місто, не схоже на свою назву. Кіровоград

Із Краматорська та Слов’янська прямую до Кіровограда.

– Вы из Западной Украины? У вас такой язык, – питає мене дівчина із пухнастим волоссям і розумним голосом, яка підсіла в Дніпрі.

– Ні, з Луганська.

– Правда? – радісно вигукує вона.

А потім:

– Я понимаю – Донецк. А Луганск? Почему это произошло с Луганской областью? Там же нет шахт.

– Як нема? Шахти, заводи, шахти, заводи. – не втомлююсь повторювати я.

– Вы переворачиваете мое представление. – говорить вона після кожної тези про довоєнний стан речей.

– У слові Луганськ не відчуваєш того звуку машин, що у слові Донбас. Але це місто не лише про луки та степи, а й про шахти.

Перевернувши «представление» виходжу в нічному Кіровограді. І хто зрозуміє мою радість? Тут плюс шістнадцять і скоро, мабуть, піде дощ. Серед чистих речей в мене лишилися лише теплі та болоньєва куртка, яку й одягаю в нічне місто. Утім, в темряві не виходить нічого роздивитися. Я вдивляюся в заледве освітлені вулиці (економія!) і не розумію, що там є. Ми їдемо – я не розумію.

Коли настає ранок, помічаю довкола себе зовсім не Кіровоград. Ну, тобто зовсім не те, що уявляється, коли чуєш цю назву. А уявляється індустріальне радянське місто, а ще – той страшний 34-й рік, коли його так назвали, коли вже і допитували, і засилали, і розстрілювали. І настільки ця практика була поширеною, що потребувала створення окремого управління виправно-трудових таборів і трудових поселень, і його таки створили того ж року.

Натомість у вікно машини спостерігаю маленьке, чистеньке, зелене і низькоповерхове місто, яке саме до кінця не розуміє, як йому називатися, адже стільки вже разів його переназивали. Спершу з Єлисавету воно перетворилося на Єлисаветград, а коли прийшла радянська влада – на Зінов’євськ.

Як тільки комуністичного патрона міста Зіновєва заарештували, а Кіров перетворився на мертвого героя, а значить героя надійного, який не зверне з «правильної дороги», місто нарекли Кіровоградом. І вже за незалежності були спроби його перейменувати, але все чогось не вистачало – то волі людей на референдумі, то волі влади.

– Про що ваше місто? – питаю я в кіровоградців.

– Про театр – відповідає одна дівчина, очевидно маючи на увазі перший український професійний театральний колектив, що був створений тут наприкінці ХІХ ст. (Тобілевичі, Занковецька і компанія).

– А як ви хочете називатися?

– Єлисаветградом. Це ж історична назва, – відповідає друга дівчина.

Хтось мені говорить про Злотопіль, а комусь до вподоби як назва міста – Тобілевичі. І якщо провести опитування, мабуть, кожен скаже, що він живе у геть іншому місті, з іншою назвою, і комусь воно буде про уран, який тут видобувають (Ураноград, кажете?), а комусь про театр і мистецтво, а ще комусь про погане залізничне сполучення. Таке воно місто, що не схоже на свою назву. І це місто не треба перетворювати новою назвою, йому треба згадати ту, яка точніше говорить про його якості. Просто треба згадати.

Любов Якимчук

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s