Виникнення перших політичних партій в УРСР, утворення Народного Руху України та його позиція щодо Союзного договору (1989–1991 рр.)

Завантажити файл

Опубліковано: Гай-Нижник П. Виникнення перших політичних партій в УРСР, утворення Народного Руху України та його позиція щодо Союзного договору (1989–1991 рр.) // Гілея. – 2012. – №57. – С.127–133 (частина 1); // Гілея. – 2012. – №58. – С.153–159 (частина 2).

В статті висвітлюються загальний процес становлення перших українських політичних партій в Україні у 1989–1990 рр., зокрема утворення Народного Руху України за перебудову та його позицію щодо проекту укладання нового Союзного договору у 1990–1991 рр.

Ключові слова: Народний Рух України, НРУ, політичні партії України, Союзний договір

З початком перебудови та політики гласності в СРСР (після квітневого 1985 р. пленуму ЦК КПРС у та лютневого 1986 р. XXVII з’їзду Комуністичної партії), які започаткували генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов та його соратники з молодого крила партії (М. Рижков, О. Яковлєв, Е. Шеварнадзе) з метою модернізації деградуючого організму Радянського Союзу та оптимізації його соціалістичного ладу [1], в державі розпочалися перші ознаки послаблення тотального ідеологічного контролю, а згодом й пожвавлення національних рухів, які в умовах зростаючою політичної та соціально-економічної кризи чим далі були неспроможні стримувати компартійні та державні органи.

Позиції самої КПРС послаблювала й боротьба за владу всередині партії між так званими «демократами» та «консерваторами». В країні почали ширитися перші неурядові історико-просвітницькі товариства та організації (як то – «Меморіал»), які поширювали відомості про політичні репресії в СРСР та злочини Комуністичної партії. З’явилися опозиційні до КПРС політичні партії і рухи ліберального, національно-патріотичного та соціал-демократичного спрямування, зокрема у РРСФР постали «Демократичний союз» (перша опозиційна партія в СРСР, заснована 8 травня 1988 р.), Демократична партія Росії, Ліберально-демократична партія (1989 р.), національно-патріотичний фронт «Пам’ять» (що виник ще у 1987 р.), Соціал-демократична партія Росії та ін. В жовтні 1988 р. в Естонії, Латвії та Литві відбулися установчі з’їзди народних фронтів (найвідоміший з них – литовський «Саюдіс») [2], які налагодили тісні зв’язки диседентським рухом в Україні й фактично очолили національно-визвольний та опозиційні рухи не лише у Прибалтиці, а й стали дороговказом політичної боротьби для інших національних республік Союзу, а надто – для національно-демократичних і патріотичних сил в УРСР.

В Україні, де визвольна боротьба в тій чи іншій формі практично не припинялася протягом усього ХХ ст. (після придушення збройної боротьби УПА, в УРСР у 1960-х рр. виник так званий Український національний фронт, а хрущовська відлига призвела до поширення загальнодемократичного ліберального руху (дисидентства), що започаткувався навколо журналу «Український вісник» та Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, що відома також як Українська гельсінська група (УГГ), також ширяться та набирають потуги протестні настрої, багатотисячні мітинги збираються у Львові, Києві, Харкові та інших містах, відбувається політизація суспільства. Згадану УГГ, яка ще від 9 листопада 1976 р. об’єднала у своєму колі український правозахисний рух, в липні 1988 р. було перейменовано на Українську гельсінську спілку (УГС), лідерами якої були Б. Горинь, М. Горинь, В. Чорновіл та ін. [5]

У 1989 р. виникла Українська християнсько-демократична партія (УХДП), що була заснована 13 січня 1989 р. на Установчому з’їзді у Львові як український Християнсько-демократичний фронт, а 21–22 квітня 1990 р. (на своєму ІІ з’їзді) перейменована в УКХДП. 11–12 лютого 1989 р. на Установчій конференції в Києві, участь в якій приймав автор цієї статті, було започатковано Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка (ТУМ). Товариство створювалося як всеукраїнська громадська спілка, що об’єднувала регіональні організації та гуртки з метою відродження і утвердження української мови у державному, громадському та культурному житті країни та популяризації її серед українців за кордоном та серед інших народів*. Влітку 1989 р. як правонаступниця Української демократичної спілки (УДС) в Ризі була створена Українська народно-демократична ліга (УНДЛ). Крім того, з 1987 р. по 1989 р. в УРСР утворилося понад 125 громадсько-політичних клубів, груп та об’єднань [6].

В цей час на травневому 1989 р. Пленумі ЦК КПУ було розглянуто питання про завдання партійних організацій щодо посилення партійно-політичної роботи й постановлено звернути увагу на необхідність давати відсіч екстремістам і демагогам, переконливо викривати справжню мету угруповань антирадянського та націоналістичного спрямування.

Навесні 1990 р. виникають Українська національна партія (УНП) на чолі з Г. Приходьком, Всеукраїнське політичне об’єднання «Державна Самостійність України» (ДСУ) на чолі з І. Кандибою, Українська християнсько-демократична партія (УХДП; голова – В. Січко), Українська народно-демократична партія (УНДП) на чолі з Є. Чернишовим та А. Киреєвим). У травні 1990 р. розпочала свою діяльність Соціал-демократична партія України (СДПУ). 30 червня 1990 р. Ю. Шухевичем було створено добровільне об’єднання партій і громадських організацій націоналістичного спрямування під назвою Українська міжпартійна асамблея (УМА)**. 30 вересня 1990 р. з ініціативи групи активістів Всеукраїнської екологічної асоціації «Зелений світ» на Установчому з’їзді у Києві було засновано Партію зелених України (ПЗУ)***. 1 грудня 1990 р. членами об’єднання ліберально налаштованих комуністів «Демплатформа в КПРС» була створена Партія демократичного відродження України (ПДВУ), до лав якої відразу вступило кілька народних депутатів Верховної Ради УРСР (В. Гриньов, О. Ємець, В. Мещеряков, Т. Стецьків та В. Філенко, якого було обрано головою ПДВУ). У 1990 р. утворилися також Українська ліберально-демократична спілка (УЛДС) і Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ). Згодом УЛДС приєдналась до Партії демократичного відродження України (ПДВУ). У вересні 1990 р. у Дніпропетровську відбувся перший з’їзд Народної партії України (НПУ), а також у Донецьку з’явилася Ліберальна партія України (ЛПУ; голова – І. Маркулов) [7; 8].
___________

* На ІІІ позачерговій конференції 12 жовтня 1991 р. ТУМ було реорганізоване у Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

** 8 вересня 1991 р. УМА було перейменовано в Українську національну асамблею (УНА).

*** 24 травня 1991 р. Партія зелених України була офіційно зареєстрована Міністерством юстиції України. Протягом 1990–1992 рр. лідером ПЗУ був лікар, письменник, відомий громадський діяч Ю.Щербак.

1990 р. у містах Харкові, Дніпропетровську, Києві та Житомирі існували відділення загальносоюзної Конфедерації анархо-синдикалістів (КАС), центральний керівний орган якої знаходився у Москві. У травні 1990 р. у Харкові була створена Конфедерація анархістів України (КАУ), куди, крім анархо-синдикалістів, ввійшли також представники інших течій анархізму, зокрема анархо-комуністи, анархо-індивідуалісти тощо. У Сімферополі виникло відділення Демократичної партії Росії. У Дніпропетровську сформувалося місцеве відділення закордонної антикомуністичної організації Народно-Трудового Союзу російських федералістів (НТС) [21].

Проте найвагомішою подією в УРСР того часу стала поява Народного Руху України, який на той час об’єднав у своїх лавах не лише громадян різного віку та фаху, але й численні новоутворювані організації, групи та партії, які протиставляли себе диктатурі КПРС. 16 лютого 1989 р. в газеті «Літературна Україна» був опублікований проект Програми Народного Руху України за перебудову (НРУ), який набув великого резонансу у суспільно-політичному житті Республіки*. Організаційно НРУ за перебудову оформився на Установчому з’їзді у Києві 7–10 вересня 1989 р., на якому було обговорено усі спектри політичного, соціально-економічного, міжетнічного життя в Республіці, розглянуто знакові для українського народу події історичного минулого та перспективи майбутнього державотворчого життя, ухвалено Програму і Статут, а також обрано керівні органи НРУ (головою організації було обрано І. Драча) [3]. У Статуті головною метою своєї діяльності НРУ визначав “побудову в Україні демократичного й гуманного суспільства, в якому буде досягнуто справжнього народовладдя, добробуту народу і умов для гідного життя людини, відродження та всебічного розвитку української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки і перетворення республіки у дійсно суверенну Українську державу” [4; 20]. Досить в скорому часі НРУ став найпотужнішою політичною опозиційною силою в УРСР і вже 9 лютого 1990 р. його Статут було зареєстровано Постановою Ради міністрів УРСР [4].
___________

* Витоки організаційної праці щодо створення НРУ сягають жовтня 1988 р., коли на екологічному семінарі у Спілці письменників України, письменник Ф. Бурлачка у своєму виступі вкотре висловив думку щодо створення Народного фронту України на зразок аналогічних неформальних об’єднань, які виникли в Прибалтиці та інших регіонах СРСР [40]. Невдовзі при партійному комітеті (КПРС) Спілки письменників України сформувалася ініціативна група сприяння перебудові. Водночас подібна група виникла й в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, і незабаром на партійних зборах в цьому Інституті було прийнято рішення про об’єднання обох груп та розробку документів по створенню Народного фронту України. Організаційну роботу очолили І. Драч та В. Брюховецький. Згодом була досягнута домовленість про те, що нове громадське об’єднання буде мати назву Народний рух України (НРУ).

Цьому сприяв не лише тиск з боку українського громадянства, але й загальні події в Радянському Союзі. В СРСР розпочинаються відцентрові процеси, які в республіках супроводжуються насиллям і кровопролиттям. У листопаді 1988 р. в столиці Азербайджану Баку, на фоні міжнаціональних зіткнень у Карабаху, проходить 700-тисячний мітинг, Естонія приймає Декларацію про суверенітет і проголошує верховенство республіканських законів над союзними, у грузинському Тбілісі біля Будинку уряду починають голодування студенти. 9 квітня 1989 р. в Тбілісі, радянський ОМОН саперними лопатками розганяє демонстрацію і вбиває при цьому 20 безневинних людей. 21 травня у Москві, в Лужниках, проходить мітинг за участi приблизно 200 тис. людей. 27 травня 1989 р. подібний мітинг відбувається у Ленінграді. На початку червня розпочинаються міжнаціональні сутички в Узбекистані, в яких гинуть більше 100 турків-месхетинців. У липні 1989 р. в Абхазії відбуваються збройні сутички між грузинами та абхазцями, а в листопаді в Кишиневі (Молдавія) демонстрації перетворюються на масові безлади. 19 січня 1990 р. під час введення військ у Баку гинуть 125 осіб. У відповідь на проголошення 11 березня парламентом Литви незалежності республіки 23 березня у Вільнюс було введено радянські війська і танки, Москва розпочала економічну блокаду республіки. 12 червня Верховна Рада РРСФР також проголошує суверенітет Росії, після чого починається «парад суверенітетів» інших республік [2].

За таких умов й під тиском демократичної громадськості на лютневому 1990 р. Пленумі ЦК КПРС компартійне керівництво було змушене виключити 6-ту статтю з тексту Конституції СРСР, яка була внесена до неї у 1977 р. (а невдовзі – й до Конституції УРСР). В ній наголошувалося, що “керівною і направляючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і суспільних організацій є Комуністична партія Радянського Союзу” [9]. Остаточно ж рішення про скасування 6-ї статті Конституції СРСР ухвалив III позачерговий з’їзд народних депутатів СРСР (11–15 березня 1990 р.). У вересні 1990 р. Президія Верховної Ради УРСР ухвалила Постанову «Про порядок реєстрації громадських об’єднань», що створило відповідну юридичну базу для існування багатопартійності в Республіці.

Тоді ж, у 1990 р., на фоні посилення національно-визвольного руху практично по всій території Радянського Союзу, у Кремлі, де владу все ще утримували комуністи, виникла ідея укладання нового Союзного договору, який мав реформувати і зберегти СРСР на засадах розширення політичних і економічних прав союзних республік і замінити договір про створення СРСР, ухвалений ще 30 грудня 1922 р. І з’їздом Рад СРСР у Москві. Розробка, пропаганда і підготовка до втілення в життя цього нового Союзного договору тривали протягом усього 1990 року.

В цей же час після березневих виборів 1990 р. до Верховної Ради УРСР в її складі утворилася опозиція національно-демократичних і державницьких сил у формі Народної Ради на чолі з І. Юхновським. Прокомуністична ж більшість народних депутатів об’єдналася в депутатську групу «За Радянську Україну» або так звану «групу 239» (за кількістю депутатів). Тоді ж, виборчий процес загострив протиріччя як у націонал-демократичному таборі взагалі, так і у лавах НРУ зокрема, які почали простежуватися вже наприкінці 1989 – початку 1990 рр. у поглядах не лише на тактику і стратегію політичної боротьби, а й на ідеологічному та концептуальному грунті державного будівництва [17].

Так, на початку березня 1989 р. в «Літературній Україні» було опубліковано звернення і проект Статуту Української селянської демократичної партії, серед засновників якої був відомий діяч НРУ І. Юхновський. 8 березня 1990 р., у проміжку між першим та другим турами виборів до Верховної Ради УРСР, на шпальтах тієї ж «Літературної України» з’явилася заява «До членів Руху та до всіх громадян України» (відома також як «звернення 23-х»)*. Автори звернення закликали “негайно провести позачерговий з’їзд НРУ, на якому виробити концепцію Руху та його діяльності як політичної партії” [10]. Однак, вже наприкінці березня IV сесія Великої Ради Руху, що відбулася у Хусті, відхилила ідею перетворення НРУ у партію. У відповідь І. Драч і Д. Павличко заявили про намір створити Демократичну партію України [11, с. 89].

З того часу фактично розпочався тривалий процес дроблення Народного Руху України. В практичній площині він почав втілюватися вже за місяць, коли на Установчому з’їзді в Києві 29–30 квітня 1990 р. було створено Українську республіканську партію (УРП) на чолі з Л. Лук’яненком (була зареєстрована Міністерством юстиції УРСР 5 листопада 1990 р.) [12; 13], хоча й основу партії склали члени УГС. На той УРП час налічувала у своїх лавах 2,3 тис. членів. Одним із своїх головних завдань українські республіканці вважали здобуття Україною незалежності.

Практично паралельно з оформленням УРП відбувалася організація й іншої партії, основу якої склали рухівці. 14 травня 1990 р. в Києві відбулося засідання ініціативної ґрупи зі створення ДемПУ, де було схвалено, доповнено і допрацьовано текст «Маніфесту Демократичної партії України», який був написаний Ю. Бадзьом, і під яким підписалося 86 осіб (з них 31 народний депутат Верховних Рад УРСР і СРСР). 31 травня 1990 р. «Маніфест Демократичної партії України» з’явився в «Літературній Україні» [14]. У документі детально обґрунтовувалася необхідність незалежності України і він майже одночасно був надрукований в еміграційній пресі [15, С. 140–160]. Автором «Маніфесту» був В. Бадзьо, якого 22 вересня 1990 р. на спільному засіданні підготовчого комітету і уповноважених від областей у Теребовлі (Тернопільська обл.) було обрано головою Демократичної партії України (ДемПУ). Тоді ж було ухвалено й проект Статуту партії, а цю дату було оголошено днем заснування ДемПУ. Один з тогочасних лідерів ДемПУ Д. Павличко виначав мету та завдання новоствореної партії так: «Ми хочемо поставити за ідеологічну основу нової партії бажання Тараса Шевченка та його колег створити партію в формі Кирило-Мефодіївського братства, ми хочемо взяти на озброєння радикалізм Івана Франка і соціал-демократизм Лесі Українки. Ми хочемо взяти у свою програму і своє національне мислення, державні програми Михайла Драгоманова і Михайла Павлика, Володимира Винниченка і Михайла Грушевського… Ми будемо шукати в діяльності кожної партії, у тому числі і Комуністичної партії України, добрих намірів і добрих мотивів» [38].
___________

* Заяву підписали І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський, П. Кислий, С. Головатий, В. Дончик, С. Конєв, Л. Скорик, Л. Лук’яненко та М. Горинь.

Партія готувалася до скликання установчого з’їзду. Оргкомітет (його очолював Д. Павличко, а згодом Ю. Бадзьо) складався з осіб, що належали до національно поміркованої частини Руху й Спілки письменників (І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський, В. Дончик, Ю. Цеков, М. Швайка) [19, c. 267]. Провідним теоретиком партії став Ю. Бадзьо*.

Установчий з’їзд українських демократів відбувся у Києві 15–16 грудня 1990 р. На той час в партії налічувалося 2,7 тис. членів, у Верховній Раді УРСР вона мала 25 народних депутатів. З’їзд затвердив Програмові принципи і Статут партії, обрав керівні органи. В статуті зазначалося, що у своїй діяльності партія виходить з пріоритету прав людини, виступає за необхідність формування правової держави, поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Ідеологією було проголошено «соціальну демократію»: «Побудову економіки вільного підприємництва партія пов’язує з проблемами соціального становища та національно-державного самоутвердження українського народу, тому вона виступає за соціальну ринкову економіку й грунтує свою економічну політику на теоретичних засадах сучасної соціальної демократії, яка намагається узгодити інтереси праці та капіталу й у низці країн утворила систему, що успішно поєднує стимулюючу роль приватної власностй й підприємництва з доцільним державним регулюванням розподілу результатів виробництва та з соціальною захищеністю населення від негативних проявів вільного ринку» [19, c. 267]. ДепПУ також прагла домогтися відродження і вільного розвитку культури українського народу, всіх національностей та етнічних груп, які мешкають на території України. Особливо наголошувалося, що здійснення цих завдань можливе лише в умовах державної незалежності України. Партія виступила за повну незалежність України й висловилася категорично проти підписання нового Союзного договору (він оцінювався як крок назад навіть порівняно з договором 1922 р.). На з’їзді було виголошено вимогу щодо виходу КПУ зі складу КПРС і таким чином вона мала б позбутися тоталітаризму в ідеології та практиці, майно ж КПУ повинно б підпасти під націоналізацію. Головою Національної Ради ДепПУ було затверджено Ю. Бадзя [11; 16]. 28 червня 1991 р. ДемПУ була зареєстрована Міністерством юстиції УРСР. На момент реєстрації партія налічувала 3015 членів [18].
___________

* Ю. Бадзьо був відомий тим, що ще у 1989 р. склав проект програми Української партії демократичного соціалізму та державної незалежності.

1989–1990 рр. породили в Україні близько 20 політичних партій та близько 10 парторганізацій, керівні органи яких знаходилися поза межами України. Найчисельнішим серед них був Народний Рух України, який, однак у той час не являв собою політичну партію. Крім того, як повідомляв у своєму інформаційному матеріалі ідеологічний відділ ЦК КПУ щодо деяких тенденцій у розвитку громадсько-політичних формувань в УРСР від 20 серпня 1990 р., серед політизованих формувань республіканського масштабу НРУ, як і раніше, належало визначальне місце. Його осередки було створено у кожній області, у багатьох містах та районах, а також – у частині трудових колективів. Всього, за інформацією обкомів КПУ, чисельність активістів та прихильників НРУ влітку 1990 р. сягнула 110 тисяч, хоча саме керівництво Народного Руху України стверджувало значно більше – 450 тис. осіб. Водночас, аналітики КПУ зауважували, що «фактично всіма справами у керівництві Руху заправляють представники Української республіканської партії» [21]. Комуністи також відмітили, що попри те, що популярність НРУ має тенденцію до зростання, в перних регіонах між керівниками осередків виникали ідеологічні розбіжності та боротьба за лідерство. Так, наприклад, у Черкаській обласній організації це призвело до відмежування значної частини членів НРУ від активістів «деструктивного ґатунку», а група членів Руху, яка вийшла із Харківської регіональної організації, створила народно-демократичний фронт. Внаслідок боротьби за лідерство розкололися організації НРУ в Дніпродзержинську, Кривому Розі та деяких інших містах.

25–28 жовтня 1990 р. на ІІ Всеукраїнських зборах Руху* [22] було внесено принципові зміни у програму організації. На зборах були заслухані доповідь голови НРУ І. Драча “Про політичну ситуацію на Україні і завдання Руху”, 11 співдоповідей та шість звітів. В їх обговоренні взяли участь понад 90 чоловік, у т.ч. більше 20 гостей з-за кордону, серед яких 11 чоловік із США. На відміну від першого з’їзду НРУ, збори мали яскраво виражене антикомуністичне спрямування. На них Рух відверто і остаточно оформився як антикомуністична, опозиційна КПРС організація. Головна увага у доповідях, звітах та виступах була зосереджена на таких питаннях: неприйняття Союзного договору, повна незалежність України, створення української національної армії, міжрелігійні справи, звинувачення КПРС і КПУ у “війні проти власного народу”, тотальна критика центру і його керівництва. У виступах неодноразово пропонувалося оголосити КПРС та КПУ злочинними організаціями [25].

У зверненні «До українського народу, до всіх добрих людей в Україні і поза Україною сущою» керівництво НРУ заявило, що «головний висновок, який зробив Рух за нетривалий, але бурхливий період свого життя й мирної боротьби – потрібна не перебудова, а повний демонтаж тоталітарної системи». Провідники НРУ нарешті усвідомили, що партійно-номенклатурне керівництво України діє у «відповідності з настановами й примхами найвищої всесоюзної влади. Легко нині оперуючи словами “суверенітет” і “самостійність”, так само, як учора словами “перебудова” й “гласність”, лідери КПУ та їх підручні у Верховній Раді й уряді республіки також наступають на демократичні завоювання, ладні повернути історичний процес наших днів на стару колію примусу й насильства» [23]. При цьому НРУ зробив висновок, що «виживання народу перебуває в прямій залежності від того, буде чи не буде Україна незалежною державою» [23]. Відтак в Програмі НРУ вже зникли згадки про “соціалізм” й було заборонено перебування у лава організації членам партій, керівні органи яких знаходилися поза межами України, введено вимогу “націоналізації награбованого міністерствами майна”, повернення цінностей, що належать Україні.
___________

* За даними ЦК КПУ загалом на проведення зборів було витрачено понад 100 тис. крб. (з них внесок товариства “Знання” – 10 тис. крб.). На зборах у перший день були присутніми 2125 делегатів (всього обрано – 2294). Основна кількість делегатів (56,7%) була з Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей і м. Києва. Найчисленніша делегація прибула з Львівської області – 21,4% учасників зборів. З присутніх на зборах учасниками першого з’їзду Руху були 445 чоловік. Абсолютна більшість делегатів – українці (95%), росіяни – менше 4%. За соціальним станом переважна більшість учасників зборів (68%) були інженерно-технічними працівниками, службовцями, науковою та творчою інтелігенцією. Вони представляли більш як 40 різних політичних та громадських організацій республіки. Найчисленніші з них на зборах були ТУМ ім. Т. Шевченка (25,3%) і УРП (12,6%). Делегатами зборів були 418 народних депутатів різних рівнів, у т.ч. 5 – СРСР, 18 –УРСР, 117 – обласних, 215 – міських та 108 – районних Рад. Гостями – представники посольств США та Канади в Москві, консульств Болгарії, Німеччини, Польщі, Румунії, Угорщини, Франції, Чехо-Словаччини у Києві, громадсько-політичних організацій із усіх республік СРСР та ряду зарубіжних країн, численна діаспора. Вітальну телеграму зборам надіслав Л. Валенса, яку зачитав депутат польського сейму В. Мокрий [25].

У Статуті НРУ було виключено 10 статей і до 15-ти внесено зміни. З назви організації вилучено слова “за перебудову”, по-новому сформульована мета Руху: відновлення державної незалежності України, створення парламентськими методами демократичної держави. Передбачено асоціативне членство в Русі, об’єднання в ньому всіх опозиційних КПРС організацій на терені України, виконання Рухом функцій загальнонаціональної опозиції. Створено нову ланку керівництва Рухом – Політраду, а також перейменовано президію Руху в центральний провід (за зразком ОУН) [25]. Найближчою метою визначалися позачергові вибори до Рад народних депутатів усіх рівнів на демократичній, багатопартійній основі, а кінцевою метою – «побудова суверенної демократичної Української Держави» [23]. Головою НРУ було переобрано І. Драча.

Інша ухвала Других Великих зборів НРУ безпосередньо стосувалася «Союзного договору»*, в якій він називається небезпечними передсмертними конвульсіями. В Ухвалі, зокрема, зазначалося: «Цей захід має на меті збереження імперської економічної влади в умовах ринку у вигляді московських концернів.

Союзний договір, що готується в Москві, – це “договір” про подальший вивіз з України хліба, м’яса, цукру, руди, кам’яного вугілля, металу за “дерев’яні рублі”, які в дедалі більшій кількості друкують у центрі.
___________

* 15 жовтня 1990 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла Звернення, яке було схвалене Верховною Радою, та Постанову Верховної Ради УРСР № 604 від 17 жовтня 1990 р., в яких було однозначно заявлено, що Україна може стати учасником Союзного договору лише після прийняття нової Конституції України, яка законодавчо закріпить принципи міждержавних стосунків України як незалежної держави.

Відмова від Союзного договору – необхідна умова перетворення України в суб’єкт міжнародного права. Тільки будучи незалежною державою, Україна може подолати колоніальну структуру своєї економіки, здійснити перехід до ринкових відносин. Спроба при переході до ринку створити єдиний ринок на 1/6 світу при тій різноманітності умов і традицій, що є в імперії, приречена на провал. Тільки відмова від Союзного договору забезпечить в Україні міжнаціональний мир, звільнить Росію від “обов’язку” захищати цілісність імперії, тим самим скерувавши її потенціал на розв’язання своїх внутрішніх проблем. Тільки відмова від Союзного договору може здійснити демілітаризацію життя, конверсію військової промисловості, перетворення імперської армії, яка тримає в тривозі весь світ, в армії суверенних держав, обов’язком яких буде тільки захист власної території.

Ми виступаємо проти Союзного договору, бо він є гарантом подальшого існування всевладдя КПСС, замінюючи собою 6 статтю брєжнєвської конституції» [24].

1 грудня 1990 р. Велика рада НРУ в своїй ухвалі про політичну ситуацію в Україні закликала створити у Верховній Раді УРСР опозиційну комуністичному режимові Народну Раду та звернулася до народних депутатів СРСР від України виступити проти прийняття нового Союзного договору. Велика раада НРУ також закликала своїх активістів та громадян вдатися до масових акцій непокори і вимагати звільнення з ув’язнення С. Хмари, а також ухвалила, зокрема, Політичній раді Руху та Секретаріатові скоординувати з демократичними структурами сусідніх республік плани протидії прийняттю Союзного договору. Краєвим організаціям рекомендувалося залучати всі антиімперські сили на всіх територіальних рівнях і на виробництві до протидії наступові реакції та прийняттю Союзного договору, створюючи з цією метою координаційні комітети (комітети національної згоди), посилити роботу у трудових колективах, профспілках, страйкових комітетах тощо. Опозиції у Верховній Раді УРСР – Народній Раді рекомендувалося створити альтернативний парламент в межах Верховної Ради з власною структурою та апаратом [26].

У новий 1991 р. Радянський Союз увійшов в атмосфері крайньої напруги та із пролитям крові. Радянський комуністичний режим вдався до застосування зброї до прибалтійських країн, які прагли вийти зі складу СРСР. 12 січня 1991 р. під час штурму радянськими військами Вільнюського телецентру загинуло гинуть 14 осіб. Вже 15 січня Центральний Провід НРУ звертається до громадян України з приводу подій у Литві. У ньому Голова НРУ І. Драч висловлює протест проти спроби військового перевороту, спрямованого на повалення конституційної влади суверенної Литовської республіки, й запитуює своїх співгромадян: «Чи не станеться таке в Україні, тому що наша Верховна Рада прийняла Декларацію про суверенітет* і прагне його?» [27]. Й у відповідь від імені Центрального Проводу НРУ закликав «всіх людей доброї волі в Україні»: надавати допомогу для Литви вкрай необхідними медикаментами, перев’язочними матеріалами, донорською кров’ю; проводити мітинги підтримки законного уряду Литви в містах та селах, на виробництві, в установах; збирати підписи під зверненням солідарності з Литвою; надсилати телеграми підтримки до Верховної Ради Литви та телеграми протесту до М. Горбачова, Міністерства оборони СРСР та МВС СРСР; вчиняти страйки на підприємствах союзного підпорядкування; до пікетування установ КПРС, оскільки генеральний секретар її стоїть на ворожих Литві позиціях; подавати адреси тих людей, котрі готові прийняти евакуйованих з Литви дітей та жінок [27]. Утім, попри масові протести, 20 січня 1991 р. під час штурму ризьким ОМОНом МВС Латвії загинуло п’ятеро людей.

Вже наступного дня (21 січня) голова Політради НРУ М. Горинь надсилає до Конгресу США з проханням надати підтримку демократичним силам так званого соціалістичного табору і не стримувати процесу розпаду СРСР. Зокрема, М. Горинь зазначав, що «події в республіках Балтії засвідчують, що шлях України до здобуття незалежності є надзвичайно важким. Народ України не убезпечений від використання проімперськими силами крайніх, навіть військових, заходів, спрямованих на збереження тоталітарної та унітарної структури СРСР**.
___________

* 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України – П.Г.-Н.

** 25 січня 1991 р. з’являвився указ про спільне патрулювання міст військами МВС та Радянської Армії – П.Г-Н.

[…] Поважаючи вашу послідовну відданість демократичним принципам, виражаючи надію, що Конгрес США з розумінням віднесеться до наших проблем і будуватиме свої подальші відносини з СССР з врахуванням змін, що відбулися в позиції Кремлівського керівництва, та своїми діями не стримувати об’єктивні процеси розпаду останньої в світі тоталітарної комуністичної імперії, що принесла багато горя десяткам народів» [28].

19 лютого 1991 р. Б. Єльцин висуває вимогу відставки Президента СРСР М. Горбачова. У березні в Росії розпочинається двомісячний страйк шахтарів з вимогою відставки президента. 7 березня було розпущено президентську раду СРСР, а на її місце приходить Рада безпеки, до якої входять лише комуністи-консерватори.

Тим часом наближався час проведення референдуму щодо збереження СРСР. Зміст питання, що виносилося на голосування 17 березня 1991 р. І яке було затверджене Верховною Радою СРСР 16 січня 1991 р., було таким: «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуються права та свободи людини будь-якої національності?» [30, с. 3]***. Проведений 14 березня референдум про збереження СРСР бойкотують шість республік.

При цьому виникло питання про законність проведення всесоюзного референдуму в Республіці після того як Україною було прийнято Декларацію про державний суверенітет (16 липня 1990 р.). Зокрема наголошувалося на тому, що він є зверненням до народу поза участю верховних органів влади Республіки, до того ж в УРСР не було закону про референдум. Критики зазнавала також і двозначність питання у бюлетені, зокрема відсутність юридичного змісту у таких формулюваннях, як «оновлена федерація», «повною мірою» тощо [32, с. 40–41]. Втім, прокомуністична більшість у Верховній Раді України цілковито підтримала проведення всесоюзного референдуму в УРСР. Одначе були й пропозиції взагалі відмовитися від його проведення або ж провести власний референдум з приводу утворення незалежної Української держави (Д. Павличко, М. Горинь) чи провести паралельно із всесоюзним республіканське опитування (Л. Лук’яненко) [32, с. 40]. В. Яворівський пропонував включити у бюлетень третє питання – про «суверенну, вільну, незалежну демократичну Україну» [33, с. 2.]. Проте усі ці думки не знайшли істотної підтримки у Верховній Раді УРСР.
___________

*** На ІV з’їзді народних депутатів СРСР М. Горбачовв виступив з ініціативою прийняття постанови про проведення референдуму щодо майбутнього СРСР. 24 грудня 1990 р. З’їзд прийняв дві постанови про проведення референдуму СРСР: перша передбачала проведення референдуму про приватну власність на землю; друга – про проведення загальносоюзного референдуму з питання збереження оновленого СРСР як федерації рівноправних суверенних соціалістичних республік, оскільки «збереження єдності союзних держав становить важливу проблему державного життя, що зачіпає інтереси кожної людини, всього суспільства Радянського Союзу» [30, с. 3]. 27 грудня 1990 р. з’їздом народних депутатів СРСР було прийнято Закон СРСР «Про всенародне голосування (Референдум СРСР)» [31, с. 10]. При цьому Закон забороняв виносити на референдум питання щодо кордонів СРСР та кордонів республік, зміни статусу та територіальної цілісності республік, автономних областей та автономних округів (ст. 4). Статтею 8-ю передбачалися республіканські та місцеві референдуми, порядок проведення яких визначався законами СРСР та законами республік. Вища юридична сила законів СРСР щодо республіканських, належність права призначення референдуму СРСР з’їзду народних депутатів СРСР та Верховній Раді СРСР, попри закріплення за вищими органами державної влади республік права на ініціативу проведення всесоюзного референдуму (ст. 9), ставила перепону для здобуття державного суверенітету республіками, позаяк вони вступали в суперечність із «законом про невихід» (ст. 2). Водночас Громадянам СРСР надавалося («в необхідних випадках» (ст. 3) право започаткування референдума на окремій території (ст. 9).

В свою чергу УМА закликала бойкотувати референдум. Більшість же опозиційних політичних сил (Народна Рада, НРУ, ДемПУ, ПДВУ та ін.) створили спеціальний комітет «Референдум – суверенна Україна» [34, с. 142]. Вони агітували громадян висловитися на підтримку республіканського бюлетеня та дати негативну відповідь на запитання союзного. УРП та Львівська крайова організація НРУ закликали відповісти «ні» на обидва запитання та підтримати рішучим «так» окремий «галицький бюлетень», що був покликаний з’ясувати ставлення до повносяжної незалежності України*.

28 лютого 1991 р. в своїй ухвалі щодо Всесоюзного референдуму 17 березня 1991 р. стосовно збереження СРСР Центральний Провід НРУ назвав його антиконституційним і закликав голосувати проти усії питань, занесених у бюлетень. Разом з тим, у зв’язку з проведенням одночасно з союзним референдумом республіканського плебісциту, Рух закликав до активної участі в ньому, пояснивши таку позицію тим, що «формулювання питання у бюлетені республіканського опитування є кроком на шляху до української державності, хоч і не відповідає повною мірою нашим цілям і завданням» [29]. При цьому зазначалося, що враховуючи такі фактори, що в основу зв’язків України з іншими державами покладено Декларацію про державний суверенітет, а також, що формулювання «Союз Суверенних Держав» фактично заперечує існування єдиної держави СРСР (тобто «благословляє» її демонтаж) та зважаючи на можливість загальнонародної підтримки Декларації про державний суверенітет напередодні прийняття Конституції України, НРУ вважав «необхідним дати на запропоноване запитання ствердну відповідь» [29]. Таким чином, на думку керівництва Руху, підтримка цього формулювання мала започаткувати перехідний період від колоніального поневолення України до незалежної Української Держави.
___________

* Т.зв. «галицький бюлетень» стосувався лише мешканців Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей.

У визначений для референдуму день (17 березня 1991 р.) на території України участь у голосуванні взяли 83,5% тих, хто був внесений до списків. На питання всесоюзного референдуму відповіли «так» 70,2%, «ні» – 28% [35]. Питання республіканського бюлетеня в Україні підтримали 80,2%, 18% громадян відповіли «ні» [35]. 88,3% мешканців трьох західних областей висловились на користь української незалежності**.

Трохи більше за тиждень після опитування (26 березня 1991 р.), Центральний Провід НРУ оприлюднив заяву з приводу підсумків союзного референдуму і республіканського опитування стосовно нового Союзного договору та Декларації про державний суверенітет України. У досить об’ємному документі, зазначалося, що проведене 17 березня 1991 р. всенародне опитування населення засвідчило прагнення українців до побудови власної суверенної національної держави, позаяк народ України (понад 2/3 всіх, хто мав право голосу) сказав «так» Декларації про державний суверенітет України, яка проголошує «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах» [36]. Відповідно до цього Верховна Рада УРСР, говорилося далі в заяві, повинна була сконцентрувати свою увагу на розробці Конституції України і прийнятті правових актів, що забезпечили б виконавчій владі можливість створення і повноцінного функціонування інституцій, необхідних для суверенної держави, а отже й умов, за яких «Україна отримає дійсну можливість увійти в Союз держав як повноправний суб’єкт» [36]. Остання фрага викликає певне здивування, адже на своїх ІІ Великих Зборах НРУ заявляло про своє остаточне і незаперечне рішення щодо заперечення Союзного договору у будь-якій формі.
___________

** Всі європейські (крім Білорусі й України) та закавказькі (крім Азербайджану) республіки відмовилися від референдуму. Парламент Литви вирішив замінити його опитуванням, а 9 лютого 1991 р. було проведено «виборчу консультацію», під час якої 90,4% учасників висловилися за незалежну демократичну республіку. Подібний захід у Латвії, що відбувся 3 березня, 1991 р. показав підтримку самостійності на рівні 73,6%. На організованому того ж таки дня референдумі в Естонії, участь у якому взяли тільки «правонаступні громадяни» (нащадки тих, хто мав естонський паспорт до моменту окупації Радянським Союзом), 78% також висловилися за цілковиту незалежність країни.

Водночас Рух назвав необґрунтованою позицію керівництва КПУ, яке намагалося подати підсумки референдуму, як благословення на збереження існуючого СРСР, додаючи, що голоси 58,9% населення України, яке дало ствердну відповідь на питання союзного референдуму, було наслідком відсутності правового тлумачення суті поставленого питання. До того, воно було винесене на голосування всупереч вищим законодавчим актам як СРСР, так і УРСР, внаслідок чого підсумки союзного референдуму не могли мати чинності в Україні. В заяві також критикувалися порушення та маніпуляції, які були допущені під час агітації та голосування з боку керівництва КПУ (зокрема КПУ (С. Гуренка, В. Острожинського, А. Корнієнка, Б. Олійника, А. Савченка, Ю.Єльченка та ін.) [36].

Тим часом 1 квітня 1991 р. було розпущено Варшавський договір – військовий союз соціалістичних країн, на всьому ж терені СРСР економічне становище дедалі погіршувалося, а соціально-політична ситуація чим далі загострювалася. Країну захлинули демострації, страйки, злочинність та злидні. З цього приводу 15 квітня 1991 р. НРУ у своїй заяві до Верховної Ради УРСР зазначав, що «дестабілізуюча антинародна політика центральних органів влади СРСР наближається до критичної межі людської терпимості», а бездіяльність вищих органів влади України «по забезпеченню суверенітету своєї держави і захисту українського народу від сваволі імперських структур і гальмування переходу економіки республіки до ринку стає нетерпимою» [37].

Рух пропонує Верховній Раді УРСР не зволікаючи запровадити індексацію прибутків населення, компенсувати втрати громадянам України адекватно підвищенню роздрібних цін, надати Декларації про державний суверенітет України сили Конституційного Закону, розглянути Концепцію Конституції України (до прийняття якої не брати участі в розгляданні ніяких договорів, що могли б обмежити державний суверенітет). Крім того, пропонувалося невідкладно прийняти низку першочергових законів, а саме: про референдум, про політичні партії та організації, про вибори народних депутатів України на багатопартійних засадах, про громадянство України, про проходження військової служби громадянами України, а також націоналізувати майно КПРС та ВЛКСМ на території України й негайно звільнити з ув’язнення народного депутата УРСР С. Хмару та інших політв’язнів із зняттям з них усіх обвинувачень [37].

В цей час, 21 квітня 1991 р., комуністична група народних депутатів СРСР «Союз» висунула вимогу запровадження на всій території Радянського Союзу надзвичайного стану терміном на півроку. На цьому фоні 23 квітня Президент СРСР М. Горбачов провів у своїй заміській резиденції в Ново-Огарьово зустріч з головами дев’яти союзних республік (в переговорах не брали участь керівники Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії та Молдови). Там було досягнуто принципової згоди щодо розробки тексту Союзного договору, проте й виявилися суттєві розбіжності, зокрема, про співвідношення повноважень між республіками та центром. Подальша робота над текстом Союзного договору отримала назву «Ново-Огарьовський процес».

7 червня 1991 р. НРУ опублікував заяву з приводу участі представників України в підготовчому процесі щодо підписання нового Союзного договору. Рух нагадував про Звернення Президії Верховної Ради УРСР, яке було схвалене Верховною Радою 15 жовтня 1990 р., та Постанову Верховної Ради УРСР № 604 від 17 жовтня 1990 р., де було однозначно заявлено, що Україна може стати учасником Союзного договору лише після прийняття нової Конституції України, яка законодавчо закріпить принципи міждержавних стосунків України як незалежної держави. Відтак, заявив НРУ, до прийняття нової Конституції, представники вищих державних органів влади України могли брати участь у розробці проекту Союзного договору хіба що лише як спостерігачі. Керівники Руху нагадували й про те, що переважна більшість виборців України (понад 80%) проголосувала не за членство України в оновленій Федерації, а за її статус як незалежної держави в Союзі суверенних держав на підставі Декларації про державний суверенітет України. «Виходячи з цього, – наголошувалося у заяві, – участь вищих посадових осіб – голови Верховної Ради Л. Кравчука та члена Президії Верховної Ради М. Шульги в розробці проекту Союзного Договору суперечить постанові Верховної Ради України і слід розцінювати виключно як їхню приватну ініціативу, яка не має юридичних наслідків для України» [39].

З огляду на вищезазначене та «враховуючи реальну загрозу втягнення України в нове імперське утворення – оновлену Федерацію СССР» Центральний Провід НРУ звернувся до всіх народних депутатів України з пропозицією розглянути на найближчому сесійному засіданні Верховної Ради УРСР питання про незаконність участі представників України в Підготовчому комітеті по завершенню роботи над проектом нового Союзною договору, «тим більше, що цим комітетом розглядається не проект Договору про Союз суверенних держав, а проект договору про Союз ССР, як оновлену федерацію» [39].

Звертаючись до народних депутатів УРСР – членів парламентської опозиції, Народної Ради, керівництво Руху запропонувало їм провести найближчим часом спільну нараду з представниками всіх опозиційних політичних партій та громадських організацій, на якій слід було б розглянути перспективи діяльності всієї опозиції за тогочасних умов, виробити спільну програму дій, що була б спрямована на недопущення втягнення України до оновленої федерації. Урядові ж УРСР НРУ пропонував терміново розробити програму заходів на випадок застосування проти Республіки будь-яких засобів політичного, економічного та військового тиску і подати її на затвердження Верховній Раді України до кінця червня 1991 р. Передчуваючи наелектризованість політичної ситуації, рухівці апелюють і до парламентів та урядів усіх зарубіжних країн з проханням усвідомити історичну неминучість розпаду комуністичної тоталітарної імперії (СРСР), правову нечинність для України нового Союзного договору (якщо він суперечитиме Декларації про державний суверенітет України і буде підписаний до прийняття нової української Конституції) й, з огляду на це, не підтримувати імперські амбіції Кремля, сприяти мирному процесові самовизначення народів шляхом відновлення та утворення ними своїх національних незалежних держав.

У тій же заяві НРУ закликав народ України вивити політичну і громадянську зрілість, рішуче виступити єдиним фронтом «проти чергової спроби підступно надати видимості законності колоніальному становищу України» [39]. При цьому керівництво Руху зауважувало, що не підписання Україною Союзного договору зовсім не означало б її самоізоляції. Після прийняття нової Конституції, наголошувалося в заяві НРУ, «Україна, як суб’єкт міжнародного права, може підписати з новим Союзом ССР, як федеративною державою, міждержавний договір чи кілька окремих договорів» [39]. Застосування усіх вищенаведених заходів, на думку Центрального Проводу Руху, дозволило б втілити у життя цілі та принципи Декларації про державний суверенітет України мирним, цивілізованим шляхом.

Тим часом проект Союзного договору був готовий вже 17 червня 1991 р., а в серпні його було опубліковано у пресі. Згідно з ним, союзні республіки ставали самостійними суб’єктами міжнародного права, їх повноваження були суттєво розширені, вони могли вільно входити і виходити зі складу СРСР, а центр у Москві перетворювався з керуючого в координуючий. Реально в руках союзного керівництва залишалися лише питання оборони, фінансової політики, внутрішніх справ, частково – податкової і соціальної політики. Нова назва об’єднання держав звучала як «Союз Радянських Суверенних Республік» (відтак абревіатура зберігала стару назву держави, при чому як російською (СССР), так і українською (СРСР) мовами. Підписання ж Союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 р.

Втім, до підписання нового Союзного догору й, відповідно, утворення оновленого СРСР справа так і не дійшла. У переддень до призначеної дати, 19 серпня 1991 р., у Москві зчинилася спроба державного перевороту – так званого путчу ГКЧП. Того дня, ізолювавши М. Горбачова в Криму, заколотники заявили, що владу в державі перебирає на себе створений ними державний комітет по надзвичайному стану (ДКНС; рос. – ГКЧП), до складу якого ввійшли вісім осіб: О. Бакланов – перший заступник голови Ради оборони СРСР, В. Крючков – голова КДБ СРСР, В. Павлов – прем’єр-міністр СРСР, Б. Пуго – міністр внутрішніх справ СРСР, В. Стародубцев – голова Селянської спілки СРСР, О. Тізяков – президент Асоціації державних підприємств і об’єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку СРСР, Д. Язов – міністр оборони СРСР, Г. Янаєв – віце-президент СРСР. Путч було придушено протягом трьох днів, після чого контроль над усіма силовими структурами перейшов до Президента Росії Б. Єльцина, а Президент СРСР М. Горбачов фактично втратив верховну виконавчу владу. 24 серпня 1991 р. Україна проголосила себе незалежною самостійною державою, а Біловезькі домовленості від 8 грудня 1991 р. між Президентами Б. Єльциним (Росія), Л. Кравчуком (Україна) та С. Шушкевичем (Білорусія) юридично ліквідували СРСР*.
___________

* Вже за два дні після розпаду СРСР, 10 грудня 1991 р. новобраний Президент України Л. Кравчук підписав угоду про створення Союзу Незалежних Держав (СНД), але в подальшому Україна так і не ратифікувала статут цієї організації, залишившись в статусі держави-спостерігача й лише беручи участь в зустрічах голів держав-членів СНД, керівників урядів та інших відомств.

Джерела і література
1. «Перебудова»: двадцять років по тому // День. – 2005. – №73. – 23 квітня.
2. Одним із підмурівків незалежності України стала горбачовська «перестройка» // Україна молода. – 2005. – №75. – 23 квітня.
3. Державний архів Чернігівської області (ДАЧО). – Ф. Р-8842. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 3–4.
4. ДАЧО. – Ф. Р-8842. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 1.
5. Литвин В. Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи / В. Литвин // Невичерпність демократії. – К., 1994.
6. Білоус А. Політичні об’єднання України / А. Білоус. – К., 1993.
7. Томенко М. Становлення багатопартійності / М. Томенко // Політична думка. – 1994. – № 1.
8. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / За ред. Ф. М. Рудича. – К., 2002.
9. Кукушкин Ю. С., Чистяков О. И. Очерк истории Советской Конституции / Ю. С. Кукушкин. – М.: Политиздат, 1987.
10. Літературна Україна. – 1990. – 8 березня.
11. Гарань О. В. Убити Дракона (3 історії Руху та нових політичних партій України) / О. В. Гарань. – К., 1993.
12. Установчий з’їзд Української Республіканської Партії. – К.: Вид-во “РУХінформ”, 1990.
13. Центральний державний архів громадський об’єднань України (ЦДАГО України). – Ф. 271. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1.
14. (Юрій Бадзьо) Маніфест Демократичної партії України // Літературна Україна. – 1990. – 31 травня.
15. Бадзьо Ю. Маніфест Демократичної партії України / Ю. Бадзьо // Сучасність (Мюнхен). – 1990. – №7–8.
16. Базів В. А. Політичні партії в незалежній Україні: ґенеза і типологія / В. А. Базів. – Л.: Світ, 1999.
17. Гарань О. В. Від створення Руху до багатопартійності / О. В. Гарань. – К., 1992.
18. Політичний компас виборця 2002: Демократична партія України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://party.civicua.org/d0034439.htm.
19. Бадзьо Ю. Демократична партія України / Ю. Бадзьо // Політологічні читання. – 1994. – №1.
20. ЦДАГО України. – Ф. 270. – Оп. 1. – Спр. 85. – Арк. 48–48 зв.
21. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 32. – Спр. 2767. – Арк. 161–162.
22. ДАЧО. – Ф. Р-8842. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 8–9.
23. ЦДАГО України. – Ф. 270. – Оп. 1. – Спр. 85. – Арк. 26–26 зв.
24. ЦДАГО України. – Ф. 270. – Оп. 1. – Спр. 85. – Арк. 22 зв.–23.
25. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 32. – Спр. 2768. – Арк. 107–112.
26. ЦДАГО України. – Ф. 270. – Оп. 1. – Спр. 96. – Арк. 1.
27. ЦДАГО України. – Ф. 270. – Оп. 1. – Спр. 97. – Арк. 10–11.
28. ЦДАГО України. – Ф. 270. – Оп. 1. – Спр. 120. – Арк. 3.
29. ЦДАГО України. – Ф. 270. – Оп. 1. – Спр. 97. – Арк. 17–18.
30. Постановление Верховного Совета СССР «Об организации и мерах по обеспечению проведения референдума СССР по вопросу о сохранении СРСР» // Известия. – 1991. – 19 января.
31. Закон СССР «О всенародном голосовании (референдум СССР)» // Ведомости Съезда народных депутатов и Верховного Совета СССР. – 1990. – № 1.
32. Бойко О. Еволюція суспільних поглядів та процесів: від ідеї оновленого Союзу до проголошення незалежності України (січень-серпень 1991 р.) / О. Бойко // Людина і політика. – 2001. – № 4. – С. 41–44.
33. Вибір, але який? // Голос України. – 1991. – 21 лютого. – С. 2–3.
34. Діяк І. Україна – Росія (історія та сучасність) / І. Діяк. – К., 2001.
35. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). – Ф. 1. – Оп. 28. – Спр. 120. – Арк. 4.
36. ЦДАГО України. – Ф. 270. – Оп. 1. – Спр. 97. – Арк. 35 зв.–36 зв.
37. ЦДАГО України. – Ф. 270. – Оп. 1. – Спр. 97. – Арк. 37–37зв.
38. Вісник Руху. – 1990. – №4. – Част. 2.
39. ЦДАГО України. – Ф. 270. – Оп. 1. – Спр. 114. – Арк. 13–14.
40. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 32. – Спр. 2658. – Арк. 20–27.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s