Image copyrightMALOU SINDING FLICKRВи не знайдете їх на карті, але у світі є багато прихованих країн – з мешканцями, керівниками і навіть футбольними лігами. Більше за те, принаймні в одній з них ви майже напевно були, самі того не усвідомивши.
Моя перша зустріч із Ніком Міддлтоном відбулася серед глобусів і атласів, які знайомлять охочих із найекзотичнішими місцинами нашої планети.
Ми перебуваємо у підвалі Stanfords – найбільшої лондонської книгарні для мандрівників, до якої свого часу навідувалось чимало славетних дослідників, зокрема сестра милосердя Флоренс Найтінгейл, підкорювач Антарктики Ернест Шеклтон і знаменитий мандрівник Ранульф Файннс.
Утім, пан Міддлтон прийшов розповісти мені не про їхні здобутки, а про країни, не згадані в більшості книжок і атласів. Він називає їх “країнами, яких не існує”; та хоча їхні назви можуть видаватися фантастичними – Атлантіум, Християнія, Елгаланд-Варгаланд, – усі вони реальні й населені патріотами. Більше за те, принаймні в одній із них ви майже напевно були.
Виявляється, у світі повнісінько малих (і не дуже малих) територій, які мають усі зовнішні атрибути реальних країн – населення, уряд, прапор і валюту. Деякі навіть можуть видати вам біометричний паспорт. Але з тих чи інших причин їм не дозволено мати своїх представників в ООН, і на більшості карт світу вони відсутні.
Пан Міддлтон, географ із Оксфордського університету, зобразив ці таємничі землі на картах, що увійшли до його нової книжки “Атлас країн, яких не існує”. Гортаючи її сторінки, ви відчуваєте, ніби перенеслися в паралельний світ з яскравою, але забутою історією та багатою культурою. Цей паралельний світ має навіть власну міжнародну футбольну лігу.
Image copyrightRAYMOND BROOKE FLICKR CC BYSA 2.0Дослідження пана Міддлтона почалося цілком передбачувано – з Нарнії. Читаючи шестирічній доньці книжку Клайва Льюїса “Лев, Біла Відьма і шафа”, він дійшов до сцени, де головна героїня Люсі, минаючи шуби і нафталінові кульки, потрапляє до чарівної країни. Щось у цій історії збудило його інтерес. Як географ, він подумав, що сьогодні можна і без чар опинитися в країні, якої для інших держав не існує. Втім, пан Міддлтон не очікував, що феномен “вигаданих” країн настільки поширений.
“Заглибившись у дослідження, я був вражений кількістю таких країн, – каже він. – Мені б вистачило матеріалу і на кілька книжок”.
Проблема в тому, пояснює пан Міддлтон, що в світі досі немає однозначного визначення того, що таке країна: “Як географа, мене це, м’яко кажучи, дивує”.
Деякі політологи посилаються на документ, підписаний у 1933 року на Панамериканській конференції, що відбулася в столиці Уругваю Монтевідео. Згідно з “Конвенцією Монтевідео”, щоби вважатися країною, регіон повинен мати такі характеристики: стала територія, постійне населення, уряд і “здатність вступати у відносини з іншими державами”.
Але багато країн, які відповідають цим критеріям, не є членами ООН. На практиці, саме це найчастіше вважається підтвердженням державності. Наприклад, Тайвань (Республіка Китай) тривалий час мав представника у Генеральній Асамблеї, але у 1971 році поступився цим місцем КНР.
Навіть із Великою Британією не все так просто, каже пан Міддлтон. За британськими законами, Англія, Шотландія, Уельс і Північна Ірландія вважаються окремими державами. Вони мають свої спортивні команди, що змагаються одна з одною – втім, у них лише один представник в ООН.
“То що, Англія – країна? За цим критерієм, ні”, – міркує пан Міддлтон. (Ці питання знову набули актуальності у зв’язку з нещодавнім референдумом у Шотландії).
І все ж, Англія і Шотландія не потрапили на сторінки його атласу. Він обрав лише країни, що відповідають Конвенції Монтевідео, тобто мають сталу територію, населення та уряд – але не мають представництва в Генасамблеї. (Натомість багато зі них є членами Організації Об’єднаних Нерепрезентованих Націй – альтернативного об’єднання, створеного для захисту їхніх прав).
Image copyrightADAM PROCTORДеякі країни знає кожен, хто колись брав у руки газету: Тайвань, Тибет, Гренландія, Північний Кіпр тощо. Інші не такі відомі, проте налаштовані серйозно: пан Міддлтон наводить багато прикладів боротьби місцевого населення за державність і суверенітет.
Одна з найсумніших історій – це історія Республіки Лакота з населенням 100 тисяч осіб. Розташована прямісінько у центрі США, на східних підступах до Скелястих гір, ця республіка є спробою повернути священні Чорні пагорби їхнім історичним господарям – індіанському народу сіу (інші назви – лакота або дакота).
Їхні біди почалися в XVIII столітті, а 1868 року вони підписали угоду з американським урядом, яка гарантувала їм право жити на Чорних пагорбах. На жаль, сторони не передбачили золоту лихоманку: після того, як у цій місцевості знайшли золото, уряд швидко забув про угоду, і старателі кинулися перекопувати священні землі.
Індіанці мусили понад сто років чекати на вибачення; лише 1998 року суддя Верховного Суду США постановив, що “в історії нашої країни не було більш грубої, цинічної та безчесної угоди”. Він присудив племені сіу грошову компенсацію (майже 600 млн доларів).
Втім, індіанці відмовилися від грошей. “За їхніми словами, взяти гроші – фактично, означало би виправдати злочин”, – пояснює Нік Міддлтон.
Натомість 2007 року делегація сіу вирушила до Вашингтона, щоб оголосити про формальний вихід зі складу США. Наразі юридична боротьба за незалежність країни триває.
Image copyrightADAM PROCTORАналогічна боротьба відбувається і на інших континентах. Наприклад, в Африці є королівство Баротселенд із населенням 3,5 млн людей, яке намагається відокремитися від Замбії, а також Огоніленд, який формально розташований в межах Нігерії. Обидві території проголосили про незалежність 2012 року.
А в Австралії 2013 року було засновано Республіку Мурраваррі. Однойменне плем’я написало листа королеві Єлизаветі II із проханням підтвердити їхнє легітимне право на управління своєю землею. Королеві дали 30 днів на відповідь – але замість відповіді почули лише тишу. Тоді мурраваррі формально заявили про свої права без її підтримки.
Не всі країни, згадані в книжці Міддлтона, мають таку давню історію. Часто їх засновують ексцентричні особи з амбіціями створити нову, більш справедливу державу. Наприклад, автор розповідає про невелике австралійське “князівство” Гатт-Рівер, засноване родиною фермерів у спробі обійти державну квоту на продаж пшениці. Незабаром ці фермери придумали власні титули, валюту і пошту.
“Їхні марки користуються попитом”, – розповідає пан Міддлтон (хоча спочатку листи відправлялися через Канаду). За кілька десятиліть уряду набридло боротися із цими фермерами, і тепер члени їхньої родини звільнені від австралійських податків.
Image copyrightADAM PROCTORЗ-поміж європейських територій варто згадати Форвік – крихітний острівець Шетландського архіпелагу, проголошений державою англійцем із Кенту заради забезпечення прозорого державного управління; князівство Сіленд у Північному морі поблизу британського узбережжя; нарешті, одну з найвідоміших невизнаних держав Християнію – анклав у центрі Копенгагена.
Християнію заснували сквотери – самовільні поселенці, які 1971 року зайняли колишні армійські бараки. 26 вересня того ж року вони проголосили незалежність і “пряму демократію”, за принципами якої кожен мешканець Християнії (наразі їх 850) має право голосу з усіх важливих запитань.
Поки що уряд Данії закриває очі на внутрішні справи Християнії: наприклад, тут, на відміну від решти країни, можна курити марихуану (втім, самі християнці вирішили заборонити на своїй території важкі наркотики).
Всі ці екстравагантні приклади, однак, не спонукали пана Міддлтона до самостійних спроб державотворення. “Дослідивши стільки серйозних прикладів сподівань і невдач, я не думаю, що до цього питання можна підходити легковажно, – каже він. – Для багатьох – це питання життя і смерті”.
Попри всі зусилля, спрямовані на досягнення незалежності, мало яким невизнаним країнам вдасться домогтися ширшого визнання, вважає він.
“Якби мені потрібно було підтримати одну з них, я би обрав Гренландію”. Цей автономний регіон Данії вже має добре налагоджене самоуправління, а це часто стає першим кроком до формального визнання незалежності.
Image copyrightADAM PROCTORВраховуючи труднощі визначення того, що таке країна, чи не варто нам взагалі переглянути поняття про національну державу? Пан Міддлтон згадує Антарктиду – континент, де мирно співіснують члени міжнародної спільноти. На його думку, це доказ того, що нам не обов’язково краяти землю на шматки, ніби величезний пиріг.
Можливо, це лише початок. На останніх сторінках атласу пан Міддлтон наводить два радикальні приклади, які змушують нас задуматися про зміст, який ми вкладаємо в слово “країна”.
Перший приклад – Атлантіум. Його столиця Конкордія лежить у віддаленій австралійській провінції, населення якої складається переважно з кенгуру. Але столиця має лише адміністративне значення: Атлантіум позиціонує себе як “нетериторіальна” держава – будь-хто, де б він не перебував, може стати її громадянином.
Ось що сказано на вебсайті Атлантіуму: “В епоху, коли людей по всьому світу дедалі частіше об’єднують спільні інтереси та цілі, Атлантіум пропонує змінити дискримінаційну історичну практику, згідно з якою людина отримує національність випадково, за фактом народження або ж за збігом обставин”.
Нарешті, є Елгаланд-Варгаланд, придуманий двома шведськими художниками. За їхнім задумом, ця країна складається з ділянок нейтральній території по всьому світу, включаючи землю безпосередньо на кордонах, а також море за межами державних територіальних вод. Відтак, ви проїжджаєте Елгаланд-Варгаланд під час кожної закордонної поїздки.
З усіх країн, які розглядав Нік Міддлтон, саме ця є найбільш подібною до вихідної точки його дослідження – Нарнії; адже художники стверджують, що уві сні та в мріях ми також перетинаємо кордони і тимчасово потрапляємо в Елгаланд-Варгаланд.
Навряд чи людство колись визнає державність Атлантіуму та Елгаланду-Варгаланду, але пан Міддлтон віддає належне їхнім творцям, бо вони надихають нас ширше обговорювати тему міжнародних відносин. “Вони піднімають питання про те, що країни зі звичним для нас устроєм – не єдиний легітимний спосіб організації життя на Землі”, – пише він у своїй книжці.
Можна точно сказати одне: світ надзвичайно мінливий. “Ніхто з моїх ровесників не думав, що розвалиться Радянський Союз, – можливо, на нас ще чекають найнесподіваніші зміни”, – підкреслює автор.
Одні країни з’являються, інші – зникають. Колись у далекому майбутньому, будь-яка відома нам територія може стати країною, якої не існує.
Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Future.
Сурма 
Скопійовано на УКРАЇНА ЦЕ ЄВРОПА!!.
ПодобаєтьсяПодобається