ВУГІЛЛЯ КІРОВОГРАДА


Відповідь я отримав, зацікавившись роботою шахти з видобутку вугілля, яка працювала у Кіровограді в першій половині 20 століття.Виявляється, видобуток вугілля розпочали у 1921 році. 1 січня міська газета “Червоний шлях” повідомила: “На Балашівському руднику працюють 102 особи, службовців – 16. Відправлено вугілля на брикетний завод 2950 пудів” (Пуд – 16 кг. – Авт.).

Додам, газетні публікації про необхідність видобутку бурого вугілля на території Єлисаветградщини почали з’являтися ранньої весни 1919 року.

Та вирішальним поштовхом, певно, стали публікації І. Тамма – майбутнього Нобелівського лауреата, котрий у червні 1919 року був депутатом міськради. Нагадаємо, що радянська влада після кривавого “григоріївського” погрому добряче “почистила” склад міського депутатського корпусу. Це й дозволило потрапити до його складу інтелігенту.

22 червня 1919 року міські газетярі повідомили: “У Злодійській Балці знайшли буре вугілля на 7 саженів. Перший шар – на глибині одного аршина, якість палива добра” (сажень – 2м, аршин – 71см. – Авт.). Простіше кажучи, паливо знаходилось на поверхні.

У роки першої п’ятирічки розпочала роботу буровугільна шахта “Піонер”. Вона належала до управління “Бурвугілля”. Запрацювала з 1 вересня 1931 року і функціонувала до серпня 1941 року.

5 серпня місто окупували німці. Нацисти переорганізували роботу підприємства – пробили новий ствол. Стару шахту закрили. Однак не вдалося знайти жодного свідчення, що наказ радянського керівництва (чи він взагалі існував?) про підрив шахти здійснено.

Зараз важко сказати, скільки шахт працювало у Кіровограді під час окупації. Старожили впевнені, що плутанина виникла через вживання двох назв – “Стара шахта” та “Нова шахта”.

До речі, у перші повоєнні роки у будівлях старої шахти знаходилась школа, яка пізніше стала школою №23.

Видобуток вугілля німці організували з розмахом. Паливо постачали не тільки для потреб підприємств, заводів, фабрик, установ міста, вугілля йшло на склади військово-ремонтних підприємств окупантів. Окрім того, у значній кількості фашисти вивозили його до країн Європи.

Досі ще живі шахтарі, які працювали на підприємстві, наводять різні цифри глибин виробок – 63, 65, 67 метрів. Також стверджують, що у районі Старої шахти забої знаходились на близькій відстані від поверхні.

Штольні, особливо Старої шахти, були вузькими, а Нової – завширшки 3-4 метри, заввишки – 2,5-3 метри.

Воду в забоях постійно відкачували. Нова шахта (і в роки окупації) мала електропостачання.

Деревину для виробництва окупанти звозили з усіх куточків України – переважно сосну. Вугілля вивозили на поверхню вагонетками. Великим святом для колишніх працівників шахти, як вони згадують, ставала смерть коней. Шахтарі запевняють, що тільки тоді вони мали можливість наїстися досхочу.

Разом із вільнонайманими працювали й військовополонені. Табір для них знаходився на території шахти. Охороняли її поліцаї. Вони постійно слідкували за периметром підприємства з великої дерев’яної вишки, побудованої поблизу нинішнього “Хімпобуту” на вулиці Терешкової.

Полонені часто вмирали від голоду і хвороб. Підпільники з групи П. Лахмана підгодовували їх, передавали “аусвайси”, допомагали тікати.

Незважаючи на досить пристойну, як для років окупації, механізацію виробництва, праця шахтаря залишалася важкою. Вугілля добували кирками, вантажили лопатами. Працювали у 2-3 зміни. Милися після роботи вдома. На зміну ходили у спецівках. Із собою постійно носили каски. Деякі будинки шахтоуправління використовуються як помешкання і зараз. На фундаменті приміщення старого клубу на Балашівці сьогодні побудовано торговельний заклад. В одноповерхових будинках, які під час окупації служили житлом для директора шахти і управлінців з прислугою, зараз теж мешкають люди. Мала шахта у роки війни і їдальню. Її приміщення розміщувалося приблизно у районі нинішньої соціальної аптеки.

Чи були терекони? Звісно, але невеликі. Шахтарі називали їх “терикончиками”. Пізніше, коли шахту закрили (в кінці 40-х – на початку 50-х років 20 ст.), їх розрівняли бульдозерами. Водночас таким чином засипали тріщини та місця просідання грунту під штольнями. А вже потім розбудували установи і підприємства Балашівського промвузла.

Як вирішувалась проблема транспорту? З розповідей старожилів ми довідуємося: шахтарів возили на роботу невеликими автобусами.

Аналіз зібраної інформації змушує нас зробити висновок, що на прийняття рішення про закриття шахти вплинули як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники.

Запаси вугілля на території Кіровограда і по сьогодні залишаються досить значними. Ровесники буремних 30,40,50-х років одностайно стверджують: в надрах Кіровоградщини – майже вся таблиця елементів Менделєєва! Хоча старі шахтарі застерігають від самовільного видобутку вугілля. Цим повинні займатися спеціалісти гірничої промисловості.

Шахтарі городянам у спадок залишили назви вулиць: Брикетна, Буровугільна, Ствольна, Шахтарська, Донецька, Друга Шахтарська, Обознівська, провулки Гірничий, Маркшейдерський. Історія виникнення і життя останньої вулиці має чимало легенд і версій. З однієї з них дізнаємося, що Новій Балашівці вже виповнилося більше 100 років.

Олег ХРАПАЧЕНКО

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s