Приречена спроба порозуміння

Чому російсько-українські діалоги еліт були беззмістовними 100 років тому й залишаються такими нині
Матеріал друкованого видання

№ 39 (463)
від 29 вересня

Приречена спроба порозуміння
10 років діалогу. «Украинская жизнь» виходила в 1906–1916-му

В інтелігентсько-ліберальному середовищі Ук­­раїни нерідко чути голоси, які пояснюють нинішню ворожість між нашим та російським суспільствами тим, що, мовляв, українці замало зробили для порозуміння, не врахували всіх особливостей «загадкової російської душі», не відчули якихось нюансів свідомості сусідів, не довели до їхнього відома свої позиції тощо. Тому деякі представники цих кіл навіть нині, під час війни, влаштовували зустрічі з російськими інтелектуалами. Зокрема, такі посиденьки відбулися в Мінську й Стамбулі. Про позитивні чи взагалі якісь результати перемовин даних досі немає. На мій суб’єктивний погляд, така недоречна активність декотрих українських діячів пов’язана зі слабким знанням власної національно-політичної та національно-культурної традиції (про конфідентів Кремля тут не йдеться), а також здобутків та розчарувань попередників. Адже в минулому вітчизняна інтелігенція подеколи намагалася дійти згоди з російськими колегами, пояснити їм, кажучи словами Михайла Грушевського, «хто такі українці і чого вони хочуть».

Одна із цих спроб припадає на початок ХХ століття, коли саме задля порозуміння наші земляки-активісти почали видавати в Москві російськомовний журнал «Украинская жизнь». Помітну участь брали в його роботі С. Петлюра, який виконував і редакторські функції (до речі, він продемонстрував у журналі чудовий літературний стиль та бездоганну російську мову), М. Грушевський, О. Саліковський, М. Василенко, А. Хатченко, Д. Донцов, П. Смуток, О. Білоусенко, О. Липовецький, В. Винниченко, В. Садовський, Є. Вировий, Л. Бурчак та ін. Публікувався там (причому стоячи на послідовно проукраїнських позиціях) ідеолог сіонізму Володимир (Зеєв) Жаботинський. Майже кожен зі згаданих діячів вважав, що всі біди у двосторонніх відносинах від необізнаності російського суспільства з українським питанням, українською мовою, історією та культурою і якщо це неуцтво подолати, то настане «мір і во чєловєцех блаґоволєніє». Попервах вони (за винятком Донцова) й думки не припускали, що неосвіченість у тій ситуації була природним наслідком загальної позиції російської держави й суспільства щодо українців та українського питання, якого для них в ідеалі зовсім не мало існувати. Тут невігластво було породжене ворожістю, а не ворожість — невіглаством (власне, як і в нинішній Російській Федерації).

Читайте також: В’ячеслав Липинський: жертвопринесення

Українські автори починали в журналі з доброзичливої наївності в трактуванні колізій між двома народами. Показовою в цьому сенсі була стаття Олександра Саліковського «Больной вопрос: несколько мыслей об украинской идее и русской интеллигенции» в числі за лютий 1912 року. Автор писав: «Мої особисті спостереження та враження завжди переконували мене й зараз кажуть мені про те, що передова російська інтелігенція в її більшості дуже доброзичливо ставиться до українців — до їхніх етнографічних особливостей, до їхньої зовнішньої культури й загального духовного обличчя. Нерідко цілком щиро вона підкреслює навіть переваги і привабливість цього обличчя порівняно з великоросійським. Поряд із цим та сама інтелігенція, не виключаючи її літературних представників та ідейних керівників, проявляє вкрай недосконале знайомство з українським національним відродженням, з його історією і сучасним станом, із запитами та потребами українського народу й навіть з українською літературою. Тут, за свідченням такого компетентного великороса, як академік Ф. Є. Корш, панує в буквальному сенсі слова невігластво, і це невігластво пояснює собою дуже багато з того, що сприймається українцями як неприязнь, як негативне ставлення до їх національної справи». Річ у тім, що саме в національних прагненнях українців та пов’язаних із ними перспективами для імперії російський загал орієнтувався непогано й особливих ілюзій не мав, чим і пояснювалося «негативне ставлення»…

КРОК ЗА КРОКОМ НАШІ ЗЕМЛЯКИ НАБЛИЖАЛИСЯ ДО УСВІДОМЛЕННЯ ТОГО, ЩО У ВИРІШЕННІ НАЦІОНАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ ПОКЛАДАТИСЯ НА СПІВЧУТТЯ РОСІЙСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА АЖ НІЯК НЕ ВИПАДАЄ. НАВІТЬ ЯКЩО ВОНО ДУЖЕ ПРОГРЕСИВНЕ…

Проте не дуже хотілося казати правду самим собі, до того ж була величезна спокуса списати все на неуцтво, яке можна знівелювати самовідданим просвітництвом. Саме заради цього й розпочинали весь видавничий проект…

Але проза життя невтомно робила своє, і згодом почало зростати розчарування українців у російській демократії та опозиції, російських «прогресивних верствах суспільства».

Той-таки великий оптиміст Саліковський у статті «На повороте» (УЖ. — 1912. — № 12; не минуло й 10 місяців після першого допису!) стверджував: «З українцями досі, взагалі кажучи, не звикли серйозно рахуватися, і доброзичливе ставлення до них прогресивних елементів російського суспільства мало надто розпливчастий і пасивний характер, давало надто мало реальних і яскравих проявів, щоб могла скластися впевненість у достатньо діяльній та вмілій підтримці українських інтересів силами російської опозиції. Розчарування, котре принесли українцям її виступи у 3-й Думі, змусило їх безпосередньо втрутитися в останні вибори й голосно заявити про свої вимоги». Отже, крок за кроком наші земляки наближалися до усвідомлення того, що у вирішенні національних проблем покладатися на співчуття російського суспільства аж ніяк не випадає. Навіть якщо воно дуже прогресивне…

Іще рішучіше висловився із цього приводу Симон Петлюра у статті «О переоценке» (УЖ. — 1913. — № 1): «…Безглузді інсинуації та люті доноси з боку націоналістичних кіл російського су­спільства… байдужість, цілковите ігнорування нас російськими марксистами, наявність застережень і обмежень у визнанні за нами прав російськими народниками, політика російських конституційних демократів, що йде ще далі в сенсі обмеження цих прав, що підірвала їхній престиж в очах аналогічних за своєю політичною програмою українських громадських кіл, переляк перед наявним фактом нашого національного відродження, що породив з боку ідеолога ліберальної частини російського суспільства проповідь боротьби проти нас нібито в інтересах російського народу, але насправді в інтересах російського імперіалізму — ось та атмосфера, те живе коло фактів, з яким доводиться рахуватися українству щоразу, коли постає питання про його ставлення до російського суспільства. Атмосфера навряд чи сприятлива для взаємного порозуміння і зміцнення в середовищі українців довіри до російського суспільства». Чи покращилася ця атмосфера сьогодні? Риторичне запитання…

Читайте також: Від автономізму до державності

Найменше серед усіх мав ілюзій Дмитро Донцов, який піддав нищівній критиці російський лібералізм за його лицемірне ставлення до українства: «Мені не доводилося зустрічати більших консерваторів у національному питанні, ніж росіяни… Росіяни здавна вважали, що «хохли» — «гілка» російського народу. Цього їх учив Іловайскій, про це вони читали в газетах — навіть ліберальних, у цьому почасти переконували їх і самі «хохли», які не завжди з достатньою якістю підкреслювали свою національну особливість. Що дивного, якщо вони тепер не хочуть привчитися до іншої думки? Ось чому «психологічно» навіть крайній ліберал у вимозі автономії для Царства Польського вбачить меншу недоладність, ніж у вимозі українізації народної школи на Україні» (Дмитро Донцов. Ещё о русском либерализме // УЖ. — 1912. — № 10).

Звісно, цей національний російський консерватизм в українському питанні не змогли похитнути й величезні зусилля часопису…

Редакція намагалася робити все можливе для порозуміння двох суспільств. У 1913 році на своїх сторінках «Украинская жизнь» провела анкетування відомих російських інтелектуалів, зокрема про їхнє ставлення до критичних закидів української преси на адресу росіян стосовно «байдужості, зверхності, неприязних оцінок» українців. Хоч російські діячі й відповіли на запитання УЖ, очікуваного щирого діалогу не вийшло. Відчувався неподоланний мур взаємного несприйняття, що, однак, було цілком природно в межах імперської інтелектуально-ціннісної парадигми. У цьому контексті зрозуміти українців означало для росіян відмовитися від усталеного устрою імперії, погодитися з вимогами іншого народу, себто перекреслити багато національно-культурних привілеїв росіян як господарів держави. Саме це мав на увазі автор УЖ (1913. — № 3) П. Смуток, пишучи у статті «Перспективы российско-украинских отношений»: «По суті ж, у лівих колах іще вельми відчутні відгомони давніх партійних упереджень проти національної ідеї взагалі, на ґрунті яких ці кола трактують український рух як щось вигадане і в громадському сенсі непотрібне…
Думські партії, не виключаючи й таких реальних політиків, як кадети, не виявляють в українському питанні й малої частки тієї обізнаності, якою хизуються їхні лідери в польському, фінському, єврейському питаннях».

Небажання визнавати зрілість і природність українського руху унеможливили його адекватне розуміння, а отже, і будь-який компроміс. Але саме цей рух у завзятій полеміці поступово позбавлявся політичної наївності й провінційності, ідеалістичних уявлень про реальність, набував ідеологічної потужності, посилаючи щораз інтенсивніші інтелектуальні заряди в українську народну масу, поступово готуючи ґрунт для епохальних змін. Тривав процес кристалізації модерної української культури, зокрема й політичної. Українсько-російська полеміка щодо національного питання відігравала в цьому провідну роль. У цих дебатах відчуваються сучасні елементи злободенності, зокрема, коли йдеться про своєрідну негативну згуртованість російського суспільства супроти українства. Ось, приміром, стаття О. Липовецького «Политика пуганой вороны» (УЖ. — 1913. — № 9): «Так на ґрунті ідейної та неідейної боротьби з українством зворушливо об’єдналися найрізнорідніші елементи російського суспільства: від явних чорносотенців до беззаперечних конституційних демократів. Поміж останнього напряму це, звісно, поки що тільки окремі одиниці, але плідну роль їхню це аж ніяк не зменшує, позаяк у період виняткового загострення всіляких репресій, що його переживає тепер українство, міркування представників поступовського табору довели аргументацію необхідності цих репресій до повноти, що вичерпує свій предмет. У результаті зворушливої єдності таких зусиль вийшла цілком визначена характеристика українства як бузувірського відщепенства, найнебезпечнішого без усіляких застережень і двозначностей. Російська мова, російська культура й російська державність дивляться переляканими очима на згубний для них український рух і одностайно благають поліцейську владу про «непохитну охорону прерогатив».

Читайте також: Переможний бій із «русскім міром»

Треба визнати: російські опоненти недарма боялися всіх українських культурних та мовних проявів. Вони розуміли об’єктивні особливості розвитку національних організмів: стадія етнографічна природнопереходить у фазу культурницької активності, а культурництво неминуче зростає до рівня національно-політичних вимог.

Цей полемічний діалог культур (а точніше битва, бо діалог передбачає здатність учасників чути одне одного), хоч і засадничо нерівноправний, доводив і демонстрував факт буття окремого українського культурного світу й російське несприйняття його, котре тільки ще більше, ґрунтовніше легітимізувало й інституалізувало невидиму демаркаційну лінію між українським та російським. Найпроникливіші російські інтелектуали це інстинктивно відчували й шукали інших варіантів урегулювання об’єктивного, сказати б, онтологічного конфлікту. Зокрема, філософ культури, православний священик Ґєорґій Фєдотов пропонував знайти місце для української ідентичності всередині російської (за подобою матрьошки). Дещо із цього запозичили більшовики, запровадивши після 1922 року кілька рівнів державницької (хоч і цілком бутафорської) самореалізації націй, коли найвищий рівень належав «загальносоюзній» титульній — росіянам, які скрізь почувалися національною більшістю, другий — титульним націям союзних республік, третій — титульним народностям автономних республік та областей. Але вся ця національно-культурна «матрьошка» могла існувати тільки допоки залишався всесоюзний партійно-чекістський стрижень, тримаючи вкупі всю цю розгалужену ієрархію статусів.

Дедалі більше й саме українське суспільство в особі найпросунутіших інтелектуалів усвідомлювало принципову несумісність свого національно-культурного організму з російською цивілізацією. Крах спроби двостороннього порозуміння був уже похідною від цього, сказати б, медичного факту. Зрештою, риску під такою спробою підвів Михайло Грушевський (УЖ. — 1916. — № 9): «За останні 10 років, рахуючи від «Украинского вестника» 1906-го, на цю невдячну роботу було витрачено безліч часу, праці й коштів. Виходили друком українські журнали російською мовою з метою інформації, розпочиналися багатотомні енциклопедії українознавства, інформаційні видання, великі й малі книжки та брошури, публікувалися статті з українознавства в російських журналах, газетах, спеціальних збірниках… Багато було всього цього, але результат виходив зовсім незіставний з енергією, що витрачалась, і тому вважаю, що маю право назвати цю роботу невдячною. «Російське суспільство» залишалось і залишається глибоко байдужим, якщо не ворожим у ставленні до національного питання взагалі й до українського зокрема, і стає очевидно, що центр ваги лежить тут в усякому разі не в браку інформаційних джерел, інформаційного матеріалу і не в недостатній енергії самих українців у цьому стосунку, а в чомусь іншому!». Російське суспільство не мало тоді й не має нині потреби в порозумінні з українцями, хіба що вона виникне після тяжкої національної поразки Росії…

Ігор Лосєв

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s