Чому я вірю в чудо?

Світлана Орел, Кропивницький
25 років Незалежності – це фактично половина мого життя. Чому тоді, будучи ще зовсім молодими, ми, перші рухівці, кинули виклик тодішній системі і пішли проти неї? Не маючи жодного досвіду, абсолютно ніяких ресурсів (усе робилося власним коштом і своїми силами), більше того, навіть погано уявляючи, якій потузі ми збираємось протистояти.
Нам про це оперативно нагадав тодішній секретар міськкому Компартії Валерій Мішура (пізніше став народним депутатом України і редактором газети «Комуніст»), скликавши на початку червня 1989 року по суті рухівські збори у редакції газети «Молодий комунар» (так вийшло, що Рух в нашій області зародився саме в журналістському середовищі). Він кілька годин пояснював нам, що всі наші зусилля марні, все, що треба, зробить партія, а якщо ми будемо впиратися, то у держави врешті-решт є танки й автомати. Остання фраза про танки й автомати дослівна і сказана була, вочевидь для того, щоб настрахати. Але ми були настільки наївні і так вірили у свою правоту, що ця розмова викликала не страх, а огиду, так, наче торкнувся до чогось слизького і бридкого. Такі розмови могли спричинити певне моральне пригнічення, але зупинити хвилю національного піднесення, яка наростала в країні, вони не могли.
Знову ж – звідки вона бралася на тому буквально випаленому десятиліттями комуністичної ідеології (не кажучи про століття імперської) полі? Пригадую, як 22 травня 1989 року біля пам’ятника Тарасові Шевченку у Києві на мітингу, де була присутня і тодішня влада (Марія Орлик, Леонід Кравчук, це був початок всеукраїнського шевченківського свята «У сім’ї вольній, новій…», яке пізніше проводитиметься щороку в іншій області, у 2005 році воно побувало і у нас) над натовпом раптом зринув жовто-блакитний прапор і який захват це викликало. Офіційні виступаючі десь відступили на другий план, якась дитина (це був саме дитячий голос!) виразно, з надривом читала «Розриту могилу» Шевченка і сотні людей буквально не могли стримати ридання. Це було щось неймовірне. Десь у космосі відкривалася нова дорога для України, але щоб це сталося, щоб виник такий резонанс, у людських серцях мала бути та енергія, яка, всупереч всьому, як виявилось, залишалась не вбитою.
Якби у комп’ютерну програму ввести сухі об’єктивні дані тодішнього стану речей (з одного боку величезний СРСР, хоч і підточений власною брехнею та економічною неефективністю, з іншого – купка наївних романтиків, які від руки переписують листівки, самі розносять їх по поштових скриньках і говорять про самостійну державу Україна), машина видала б однозначну відповідь: такого бути не може. Але воно сталось.
Не злічити, скільки разів доводилось чути докори, що ви, мовляв, як дурники, боролися за мову, символіку, національну історію, а майно, економіку запопали ті, хто й розпочав активний грабунок країни. Збоку це, мабуть, і має такий вигляд. Але сьогодні, після стількох подій, що відбулись за ці чверть соліття, можна з певністю сказати: держава, країна – це не майно у першу чергу, а той культурний, енергетичний простір, який вона займає. Якось, уже, на жаль, покійний отець Олексій, тодішній настоятель храму святого Володимира УАПЦ в нашому місті, сказав мені у інтерв’ю таку фразу: «Усе матеріальне народжується насамперед у духовному світі». Це дуже точно, але й дуже непросто для пострадянської свідомості, сформованій на марксівській теорії базису і надбудови. А все, виявляється, навпаки.
Які уявлення про власну державу, країну є у свідомості більшості (тут уже ніякі наївні романтики не допоможуть!) народу, такою вона й буде. Яким наш народ вийшов з СРСР? Заляканим (по своїй мамі, родичах та сусідах знаю), патерналістськи налаштованим, звиклим, що усе вирішує держава, а у неї, за найменшої можливості, не просто можна, а обов’язково треба (!) щось украсти. Один дядько казав: «Якщо нема у колгоспі що украсти, то я хоч картуза покладу під руку, аби було відчуття, що щось несу додому». Хтось ніс відро жому чи гайку із заводу, ну, а кмітливіші та розворотливіші крали цілими заводами та галузями.
Знову ж, багато розмов ведеться, що під час агітації перед референдумом про державну незалежність розповсюджувались листівки, де вказувалось, які переваги й багатства має Україна, – обдурили, мовляв, народ. Нічого подібного! Усе, що там вказано, правда і цифри на той час були реальні. Тільки, на жаль, не мала Україна тієї управлінської еліти, яка могла б з користю для народу всім тим розпорядитися. Хто був і, значною мірою, й досі залишається при владі? Пристосуванці, лицеміри, користолюбці, інтригани, ті, хто добре уміє вибудовувати схеми для власного збагачення. У душах і серцях цих людей така духовна сутність, як Україна, навіть не ночувала.
Думаю, багатьох вражають ті поклади готівки, золота, дорогоцінностей, які останнім часом вилучають правоохоронці у посадовців різних, часто не найвищих рівнів. Ось на що працювали ті можливості, що їх отримала Україна. А це ж – тільки малесенька частка, те, що нам покажуть по телевізору. Це навіть не айсберг, а в мільйон разів здеформована його модель, коли на поверхні тільки краєчок, а під водою – величезний обшир. Свідома свого завдання та покликання, грамотна національна еліта перетворила б ті можливості у розвинуті технології та добробут народу, пострадянська ж, без Вітчизни і рідної мови, втілила їх у власні скарби. Яскравий приклад матеріалістичного комуністичного мислення.
Біда ще й у тому, що й досі дуже велика кількість людей (запитайте своїх кумів, родичів, сусідів), аби мали відповідні можливості, вели б себе так само. Але ж такі люди й найголосніше кричать, що їм погано живеться, що вони нікому і нічому не вірять, а про якусь Україну то не хочуть і чути. Мене страшенно вразила розповідь одного ізраїльтянина, який у перші роки їхньої держави, приїхав, аби будувати її. Мова ідиш була фактично мертвою, дві тисячі років до цього нею не користувалися, тож дуже мало людей її знали. І хоч державу Ізраїль підтримувало світове єврейство, але на той час ще навколо панувала бідність. Автор розповіді влаштувався на роботу на якийсь завод і вперто користувався тільки мовою, яка потім і стала основою держави. На заводі, де він працював, сталася аварія, але він не кинувся її ліквідовувати аж доти, доки до нього не звернулися мовою ідиш, вдаючи, що не розуміє інших мов. За це його вигнали з роботи. Але сьогодні є багата, цивілізована, технологічно розвинена держава Ізраїль. Не в останню чергу завдяки тому, що там була і є достатня кількість людей, для яких духовні цінності нації понад усе. Порівняйте це із нашим розповсюдженим: «Какая разніца, на каком язике гаваріть?» Ось вам відповідь на всі питання. Усе матеріальне насамперед народжується у духовному світі.
А де ж чудо, у яке можна вірити? Крім здобуття Незалежності, таким чудом були для мене перемоги обох Майданів. Знову ж – уся сила і нібито об’єктивні чинники не на нашому боці, але українське прагнення правди, власної гідності і національної постави, перемагало. І нехай у тодішнього президента Віктора Ющенка сьогодні кидають не просто каміння – цілі брили, але його вклад у ствердження української історії, національних духовних цінностей стає помітніший з часом. Він зробив те, що йому дозволяла власна і наша свідомість. Більшими були надії і на нинішнього президента. Добре, якщо він стане проміжною фігурою між вчорашньою елітою і тою, яка врешті розумітиме, що зроблене на користь народу, нації, обернеться для них набагато більшими перевагами, ніж вкрадене для власних підземних комор.
Сподіватися на це дає підставу поява дедалі більшої кількості небайдужих і жертовних людей, для яких Україна вже не абстрактне й чуже поняття. Як не гірко це усвідомлювати, але багатьох спонукала до цього війна з Росією. Ця країна – наш найбільший і одвічний ворог і її дії останні два роки – концентрована, що формувалася століттями, нелюбов до нашого сонячного менталітету, європейської історії та щирої національної душі. Безмірно жаль кожного, хто гине (мало не щодня!) у цьому протистоянні за незалежність України. Це наші кровиночки, частинки нашого материка. Але саме тому їхні жертви не можуть стати даремними. Саме душі тих, хто не відступився і в попередні століття та десятиліття відстоював Україну хай у слові, у творі, у чесному вчинку, у твердості духу, як тепер у бою, поєднуючись із тим світлом, яке сяяло, чи бодай жевріло у наших серцях і відкривало ті нові шляхи у космосі для України. Без них не було б нашої Незалежності.
І тому, для мене сьогодні найгірше – не вірити, У свою країну, у свій народ, у себе, врешті-решт. Більше того, мені здається, що ми на порозі якогось переходу у кращу якість власного розвитку. Реалістам, які, знову ж, враховують тільки об’єктивні чинники, таке припущення може здатися благодушним маренням. Але ніхто й не каже, що це станеться через тиждень, через місяць чи рік. Погляньте навколо – чим більше людей небайдужих, для яких дорога Україна, тим швидше це станеться. І навпаки. Ключ від чуда у серці кожного з нас.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s