Без засадничих реформ Україна залишиться державою з ознаками колонії

богдан соколовськийБогдан Соколовський

Однією з найбільших проблем України, крім російської агресії, є повільні темпи реформ. Про них багато дискутують і в нас, і за кордоном, хоча наша держава чомусь гальмує. Чому? Що робити? Наші партнери (зокрема, МВФ) навіть вимагають прискорити окремі перетворення. Але чомусь майже не виникає питання що ми реформуємо, де точка відліку, як оцінювати результати реформування тощо? Зокрема, наше суспільство, інколи, на жаль, недалекоглядно критикуючи все, мало задумується над тим чого чекати від змін, якими глибокими вони мають бути,  які пріоритети, які перетворення головні, а які другорядні тощо. У цьому контексті було б доцільно зосередитися на засадничих реформах, що враховують напрацювання минулих поколінь, які докладали зусиль для відновлення української державності. Очевидно, що колишні бачення реформ не можуть бути тепер «калькою», а мають бути заново опрацьовані у прив’язці до актуальних українських і світових реалій. Водночас, треба чітко розділяти головні (засадничі) і другорядні. Тут варто зосередитись на засадничих перетвореннях, без яких будь-які реформи не забезпечують бажаного ефекту.

По-перше, слід би запровадити нову систему набуття громадянства України. Адже дивно виходить: після референдуму за незалежність України 1-го грудня 1991 року, на якому «за» проголосували 90,32% з 84,18% мешканців УРСР, які мали право голосувати, українське громадянство отримали автоматично всі, хто проживав на той час на території нашої республіки. Тобто, українське громадянство отримали навіть близько 10% явних противників української незалежності. Хоча наприкінці 80–х – початку 90-х минулого століття вважалося, що всі ті, хто проживав в УРСР, але не бачив себе громадянином незалежної України, мав отримати довічне право на ПМЖ (постійне місце проживання) в Україні з обмеженнями щодо виборів, державної служби тощо. Так, на жаль, не сталося, а ПМЖ в 1991, і пізніше надано дуже незначній кількості наших співмешканців і то в більшості через недоліки у законодавстві. Більше того, багато з тих, хто не хотів незалежної України в 1991 році, та їх послідовники активно проникли і утвердилися в українській владі, де разом з українськими колаборантами сформували «п’яту колону» – як тепер прийнято говорити. Рано чи пізно, цю абсурдну помилку необхідно виправляти з урахуванням українських національних інтересів і світового досвіду. І було би контрпродуктивно лише з’ясовувати хто і чому в 1991-му помилився. Тепер ситуація в Україні не така, як тоді – інша. Але без «перезавантаження» питання українського громадянства, тобто: з такою «п’ятою колоною» у владі та в суспільстві, наша держава нормально не розвиватиметься.  Очевидно, що це не просте запитання і його треба окремо опрацювати спеціальним органом (комісією) з урахуванням актуальних реалій. Можливо, найближче нам досвід країн Балтії, де з набуттям ними державності, громадянство одержали далеко не всі, хто мешкав у цих республіках СРСР – багато хто отримав ПМЖ. Але цей досвід не може бути прямо застосований, адже, зокрема, з часу розпаду СРСР минуло вже 25 років. З іншого боку, за цей час у згаданих країнах напрацювали немалий досвід (і позитивний, і негативний), який вартує нашої уваги.

За оцінками 1989–1992 рр., цю систему набуття українського громадянства треба запровадити за час до 1-го року. Очевидно, що тепер цей термін не може бути більшим.

По-друге, було б доцільно на основі детального аналізу, включаючи науковий,запровадити новий, оптимальний адміністративно-територіальний устрій нашої держави. Адже, ділячи УРСР на 25 областей і 490 районів, імперський СРСР успадкував і розвивав одну з ключових функцій імперій – закабалення і обмеження будь-яких прав українського етносу. Були навіть спроби збільшити кількість адміністративних одиниць. Але це вимагало значного збільшення затрат на утримання державного апарату при тій самій його ефективності. В незалежній Україні таке питання не актуальне. Тому у нашій державі було б доцільно суттєво скоротити і встановити оптимальну кількість областей (за спільними цінностями мешканців, за рівнем самозабезпечення?) та укрупнити райони (можливо, за традиціями мешканців?), зосередивши там основу місцевої влади, а не як було в УРСР – в обласних центрах. Все це – у контексті децентралізації, з метою скорочення апарату, підвищення соціальних стандартів тощо. Зрозуміло, що питання оптимального для України адміністративно – територіального устрою має бути окремо вивчене і вирішене також спеціальним органом (комісією). Для прикладу: для чого Галичину ділити на Івано-Франківську, Тернопільську і Львівську області з 51-м районом, якщо в одній формальній структурній одиниці (Галичині?) ефективно можуть функціонувати лише 10–11 (?) потужних, самоврядних районів? І т.д.

За оцінками 1989–1991 років, цю реформу також треба втілити в терміни до 1 року.

По-третє, було б доцільно зробити «інвентаризацію» всіх наших потреб і можливостей. На основі результатів такої «інвентаризації» об’єктивно змоделювати функціонування та розвиток держави, зокрема, нашої економіки, передбачивши: розвиток; скорочення і навіть ліквідацію існуючих галузей; створення та розвиток нових галузей, яких нема тощо. Адже в УРСР вироблялося окремих видів продукції більше, ніж споживалося, а іншу продукцію, якої республіка потребувала, завозили з інших радянських республік – тепер вона імпортується, часто контрабандою. Згадана модель мала обов’язково передбачати, щоб українська економіка, зважаючи на агресивність сусідства, при потребі, могла ставати замкнутою – тобто: могла би обходитися без імпорту, який запроваджується лише за нормальних відносин з країною-експортером і лише на конкурсній основі з урахуванням національних інтересів, зокрема, – при збереженні робочих місць. Крім цього, на основі результатів такої «інвентаризації» можна об’єктивно планувати і  оцінювати реальний розвиток держави – що дуже важливо. Тобто – створювати нові галузі, модернізувати існуючі, скорочувати непотрібні або шкідливі напрямки державотворення, оцінювати зроблене тощо. Наприклад: в Україні треба створити і розвивати такі-то нові галузі; це потребує інвестицій на таку-то суму; зараз виконано на стільки-то відсотків і т.д. Без результатів такої «інвентаризації» не зрозуміло від чого відштовхуватися при відповідних розрахунках зробленого. Адже тепер ми констатуємо досягнення відносно невідомої точки відліку.

За оцінками 1989–1992 рр., таку «інвентаризацію» можна і треба би зробити за 1–2 роки.

По-четверте, забезпечити ефективність української влади, очистку її від антидержавних елементів та оптимальну кількість держслужбовців.

У цьому контексті варто наголосити, що неефективність, і навіть слабкість владної системи, в Україні обумовлена насамперед особливостями авторитарної (успадкованої від СРСР) системи влади – коли у будь-якому міністерстві чи відомстві всі рішення (і стратегічні, і тактичні) приймаються, як і колись, керівництвом, фактично не враховуючи думки (інколи навіть всупереч) рядових держслужбовців, які безпосередньо відповідають за даний напрямок. Отже, діяльність таких рядових чиновників в деякій мірі позбавлена сенсу і т.д., а відтак – відомство, яке вони представляють, в цілому є неефективним у порівнянні з подібними відомствами в країнах з усталеною демократією. Таким нашим відомством відносно просто маніпулювати з-зовні (впливати, володіти інформацією щодо його розробок тощо) – з цією метою часто запроваджували агентів впливу і використовували колаборантів (часто – несвідомо) у вертикалі керівництва цього державного відомства (органу, організації тощо). При цьому охоплювати безпосередньо всіх рядових співробітників не потрібно і нема в цьому необхідності, адже це вимагало б значних сил і засобів.

Для прикладу: можна проаналізувати різницю в залежності будь-якого співробітника західного університету від ректора і декана з співробітником університету нашої системи, яка по суті успадкована від радянської. Подібну різницю між роллю і впливовістю адміністративних посад на суть роботи співробітників можна спостерігати також, аналізуючи будь-яке наше міністерство чи відомство державної служби (Наприклад: міністр; заступник міністра; керівники департаменту, управління, відділу, рядовий співробітник; чи – керівник РДА; заступник керівника; керівник управління; керівник відділу; рядовий співробітник і т.д.) – керівництво визначає зміст роботи всіх співробітників, включаючи рядових.

Крім цього, варто наголосити на тому, що тепер в українській владі є завищена кількість держслужбовців (наприклад, порівнюючи з середньоєвропейським). Правдоподібно, у ній запроваджено антидержавні елементи (або, як тепер прийнято називати, «п’яту колону»), через яких відбувається маніпулювання відомством, а відтак – нашою державою.

Отже, у контексті реформування існуючої української системи влади, насамперед, було би доцільно, принаймні на перехідний період (2–3 роки) забезпечити, аби адміністратори (керівники) враховували, але не визначали суті діяльності підлеглих співробітників. У цьому контексті: «змістити згори до низу» точку прийняття рішення в системі державного управління і таким чином, зокрема, підвищити відповідальність і ефективність рядових співробітників, а відтак – ефективність всієї владної системи. Крім цього, у такий спосіб також вдалося б ефективно нейтралізувати антиукраїнські елементи (п’яту колону).

Можна і навіть треба, звичайно, доручити боротися з антидержавними елементами українським правоохоронним органам. Однак, тут, серед багатьох інших, виникає один базовий висновок: їх зусиль не вистачить, аби знешкодити «п’яту колону» у всій нашій державі в найближчі роки. А нам треба це зробити невідкладно. Крім цього, силами правоохоронних органів практично не можливо гарантовано упередити імплементацію антидержавних елементів при збереженні існуючої системи влади.

За оцінками 1989–1992 рр, згадану реформу державної служби у нас можна втілити за 2 – 3 роки.

П’яте – запровадити нову, ефективну кадрову політику на державній службі. У цьому контексті варто наголосити, що на сьогоднішній день в Україні є державна кадрова політика, яка по суті також успадкована від минулого: тепер, як і колись, безпосередньо чи опосередковано кадрову політику повністю визначає перша особа відомства чи організації безпосередньо чи через уповноважену ним особу, враховуючи насамперед особисту відданість, тобто – через призму особистого фактору.

Нова державна кадрова політика мала б передбачати насамперед виключення особистого фактору як визначального чинника при призначенні чи переводі співробітника на іншу посаду. З цією метою пропонується сформувати атестаційно-кадрову комісію, яка б незалежала від керівництва і формувала кадрову політику цього відомства чи організації.

Тут варто наголосити, що кінцеві кадрові рішення аргументовано приймає керівник відомства, якщо на це нема заперечень кадрової комісії.

Атестаційно-кадрову комісію проходять всі, хто бажає працювати на конкретній посаді у конкретному відомстві, в т.ч. і ті, хто працював в даній структурі. Причому через цю комісію працівник державного органу (чи організації) має проходити при кожному підвищенні по посаді, але не рідше одного разу на 2 роки. А всі ті, хто не «проходить» кадрової комісії – на жаль, скорочуються.

Звичайно, всім скороченим, перш, ніж їх звільняти, обов’язково мають бути запропоновані  привабливі робочі місця, зокрема – з метою унеможливлення формування кваліфікованої антидержавної колони (вулиці) колишніх.

Нову кадрову політику в Україні, за переконаннями 1989–1992 рр., треба запровадити за 1–2 роки.

На жаль, згадані реформи протягом останніх 25 років не були зроблені. В результаті, ми фактично живемо в ослабленій радянській системі із зміненими назвами органів, структур і установ. Але здійснення згаданих реформ забезпечило б незворотність розвитку нашої держави, а тому навіть із запізненням їх треба робити. Без перебільшення, їх можна вважати засадничими чи основними для нашої держави. Запроваджуючи їх, слід мати на увазі, що ніхто з-за кордону, маючи добрі наміри до нас, ніколи їх не вимагатиме, оскільки майже ніяка країна в цьому безпосередньо не зацікавлена – це стосується тільки нас. А всі інші перетворення (з ними також не варто зволікати), наприклад такі, як податкова реформа чи е-декларування, чи інші, можуть бути предметом широких дискусій і аналізу, в тому числі – й з закордонними фахівцями.

Для прикладу, можна навести нинішню позицію Нідерландів після референдуму щодо асоціації Україна – ЄС: якби в нашій державі, в т.ч. у системі української дипломатії, були запроваджені згадані в цьому матеріалі засадничі реформи, а відтак, в Посольстві України в Нідерландах була би оптимальна кількість співробітників і було би нормальне фінансування діяльності української дипломатії, то можна було б від вимагати відповідної роботи всього посольства та його кожного співробітника і з владою, і серед населення, а відтак – обґрунтовано очікувати позитивного налаштування і населення, і влади згаданої країни до нас. Заради справедливості, забігаючи наперед, варто наголосити: нема ні першого, ні другого, ані третього, а відтак – ми намагаємося дивуватися чому населення Нідерландів на референдумі висловилося проти асоціації України з ЄС, але практично не задумуємося над тим, що з нашого боку не так. І, за теперішніх обставин, не факт, що подібна ситуація не повторилася б і в інших країнах ЄС.

Важливо наголосити, що зазначені п’ять засадничих реформ в Україні сприяли б також: підвищенню ефективності всієї влади; скороченню майже вдвічі кількості держслужбовців; забезпеченню українського народу зайнятістю; ментальному зближенню влади з народом, яке визначає довір’я народу до влади; тощо. Останнє особливо важливе, оскільки в часи імперій в Україні встановилася і зберігається дотепер дивна закономірність: відразу після обрання нової влади, їй починають недовіряти. І це відбувається насамперед тому, що влада і суспільство жили і живуть в різних системах цінностей, фактично мають різні ментальності.

Скоріш за все, згадані засадничі реформи втратять свою актуальність після того, як вони повністю будуть реалізовані і наша держава таким чином пройде перехідний період становлення. Це може тривати кілька років, або й довше. А після цього мабуть настануть нові напрацювання, які варто буде впроваджувати, враховуючи світовий і наш досвід.

Отже, для вивчення і врахування наших національних інтересів та світового досвіду, для детальної розробки і впровадження згаданих реформ мають бути сформовані (шляхом таємного голосування?) відповідні органи (комісії) з участю громадськості, яким би довіряли люди на місцях, а відтак – весь український народ. Очевидно, що формування таких комісії має робитися в рамках українського законодавства – в разі необхідності його треба доповнити шляхом прийняття нових законів. Наприклад, до комісій мають входити три рівні частини з правом вето кожна на кінцеве рішення: фахівці (1/3 загальної кількості), представники громадськості (1/3 загальної кількості) і представники аналітичних і наукових кіл (1/3). Представники громадськості та аналітичних і наукових  кіл обираються (призначаються) на рік і після роботи в таких комісіях, можуть обиратися (призначатися) не більше, як 2 рази, не мають права якийсь час (мабуть 5 чи 10 років?) обиратися і бути призначеним у владу. Усі мають щонайменше останні 10 (?) років проживати в Україні і мати українське громадянство. До складу кадрових (атестаційних) комісій органів державної влади мають входити у повному складі співробітники департаментів (управлінь, відділів) кадрів відповідних органів. І що дуже важливо – через кадрові комісії мають «пройти» всі кандидати на працю в тому чи іншому органі. Кінцеве рішення така комісія приймає шляхом таємного голосування.

Напевно, більшість комісій (крім кадрових, які мають бути постійними) мали б існувати лише протягом перехідного періоду, а кадрові – на постійній основі.

За будь-яких умов, формування таких комісій є окремим серйозним питанням, яке має бути окремо вивчене і вирішене.

Фактично мова йде про започаткування держави заново. Тут насамперед треба виходити з того, що запровадження таких змін в Україні – основа творення нашої держави. Інакше наша держава приречена бути колонією – якою б не була назва: Україна, УРСР, Малоросія тощо.

Здійснення згаданих засадничих реформ в Україні стало би надійною основою подальших перетворень та, зокрема, забезпечило б радикальне незворотнє зростання українського ВВП і успішну боротьбу з корупцією, що вельми актуально як для нас, так і для світу. Крім цього, наша держава була би набагато сильнішою, в тому числі – здатною захищатися від зовнішньої агресії.

Слава Україні!

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s