Втрата наукового потенціалу України: Причини та наслідки

Втрата наукового потенціалу України: Причини та наслідкиНаука просто зникає з життєвого обрію звичайного українця, виринаючи лише в кумедних новинах про «британських учених».

24 травня 2012 року українські вчені — працівники Національної академії наук — вийшли на акцію протесту до Кабінету міністрів України з вимогами підвищити бюджетне фінансування.

Головна наукова інституція країни недоотримала майже третину необхідного обсягу коштів, отримавши таким чином мовчазний сигнал до чергового «затягування пасків». Ні, влада не оголошувала про потребу «заощаджувати» задля скорочення бюджетного дефіциту чи переводити всю науку на комерційні рейки. Просто наука не входить до її пріоритетів — і це стосується не лише нинішньої влади, але й усіх попередніх урядів. За двадцять років капіталізму в Україні наука не зазнала жодних структурних реформ згори, однак під впливом постійного браку коштів та несприятливого для досліджень середовища суттєво змінилася зсередини.

Те, що ми маємо сьогодні, ще не можна назвати руїнами. Однак потужний науковий потенціал, успадкований від радянських часів, втрачається з року в рік, і за тієї політики, яку держава проводить (чи радше не проводить) тепер, можна чекати на подальше погіршення і без того катастрофічної ситуації.

Наука на 1991 рік

В епоху незалежності та реставрації капіталізму Україна увійшла з дуже непоганою науковою інфраструктурою, до якої входили дослідницькі інститути світового рівня. При всіх вадах СРСР, цій країні не можна було закинути нехтування наукою. Найяскравіший випадок, що мав усесвітнє значення — це запуск штучного супутника Землі в 1957 році. «Ефект “Спутніка”» змусив США та інші країни Заходу різко збільшити урядові витрати на науку, особливо фундаментальну. В СРСР відповіли подальшим зміцненням своїх позицій у науці.

Це стосується насамперед природничих наук — того, що англійською називають science. Соціальні науки та гуманітаристика (humanities) перебували під ідеологічним контролем і були змушені підпорядковуватися нормам догматично витлумаченого «діалектичного матеріалізму». В Україні ситуація ускладнювалася ще й російським шовінізмом радянських еліт, які намагалися затушувати роль національно-визвольної боротьби в новочасній Україні і представити всю її історію як шлях до остаточного «возз’єднання» зі старшим братом, Росією. Втім, науковці в точних дисциплінах таких труднощів не мали і могли бути більш-менш неупередженими.

Вчені користувалися неабиякими перевагами в радянський час. У них була непогана заробітна платня, яка стабільно зростала протягом кар’єри і ставала просто непристойною, коли науковця обирали академіком або членом-кореспондентом Академії наук. До цього слід додати кращі шанси на отримання державної квартири і дачі. Вчені мали великий престиж у суспільстві, не в останню чергу завдяки державній політиці популяризації науки: велетенськими тиражами видавали журнали та книжки на наукову тематику для всіх вікових категорій.

На час розпаду СРСР Україна не дуже відставала від Росії в плані наукової інфраструктури, тут були свої потужні школи, особливо в космічній науці, теоретичній фізиці, математиці, матеріалознавстві. Вони були зосереджені в численних інститутах Академії наук (АН) УРСР, дочірньої структури АН СРСР. Такі інститути були суто науковими установами і не мали тісних зв’язків із закладами вищої освіти. Освіта і наука в СРСР були чітко розмежовані, і хоча частина викладачів були також науковцями, загальної «гумбольдтівсткої» настанови на неодмінне поєднання викладання і дослідження не було. Втім, зважаючи на непогане фінансування, дух відносної свободи в стінах дослідницьких інститутів (якого бракувало в освітніх закладах) та престиж професії, науковцям не було на що нарікати. В умовах падіння залізної завіси та переходу до капіталістичної економіки все це кардинально змінилося.

Фінансування

Базовий індикатор, яким вимірюють роль науки та технологій в економіці — відсоток сукупних витрат на дослідження і розробки (ДіР; англійською — R&D, Research and Development) у ВВП країни, тобто «наукоємність економіки» (R&D intensity of economy). 1991 року наукоємність становила 2,5% ВВП України1, тоді як станом на 2010 рік, за даними Держкомстату, — лише 0,86%2. Цілих 2,5%, які ми мали наприкінці радянської доби — показник на рівні найбільш інноваційних економік. Навіть сьогодні, попри намагання урядів підвищувати наукоємність, лише кілька країн можуть похвалитися кращими результатами, зокрема Японія (3,5%), США (2,9%), Німеччина (2,8%)3.

В Україні полюбляють нарікати на падіння рівня наукоємності: були навіть спроби законодавчо встановити показник у не менш ніж 1,7% ВВП, однак ця пропозиція виявилась безплідною. В умовах капіталізму частину розробок, переважно прикладних і технологічних, перебирають на себе приватні фірми — а вони в Україні не поспішають ставати інновативними. Напівсировинна економіка не потребує інновацій. Навіть у тих секторах переробної промисловості, які вижили після кризових дев’яностих, про науково-технічні інновації також рідко йдеться: технології або застарілі, або їх купують на Заході. Обсяг так званої «інноваційної продукції» становить, за деякими джерелами, лише 5,9% від загального обсягу українського виробництва4.

Бізнес не поспішає займатися розробками, але так само байдужа до науки і держава. Надалі в цьому тексті йтиметься саме про державний сектор, а не приватний, і про науку, на відміну від технологій. Протягом ХХ ст. стало нормою, що саме держава фінансує фундаментальну науку, а часом і значну частину прикладної. Після Другої світової наука перетворилася на «big science», що потребує значних фінансових вливань без розрахунку на швидку віддачу, і в часи Холодної війни та панування кейнсіанської економічної політики на Заході це вважалося чимось само собою зрозумілим. Модель похитнулась якраз незадовго до розпаду СРСР. Нова неоліберальна ідеологія закидала науці надмірну закритість від ринку та неорієнтованість на комерціалізацію результатів досліджень, не кажучи вже про традиційні звинувачення в «бюрократизованості» та «неефективності». Задля стимулювання саме тих інновацій, які можна швидко продати на ринку, уряди США, а потім інших західних країн у вісімдесятих роках почали змінювати патентне законодавство, зокрема, дозволивши університетам патентувати результати досліджень, проведених за кошти платників податків. Попри те, що обсяги державного фінансування загалом не зменшувалися, змінилася структура розподілу коштів: в останні тридцять років найбільшу частку грошей отримують біологія та біотехнології, які відносно швидко дають.

Для української політичної верхівки, що прийшла до влади 1991 року (або зберегла цю владу з пізньорадянських часів), нещодавні неоліберальні тенденції з Заходу були напрочуд зручними, хоча використовували їх тут у цілком своєрідний спосіб. Можна припустити, що навіть без тієї жорстокої кризи, яка вдарила по країні в дев’яностих, наука була б однією з перших у черзі на скорочення фінансування. По-перше, в період фактичного розкрадання державної промисловості напівкримінальними угрупуваннями інноваційна капіталістична економіка нікого не цікавила: велетенські прибутки здобували іншими, більш грубими методами. По-друге, науковці становлять порівняно нечисленну соціальну групу, не схильну до активних протестів. Тож урізання цієї складової бюджету так і не призвело до різких сплесків незадоволення серед учених. Більшість із них обрали індивідуальні і по-своєму раціональні способи виходу зі скрутного становища (див. далі).

Паралельно зі зменшенням пропорції ДіР у ВВП (із 2,5% 1991 року до 0,9% 2010 року) в усіх секторах економіки стрімко скорочувалось і державне фінансування Національної академії наук (НАН) — головної установи у сфері наукових досліджень. Найтяжчими часами, звісно, були дев’яності, коли через брак коштів працівникам державного сектору — вчителям, медикам, ученим — подеколи навіть зарплату не виплачували місяцями. В 1991 бюджет НАН становив 1,3 мільярди карбованців, а в 1995 (у карбованцях 1991 року) — 420 мільйонів6. Таким чином, лише за чотири роки НАН втратила дві третини свого фінансування. Дані за 2000-і роки вказують на більш оптимістичні тенденції (пов’язані зі зростанням економіки і стабілізацією бюджетних надходжень), і бюджетні видатки на науку поволі зростали, перевищуючи інфляцію і сягнувши 2,8 мільярдів гривень у 20117. Втім, ці кошти все ще покривають насамперед заробітну плату й оплату комунальних послуг: 2011 року на придбання обладнання та приладів було передбачено мізерні 110 мільйонів гривень (4% від бюджету; до кризи на обладнання йшло 7,5%, як показує статистика за кілька років)8. Таке фінансування дозволяє утримувати корабель НАН, попри всі втрати дев’яностих, на плаву, але не дає змоги посунути його бодай трохи вперед. А тепер, у 2012, під загрозу знову поставлено навіть цю умовну стабільність, про що свідчить протест працівників НАН.

Не дивно, що за таких умов українські науковці змушені поглядати за кордон. Насамперед, звісно, йдеться про еміграцію. Крім того, багато установ за власною ініціативою, попри численні бюрократичні перешкоди, отримують гранти на дослідження та розробки із Заходу. Але такі індивідуальні стратегії не можуть вирішити системної проблеми. Коли ж доходить до міжнародної наукової співпраці на державному рівні, уряд, як водиться, ігнорує звернення вчених. Через це Україна, наприклад, ніяк не може увійти до Європейського дослідницького простору (European Research Area) просто через відмову держави надати кілька десятків мільйонів доларів на внесок країни…

У подальших розділах ітиметься меншою мірою про фінансову складову української науки, однак варто мати на увазі, що недостатнє бюджетне фінансування є або коренем решти проблем, або суттєвим гальмівним чинником. Водночас не варто шукати причини стагнації лише в обсягах виділених урядом коштів. Важливу роль відіграло також повне уникання будь-яких структурних реформ з боку влади та, не в останню чергу, консервативність керівництва НАН — привілейованої «касти» академіків.

Структура

Як уже сказано, основний тягар наукових досліджень в Україні лягає на НАН та десятки її науково-дослідних інститутів. Крім основної, є ще кілька академій (медична, педагогічна, аграрна), а також установи, що займаються прикладними дослідженнями під опікою галузевих міністерств. Нарешті, наукова діяльність входить і до обов’язків університетів. На перший погляд це нагадує систему, прийняту в Польщі (де також є Академія наук), або Німеччину з її Товариством Макса Планка (Max-Planck-Gesellschaft) та іншими подібними інституціями. Насправді ж радянська система з її розділенням дослідження та викладання в Україні (як і в Росії) збереглася протягом двадцяти років без відчутних змін. Достатньо поглянути на статистику розподілу ДіР за сектором виконання. В Україні 38,7% ДіР виконують у державному секторі (тобто, насамперед, у НАН) і лише 6,5% — у вищій освіті (включаючи державні заклади). У Польщі ці показники становлять 34,3% (держава) та 37,1% (університети); у Німеччині — 14,5% та 17,3% відповідно (решта ДіР припадає на приватний сектор, звісно)9. Баланс між суто дослідницькими та науково-освітніми закладами в Україні не дотримано, попри всі розмови про «повернення науки в університети». За доброю українською традицією, далі розмов не пішло. НАН тим часом, попри стабільно низьке фінансування і постійні розмови про перенесення науки в університети, лише розширюється: на 2011 рік до її складу входили 169 наукових установ, у тому числі 110 науково-дослідних інститутів10. На 1976 в АН УРСР було лише 76 установ, на 1990 їх стало понад 90, а на початку дев’яностих стався сплеск утворення нових інститутів та наукових центрів. У чомусь це було виправдано, адже в СРСР був свій науковий поділ праці між регіонами, тож Україна мала доповнити наявні заклади новими задля створення власної цілісної системи. Крім того, змінився ідеологічний клімат, що дало змогу відкрити кілька інститутів гуманітарного та суспільно-наукового профілю: інститути «народознавства», «етнонаціональних досліджень» тощо. Дивує, втім, те, що й за жорсткої економічної кризи кінця дев’яностих, і у 2000-х темпи створення нових установ практично не спадали, і лише кілька з них були суспільно-гуманітарними (а отже, не дуже вимогливими до фінансування). Бюджет НАН скорочувався або майже не зростав, загальна кількість дослідників поволі зменшувалася, а нові інститути в той самий час зароджувалися зі швидкістю ракових клітин, ділячи і без того невеликий фінансовий «пиріг» на дедалі більше маленьких шматочків.

Важко уявити, як цей поділ сприяє зростанню ефективності української науки. В усякому разі, про більшість новоутворених закладів нічого не чути, на відміну від старих інститутів з їхніми усталеними школами. Більш імовірно, що йдеться про традиційну українську корупцію — чи, радше, кумівство (непотизм). Не секрет, що верхівку НАН складає «стара гвардія» з кількохсот академіків та членів-кореспондентів, які ще з радянських часів вписались у систему, мають із неї свій зиск і не воліють її змінювати. Крім того, вони у непоганих стосунках із державними урядовцями (які переважно увійшли в політику також ще у радянські часи), які не урізають привілеї академічної еліти і взагалі нічого не змінюють у структурі науки. До згаданих привілеїв належать великі надбавки до платні та державні квартири і дачі. А найбільший привілей — можливість не виходити на пенсію і лишатися на чисто символічній посаді директора інституту, майже не проводячи якоїсь суттєвої наукової діяльності (безумовно, йдеться далеко не про всі інститути, але така тенденція наявна). Можливо, саме через привабливість таких «синекур» наукові установи множаться з такою швидкістю — кожен наближений до верхівки хоче урвати свій шматок?

Втім, це лише припущення. Але консервативність академічної еліти та її добрі стосунки з владою — доконаний факт. НАН має у власності десятки приміщень та цілих будівель, часто в центрі Києва, які якимось чином досі не розкрадено, не передано приватним структурам чи урядовим чиновникам. Зважаючи на українські реалії, цей факт є достатньо дивним. Існує доволі обґрунтована версія, що запорукою такої-сякої безпеки для НАН та її власності є саме обережність і консервативність верхівки та її «дружба» з політичними елітами. Насамперед це стосується президента НАН Бориса Патона, якому вже виповнилося 93 (!) і який обіймає свою посаду з 1962 року (!). Ніхто не гарантує, що нинішня хитка рівновага не порушиться з його смертю.

Вчені

Звісно, академіки — це лише 1% від людей, що займаються науковими дослідженнями в Україні. Але академіків стає дедалі більше, тоді як сукупна кількість дослідників у країні стрімко скоротилась у дев’яностих і відтоді більше не зростає. Загальна кількість працівників в українській науково-технічній сфері за двадцять років знизилася зі 187 тисяч до 141 тисячі14. Серед них до категорії «дослідники» належали 89 тисяч 1991 року і лише 173 тисячі 2010 року. В перерахунку на кількість українського населення виходить близько 1600 дослідників на мільйон людей — посередній за світовими стандартами показник, значно нижчий, ніж у радянські часи (у Німеччині зараз, для порівняння, 5300 дослідників на один мільйон населення). Окрім зайнятих у промисловості та викладачів університетів (які, як уже сказано, не дуже активні у власне науковій діяльності), велика частина дослідників працює у структурах НАН — 41 тисяча працівників, серед яких 19,5 тисяч суто наукового персоналу.

Часті нарікання на засилля «геронтократії» в українській науці не є безпідставними — лише 3 тисячі науковців НАН молодші за 35 років17. Протягом останніх років їхня кількість дещо зросла, однак загальна ситуація не змінюється: найзручніше лишатись у науці старшим людям, які давно вписались у систему і доволі комфортно пристосувалися до неї. Молоді люди неохоче йдуть у галузь, де зарплата (особливо на перших етапах) невисока, а можливості кар’єрного зростання обмежені через ту саму «геронтократію», адже всі керівні посади зайняті старшими людьми, що вкрай рідко виходять на пенсію. До того ж багато талановитої молоді, знаючи мови та знаходячи відповідні можливості, виїжджають за кордон.

З погляду гендерної рівності українська наукова галузь є однією з найбільш прогресивних: 45% науковців становлять жінки, тоді як, скажімо, у Франції — 27%, а в Німеччині — лише 23%. Безумовно, це пов’язано з радянським спадком: одним із безсумнівних досягнень радянського соціалізму було вирівнювання шансів для чоловіків і жінок у таких традиційно «чоловічих» сферах як, зокрема, наука. У країнах Заходу в останні десятиліття теж відчутний прогрес, кількість жінок у науці зростає, але постсоціалістичні країни все одно випереджають їх. Утім, не все так безхмарно. По-перше, у багатьох інших сферах в Україні такого гендерного балансу вже немає, і те, що в науці він зберігається, може означати відносну непривабливість цієї галузі у фінансовому та кар’єрному плані — адже там, де є гроші і влада, в Україні все ще

панують чоловіки (як і в усьому світі). А в науці грошей і влади нема. По-друге, у науковій ієрархії жінкам, хай як їх багато, відведена суто підлегла роль: побіжний огляд веб-сторінок науково-дослідних інститутів НАН показує, що практично завжди директором інституту є чоловік, а жінка опиняється лише на посаді так званого «вченого секретаря». Серед 4477 українських докторів наук (найвищий науковий ступінь) лише 981 жінка, хоча на рівні навчання в університеті жінок зазвичай більше, ніж чоловіків. А в гордому велетенському переліку академіків НАН з 1918 року я знайшов лише 10 жінок. До думки, що жінка може не лише увійти в науку, але й посідати керівні позиції, в НАН ніяк не можуть звикнути — та й не замислюються особливо про це.

Звісно, величезною проблемою лишається низька платня в українській науці. Як уже сказано, академіки та інша еліта можуть розраховувати на численні доплати і пільги, які дозволяють їм жити хоч і не на рівні успішних бізнесменів, але доволі пристойно. У 2010 середня зарплата у сфері ДіР становила близько 2500 гривень — на 13% вище, ніж середня зарплата по країні, але нижче, ніж у промисловості і значно нижче, ніж у сфері фінансів чи державного управління. Безпосередньо науковий персонал, зокрема в інститутах НАН, отримує дещо більше: старший науковий співробітник зі ступенем кандидата наук — 3500 гривень. Але враховуючи, що більшість науковців працюють у Києві, ця перевага над середньою по країні платнею сходить нанівець. Середня зарплата по Києву у 2012 — 4400 гривень, і так само вищі тут ціни, особливо ціни на квартири та оренду помешкань (які сягають західноєвропейського рівня). Тобто молодий науковець, який ще не став доктором наук і не має хорошої ставки «за сумісництвом» в університеті (такі ставки є предметом конкуренції і молодих туди пускають неохоче), мусить жити вкрай бідно і не може розраховувати на гідну оплату своєї праці. Виходів кілька: шукати додаткову роботу (на шкоду основній, науковій діяльності); змиритись і працювати над своїм кар’єрним зростанням у межах цієї системи; шукати гранти з-за кордону чи добре оплачувані стажування в західних університетах; або просто виїхати за кордон.

Останнім шляхом скористалися чимало українських вчених, та й сьогодні талановита молодь далі емігрує в пошуках кращих умов праці. При чому під умовами мають на увазі не лише зарплату — як показують опитування, не гроші є основним чинником виїзду за кордон, а жалюгідний і застарілий стан обладнання, приладів та іншого матеріального забезпечення наукової діяльності. Найбільша хвиля припала на ранні дев’яності, коли впала залізна завіса і громадяни України змогли покидати країну за бажанням. За деякими даними (можливо, завищеними), одна шоста всіх українських учених виїхали на початку тієї декади: лише докторів наук, тобто вчених, які вже чогось досягли у своїй галузі, виїздило понад 60 щороку. Сьогодні науковці зі статусом покидають країну рідше, натомість — завдяки інтернету та доброму знанню іноземних мов — тепер уже серед молоді дедалі популярнішими стають варіанти виїхати на магістерську чи на PhD-програму, повністю оминаючи дедалі пекельніші умови вітчизняної науки. Порахувати, скільки людей покидають країну таким чином, неможливо, до того ж багато з них лише зараз починають здобувати собі статус на Заході. Багато говорять про потребу повернення молодих спеціалістів, створення для них спеціальних умов, як це роблять сьогодні, наприклад, у Китаї. Однак у час, коли фінансування не завжди вистачає навіть на зарплати, про здійснення цих намірів лишається тільки мріяти. На заваді стають не лише суто матеріальні умови, але й абсурдні бюрократичні перепони: завдяки нормам Міністерства освіти, закордонні ступені магістра та PhD у нас не визнають автоматично: потрібно проходити тривалу і дорогу процедуру «нострифікації», в кінці якої ваш диплом із Кембриджу, можливо, таки визнають відповідним до українських стандартів.

Українська наука і світ

Не секрет, що наука належить до тих сфер, у яких міжнародна координація та кооперація є конче необхідною. Принаймні у фундаментальній науці вченим ідеться про здобуття нового знання для всього людства. Навіть у часи Холодної війни науковці США та СРСР мали змогу довідуватися про дослідження своїх колег по той бік залізної завіси і навіть співпрацювати. Звісно, умови такої співпраці поліпшилися після розпаду СРСР: навіть якщо не брати до уваги зв’язки, здобуті через міграцію колег, багато вчених нині виїжджають за кордон на дослідницькі стажування, отримують гранти від західних фондів, запрошують в Україну колег. За підрахунками НАН, 2011 року в її інститутах було прийнято

2600 вчених із-за кордону, 3700 українців відправлено у відрядження за кордон (хоча, звісно, чималу частку «закордону» становить Росія, з якою зв’язки існували ще за СРСР). І очевидно, що українські вчені тепер частіше, ніж за радянських часів, публікуються у західних, часом навіть престижних, наукових виданнях.

Однак вихід вітчизняної науки з міжнародної ізоляції міг би бути значно успішнішим, якби не численні інституційні та бюрократичні перешкоди. По суті, будь-яка спроба опублікуватися чи постажуватися на Заході може бути лише особистою ініціативою вченого, яка зазвичай не винагороджується вдома, в українській науковій системі. Не йдеться про якесь зумисне перешкоджання, як у радянські часи: ймовірно, це наслідок інертності консервативної наукової верхівки та байдужої до науки політичної влади. У підсумку українська наука розвивається великою мірою за своїми власними внутрішніми законами, не намагаючись координувати зусилля зі світом і таким чином збіднюючи і себе, і світову наукову спільноту.

Одним із основних джерел проблем є Вища атестаційна комісія (ВАК) — колись окрема структура, а нині орган при Міністерстві освіти і науки, відповідальний за надання вчених ступенів, визнання закордонних ступенів (про що вже згадано) та кваліфікацію «науковості» періодичних видань та конференцій. Вчені ступені — це лише часткова проблема. З радянських часів лишились ступені «кандидата» та «доктора» наук, і загалом це була б розумна система, якби існували якісь чіткі правила узгодження цієї класифікації з західною. В майбутньому Законі про вищу освіту кандидатів, мабуть, таки замінять на PhD, але нема гарантії, що таким чином вдасться скоординувати українські стандарти зі світовими. Університети та інститути не мають права самостійно надавати ступені: лише ВАК визначає правила для захистів дисертацій та надає (або не надає) локальним вченим радам право приймати ці захисти. При цьому такі захисти традиційно супроводжуються дорогими бенкетами та дрібними неформальними, «неофіційними» вимогами до дисертанта, що обходиться останньому у дуже значну суму. Це лише один із прикладів прихованої комерціалізації, яка роз’їдає наукову спільноту під прикриттям формальної некомерційності.

Також ВАК є монополістом у справі визначення «науковості» журналу, конференції чи навіть студентської дипломної роботи. Оформлення наукової публікації за ВАКівськими стандартами — головний біль усіх причетних до науки, адже ледь не щороку змінюються і ускладнюються правила цитування, відступи абзаців і навіть обов’язкові шрифти в наукових текстах. Утім, серйозних змістових перешкод на шляху до здобуття «наукового» статусу нема. Для отримання кандидатського ступеня потрібно мати 5 публікацій у ВАКівських виданнях та 3 виступи на ВАКівських конференціях (публікації та виступи за кордоном не зараховують); зважаючи на те, що попит немалий (про це далі), такі видання і конференції множаться, мов гриби після дощу. З конференціями особливо зручно, бо наявність виступу перевіряють лише за присутністю прізвища автора у спеціально виданому збірнику тез конференції. Тому поширеною стала практика подавати тези, а потім не прибувати на конференцію в інше місто, що часом наполовину знелюднює реальний склад учасників. Що ж, молодих науковців часом можна навіть зрозуміти: поїздку їм рідко хтось фінансує, та і платити за публікацію тез (так, зазвичай це платно) потрібно теж із власної кишені.

Що ж до журналів, то останній перелік від ВАКу містить понад 1400 офіційно визнаних видань. При цьому у міжнародній базі наукових видань «Thomson & Reuters» українських назв — лише 18 (із 16521). Міжнародний рівень цікавить лише невелику частину українських вчених та здобувачів ступенів. У намаганнях заробити на життя і водночас виконати всі вимоги ВАКу в них нема часу «на дозвіллі» завдавати собі клопоту з публікаціями деінде — все одно вони не мають ваги в Україні. Зате у ВАКівських виданнях можна опублікувати практично будь-що (система peer review тут, по суті, відсутня, лише в деяких журналах працюють серйозні рецензенти), необов’язково з науковою цінністю, головне, знову ж таки, заплатити журналу за свою публікацію.

Контрольована одним органом-монополістом, корумпована і комерціалізована зсередини, ізольована від решти світу і не орієнтована на поліпшення якості науки система вже дала свої результати у вигляді погіршення українських позицій у світовій науці. Статистика країн світу за науковими публікаціями (зареєстрованими у базі «Scopus») показує, що українська частка у світовій науці постійно скорочується. З 1996 до 2010 українські вчені взяли участь у 88 тисячах наукових публікацій, що ставить вітчизняну науку на 38 місце в світі за цим показником (ще в 1996 році ми мали 27 місце — отже, Україна втрачає позиції під натиском більш активних у науковому плані країн). Щорічна кількість публікацій у наукових виданнях бази «Scopus», 5-6 тисяч, практично не змінювалася за цей час. Так само не змінюється середній рівень цитування «українських» статей у працях інших дослідників — 4 на одну публікацію за ці 15 років, нижче, ніж у всіх країн, що стоять вище в рейтингу (індійські публікації цитуються в середньому 7,27 разів кожна, німецькі — 15,79 разів, нідерландські — понад 20 разів). Коротко кажучи, навіть те, що українські вчені публікують у статусних міжнародних журналах, рідко привертає увагу колег по цеху. Безумовно, система оцінки якості науки за кількістю цитувань неідеальна; але в цьому випадку вона, здається, коректно відображає дедалі більшу нерелевантність більшості українських досліджень, спричинену хибною або відсутньою науковою політикою вкупі з браком фінансування.

Мушу уточнити: йдеться про середні показники та про загальну ситуацію по країні. Звісно, низькоякісні ВАКівські видання призначені насамперед для аспірантів, які не цікавляться науковою кар’єрою, та викладачів університетів, які мусять публікуватися лише для дотримання формальностей. У більш серйозних установах — можливо, в кільканадцяти університетах та в кільканадцяти інститутах НАН — справді ведуть наукову роботу, яка має цінність і яку не соромно публікувати для колег з усього світу. Скажімо, сайт Національної бібліотеки виставляє перелік інститутів НАН, вчені яких публікуються у виданнях із тієї ж таки бази «Scopus»: кілька установ, зокрема Інститут матеріалознавства, Інститут фізики напівпровідників, Інститут металофізики, Інститут математики тощо мають по декілька тисяч публікацій. Це старі заклади з усталеними в радянський час школами, що зберегли частину свого потенціалу донині. Всього ж у переліку 25 інститутів, що мають понад 1000 публікацій у «Scopus», і ще 20, які мають від 100 до 1000 публікацій. Це хоч якийсь, але позитив; однак нагадаю, що всього в НАН діє 169 науково-дослідницьких установ. Якщо судити за результатами, то взагалі не зовсім зрозуміло, чим займаються більшість інститутів, а ті згадані, що справді можуть похвалитися певними результатами, не отримують винагороди за свої здобутки: в українській науковій системі просто не передбачене стимулювання тих, хто робить якісну роботу. Такі інститути, можливо, отримують більше грантів із-за кордону, але не можуть розраховувати на позачерговий ремонт приміщень чи придбання додаткового обладнання за державний кошт.

Псевдовчені

В той час як кількість дослідників по країні скорочується, людей, які буцімто рвуться в науку, стає дедалі більше. Аспірантури переповнені, з 1995 року кількість аспірантів в Україні зросла вдвічі: з 17 тисяч до 34 тисяч24. В основному зростання відбулося завдяки університетам, кількість яких зростала і які, для відповідності новому статусу, мусили відкривати в себе аспірантські програми. Щоправда, судячи зі статистики, не всім приходиться до смаку наука: кандидатських дисертацій захищають щороку менш ніж 2 тисячі25. А про те, як мало людей реально йдуть працювати в наукові установи, вже сказано раніше. Чому ж аспірантура така популярна?

В принципі, молодим людям вигідно вступати в аспірантуру. Для хлопців це спосіб остаточно покінчити з загрозою військового призову легальним шляхом. Крім того, аспірантура часто не передбачає серйозних обов’язків — час від часу треба звітувати на кафедру і скласти декілька іспитів, без потреби постійно слухати курси чи утворювати дослідницькі колективи (як це роблять на західних PhD-програмах). При цьому держава далі виплачує аспірантові невелику стипендію — одну-дві тисячі гривень. Отже, можна спокійно працювати деінде і отримувати при цьому приємний бонус протягом трьох років, не пишучи дисертацію.

Це раціональна стратегія для молодих людей, яким потрібна якась додаткова грошова підтримка і які достатньо здібні, щоб вступити в аспірантуру. Геть інша ситуація з тими, кого цікавить лише статус і документ — кандидатський чи докторський ступінь. Наявність ступеню, згідно з законодавством, дозволяє отримувати надбавку до зарплатні не лише викладачам і вченим, але й держслужбовцям різного ґатунку. Зрештою, це просто красиво виглядає в офіційній біографії і дозволяє відволікти увагу від більш темних сторінок життя високопосадовця. Відтак сотні й тисячі різноманітних депутатів, мерів, міністрів тощо за останні двадцять років чудесним способом стали кандидатами і докторами наук, не відволікаючись від виконання службових обов’язків. Ні в чому українські університети, а часом (хоч і рідше) заклади НАН не є настільки корумпованими, як у наданні вченого статусу сумнівним можновладцям. При цьому формальності, на зразок тексту дисертації, можуть бути збережені — в Україні чимало контор, що пишуть дисертації на замовлення, і на будь-яку тему можуть швидко створити не дуже оригінальну або й геть скомпільовану з чужих праць «наукову» роботу. Тож не дивно, що доктором економічних наук був навіть президент Янукович. А от колишній спікер парламенту Литвин одночасно обіймав посаду віце-президента НАН і регулярно видавав книжки з історії України, створені шляхом грубого плагіату, що неодноразово доводили справжні історики — без жодних наслідків для кар’єри Литвина.

Таким чином, поки частина наукової спільноти, продираючись крізь бюрократичні перешкоди та брак державної підтримки, намагається й далі робити якісні дослідження, інша, більш значна її частина поволі тоне в корупції, комерціалізації та консерватизмі за повної байдужості тих, хто здатен щось в усьому цьому змінити. Зацікавлені у структурних змінах науковці переважно не мають впливу, і їм простіше отримати закордонний грант чи виїхати назавжди. Решту, на жаль, влаштовує те болото, в якому загрузла наука, і поодинокі голоси критиків наражаються на мовчання і нерозуміння тих, хто нагорі.

Висновки

За браком місця я не висвітлював деякі інші важливі аспекти проблеми. Зокрема, розквіт псевдо- та антинаукових поглядів одразу після розпаду СРСР: асоціюючи раціоналістичний та науковий світогляд із комунізмом, люди охоче відкривали для себе екстрасенсів, гадалок, «альтернативну медицину», креаціонізм, всілякі расові вчення тощо. В умовах пізньокапіталістичної «постмодерної» культури, коли anything goes, наука швидко втратила свій авторитет у поясненні природи. Це доводить і програма телебачення: документальні фільми про природу, які показують, здається, лише по одному національному каналу, явно поступаються за популярністю численним ток-шоу типу «Битви екстрасенсів» із прайм-тайму найрейтинговіших каналів. Паралельно до розквіту антинауки розвивався інший не розкритий у статті сюжет — болючий занепад витвореного в СРСР престижу професії науковця. Тепер не радість нових відкриттів, а матеріальні злидні стали асоціюватись із наукою. Якщо ж здібна молодь і прагне до знань, то віддає перевагу економіці та правознавству, а не природничим і технічним дисциплінам. Не лише вчений, але й інженер більше не є ідеалом для молодих людей. Зрештою, мало хто має шанс зацікавитися наукою ще в дитинстві: по телебаченню більше не показують навіть сімейних передач типу «У світі тварин», не кажучи вже про серйозніші речі, а книжковий ринок після розпаду СРСР став наповнюватися чим завгодно, але не якісною науково-популярною книгою (ситуація змінюється тільки в останні роки і тільки через посередництво виданих у Росії книжок). Наука стає чимось геть незрозумілим для звичайної людини. Люди більше не довіряють науці.

Суспільне несприйняття науки також є наслідком тієї політики щодо науки, яка проводилася в Україні протягом цих двадцяти років капіталізму. Як цю політику можна охарактеризувати з огляду на економічні та політичні умови, що склалися в Україні в цей час? Те, що сталося з наукою, важко назвати неоліберальними реформами у повному розумінні цього слова. Водночас ситуація в науці дає досить непогане уявлення про те, що таке неолібералізм в Україні.

Ніхто не намагався «примусити» науку до більш тісного зв’язку з бізнесом; ніхто не намагався провести «оптимізацію» державної наукової інфраструктури, виміряти «досконалість» досліджень, заохотити конкуренцію за державні гранти, як це робиться у західних країнах, внаслідок чого гинуть цілі кафедри, недостатньо «досконалі» за мірками неоліберальної доби. В Україні зв’язок науки з бізнесом не цікавий нікому, і насамперед бізнесу: сировинній економіці новітні розробки не потрібні, або ж їх можна просто купити з-за кордону. Але і відмовитися від науки українські уряди не могли — це виглядало би безглуздо і було би просто несолідно. Пішовши, як завжди, шляхом найменшого опору, можновладці зберегли все як є, але радикально скоротили витрати. Науку було законсервовано у найдешевший можливий спосіб.

Але така консервація не могла бодай зберегти потенціал науки, успадкований від часів СРСР. По-перше, науку руйнує хронічний брак коштів: через нього здібні молоді вчені мігрують, а ті, хто лишається, працюють на застарілому обладнанні і змушені боротися за виживання. По-друге, не меншою мірою науку руйнує байдужість. Байдужість суспільства, захопленого маскультурою, релігією та модними ірраціональними вченнями. Байдужість верхівки НАН та університетів, яким зручно мати переваги керівних посад і не звітувати про наявність якихось результатів зі своєї праці. Байдужість можновладців, які не усвідомлюють потенційної користі науки для суспільства, її значення для сучасного світу. Як наслідок — засилля безглуздої ВАКівської бюрократії, ізоляція від міжнародних наукових стандартів (так, вони неідеальні, але ж місцеві — ще гірші!), кумівство, хабарництво, плагіат, імітація науки та цілком серйозне просування абсолютно ненаукової єресі, яку спокійно пропускають — звісно ж, байдужі — вчені комісії.

Науковий потенціал іще не втрачено остаточно. Те, що НАН та її основні інститути не було розформовано в ім’я «оптимізації» — вже плюс. Це означає, що втрачене можна якось відновити. Але чи потребує хтось такого відновлення? Тема науки, на жаль, не дуже цікава навіть активістам і борцям за соціальні зміни. Наука просто зникає з життєвого обрію звичайного українця, виринаючи лише в кумедних новинах про «британських учених». Що вже казати про владу: і чинний уряд, і основні опозиційні партії, наближені до великого капіталу, тільки на поверховому рівні й наприкінці своїх передвиборних програм можуть обмовитись про «потребу інновацій» чи щось подібне.

Поставити питання науки на порядок денний — це спільне завдання. По-перше, самих науковців (тих із них, хто небайдужий), які віднедавна, як ми бачимо, навчилися протестувати і боротися за свої права. А по-друге, громадських активістів, які мають зрозуміти, що побудова більш справедливого суспільства передбачає наявність потужної науки, готової на сміливі відкриття заради прогресу людства.

Ігор Самохін

Вперше опубліковано у збірці «20 років капіталізму в Україні» за ред. Кирила Ткаченка, виданій у 2015 році за сприяння «Політичної критика».

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s