ТАЄМНИЦЯ РОДУ МАРТАКІ

Продовження. 

Розділ ІІ
Дві лікарні

У попередні роки новомиргородсько­єлисавет­градська бобринчанка, як уже згадувалося, великі кошти виділила для спорудження у Єлисаветграді лікарні Святої Анни Товариства Червоного Хреста. Цей лікувальний центр ще від закладки першого каменя привернув увагу місцевої людності. Причина тому – масштабна участь у його спорудженні особистої почесної громадянки Ганни Дмитрян.

Безутішна мати, втративши малолітню доньку, знайшла собі розраду в благодійницькій діяльності, твердо вирішивши віддати частину спадку для будівництва лікувальних та духовних споруд. На урочистих закладинах, як водиться, котлован освятили церковні чини. Присутні представники влади, діячі від Товариства Червоного Хреста та речники від громадськості говорили високі слова про меценатство взагалі і про доброчиницю зокрема. Ганна Михайлівна кинула під наріжний камінь кілька жмень золотих і срібних монет і поклала кілька цеглин на розчин в куті будівлі, поштиво піднесених будівельниками. Дрібні та золоті гроші кидали у котлован й інші городяни, залежно від статків та щедрості кожного.
Лікарню Товариства Червоного Хреста на вулиці Костельній, що поблизу вокзалу та за двісті метрів від особняка пані Ганни, зведено в 1904­му за найближчої її участі й названо в пам’ять її втраченої доньки – іменем Святої Анни. Установу облаштовано на той час найновішим лікарняним устаткуванням, чим безпосередньо займалися земський лікар Омелян Юцевич, закликаний керувати нею, та міський інженер Євген Тамм – батько майбутнього Нобелівського лауреата в галузі теоретичної фізики Ігоря Тамма. Як переконують краєзнавці Володимир Могилюк і Юрій Тютюшкін, лікарню оснащено такими найпередовішими елементами побуту початку ХХ століття, як біоасенізація та водяне опалення. Для неї придбано навіть окрему динамо­машину, чим зменшили витрати закладу, оскільки електричну енергію тоді можна було отримати лише від місцевого електротрамвайного товариства, що, як вважала сама вдова, було б неощадливо. Ну, не змогли порозумітися в ціні за кіловати двоє земляків­златопільчан Ганна Дмитрян і Лазар Бродський – найбагатший промисловець, виходець з нашого краю і власник єлисаветградського трамвая!
Зовнішнє та внутрішнє архітектурне оздоблення лікарні Святої Анни було досить вишуканим як для подібних закладів, що зумовлювалося щедрістю благодійниці та яскравим творчим почерком проектанта Паученка, котрому віддано перевагу перед офіційним головним міським архітектором Олександром Лішневським. Дмитрян особисто вникала в проект, відбираючи найякісніші будівельні матеріали, наголошуючи на зведенні окремого житла для лікарів, пропонуючи розбиття скверу з алеями, освітленими в нічний час електричними ліхтарями, спорудження фонтана, виписувала найкращі меблі, операційне устаткування та інструментарій. Навіть незважаючи на помітне збільшення вартості об’єкта, меценатка наполягла, аби на підлозі лікарняних палат замість теракотової плитки, як було закладено в проекті, постелили дубовий паркет, що, зрозуміло, неабияк покращувало тепловий режим. Коли постала проблема з утепленням підвідних труб водяного опалення, Ганна Михайлівна вибрала з кількох найякісніший і найдорожчий спосіб з використанням азбестового тіста.
Паученко якось заявив: «Світло­сірі та блакитні кольори віконних портьєр при­гнічують хворих. Краще було б замінити холодні тони піскувато­золотавими». Ось і з’явилися багаті фіранки з розкішними шнурами та пишними китицями, приємні для самопочуття пацієнтів. Механік Іванов з Новомиргородської лікарні сказав пані Ганні, що варто стабілізувати напругу в електромережі. «Як можна виправити становище?» – запитала хазяйка. Майстер порадив доповнити динамо­машину акумуляторними батареями. У відповідь почув: «Так і робіть!»
Обидві лікарні, єлисаветградська й новомиргородська, забезпечувалися трьомастами чоловічими комплектами білизни і стількома ж жіночими кожна. На кожне ліжко припадало три зміни білизни.
До працівників цих установ жінка також ставилася з великою пошаною. Наприклад, для вибору головного лікаря у Новомиргород Дмитрян їздила до Києва, аби дізнатися про кращих студентів­медиків університету Святого Володимира. Їй назвали двох­трьох випускників, яких залишали при катедрах для підготовки професури. Ганна Михайлівна звернула увагу на одного з них на прізвище Кміта. Запропонувала їхати у глибоку провінцію лікарем. Молодий чоловік відповів, що має одержати значну стипендію для подальшого навчання в Києві. Тоді роботодавець пообіцяла щомісячну зарплатню втричі більшу за ту стипендію. Прибувши на місце, лікар Кміта оглянув побудований для нього будинок, лікарню, – і вмить забув про Київ та професуру.
Щира повага й довіра Ганни Дмитрян до талановитого місцевого архітектора Якова Паученка привела до того, що їхня більш ніж десятилітня співпраця принесла добрі плоди, бо, окрім Єлисаветградської лікарні, зведено подібну і в Новомиргороді, але не за проектом Паученка, а за типовим, виконаним одеськими зодчими, хоча нагляд за будівництвом здійснював Яків Васильович. За цими повсякденними клопотами проглядався організаційний талант і сильний лідерський характер замовниці, підкріплений солідним капіталом.
Видатні здібності Ганни Михайлівни природно поєднувалися з майстерністю ремісників, що вели будівництво. «Цегляне диво» Степана Кожум’яки дає яскравий опис спорудження Новомиргородської лікарні. Там детально висвітлено процес виготовлення цегли місцевими майстрами, складні каменярські роботи та технологію кладки фундаменту й стін. Зведення лікарні Товариства Червоного Хреста в Єлисаветграді виконувалися за такими ж канонами.
Як наслідок – обидва лікарняні заклади стали найкращими на теренах всієї імперії. Подібними операційними та процедурними похвалитися могла далеко не кожна столична клініка, а не те що провінційно­повітова установа. Загальна площа стаціонару в Єлисаветграді розрахована на 40 ліжок. Окрім того, на цій же ділянці пущено в експлуатацію й приміщення амбулаторії для щоденного прийому пацієнтів. Половина ліжок утримувалася коштом самої Ганни Михайлівни задля лікування найбідніших верств. На все будівництво нею було затрачено 225 тисяч золотих рублів, а ще 300 тисяч у цінних паперах були довічно покладені у відділення  Земельного банку в Херсоні, аби на проценти від їх зберігання заклад міг утримуватися. Лікарня та її персонал, вважається,  пригодилися тисячам поранених у російсько­японській та Першій світовій війнах, чим переважно й переймалося саме Товариство Червоного Хреста, з яким тісно співпрацювали Дмитрян та її лікарня.
Подробиці будівництва закладу детально описано в книзі О.Юцевича «История возникновения больницы Святой Анны Красного Креста и ее открытие», виданій у Петербурзі. Екземпляр її передано до краєзнавчого музею, як свідчить дарчий напис, внучкою Г. Дмитрян О.Михайловою в 1984 році. Стаття ж Кожум’яки цінна тим, що рясніє прізвищами народних умільців та колоритом українського побуту. Чого, на жаль, немає в книзі Юцевича про Єлисаветградську лікарню.
Передумовою квасного російсько­монархічного патріотизму меценатки було таке. Правоохоронні органи Російської імперії знали все про всіх на своїх обширах. Знали й те, що Ганна Михайлівна протегує соціал­демократичним організаціям, членами яких є її родичі. І не лише протегує, а й допомагає матеріально у виданні нелегальних газет, проведенні організаційних заходів тощо. Якось її було викликано у відповідні державні інстанції, натиснуто на больові точки й суворо попереджено про відповідальність за антиурядову діяльність. Ось тоді вольова, але й прагматична жінка визнала за краще вдатися до демонстрації своїх вірнопідданих почуттів. У період російсько­японської війни запропонувала утримання поранених солдат, які, за винятком кількох місцевих уродженців, звісна річ, так і не доїхали з Далекого Сходу до Єлисаветграда, що знаходився на протилежному краю величезної імперії. Але, треба думати, грошова компенсація знайшла «своїх» адресатів у об’ємній масі російської бюрократії, що ніхто з неї і не вимагав особливо викладатися на поранених.
Та й тисячі страждальців, що нібито врятовані лікарнею впродовж світової війни 1914–17 років, також виглядають метафорою. Припустивши навіть неможливе, що всі 40 ліжок працювали виключно на потреби фронту і щомісячно повністю обновляли контингент поранених, то й тоді великих тисяч не набіжить.
Приурочене до святкування 300­ліття дому Романових спорудження Вознесенського собору в Бобринці, очевидно, також було не випадковим. У світлі таких фактів по­новому розкривається діяльність неординарної жінки.

Далі буде.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s