Духовна автокефалія: чому Болгарії вдалося?  

 

13524428_987669704687786_6888247376651251705_n

Досвід Болгарської православної церкви у контексті боротьби за українську автокефалію

Упродовж подій Революції Гідності серед інших питань виникає проблема української автокефалії. Щось подібне відбувалось у житті Болгарської православної церкви, яка сьогодні входить у список чотирнадцяти канонічних духовних центрів, визнаних Вселенським православ’ям. Боротьба за окремість тривала впродовж століть, і успіх було здобуто великою ціною.+

БОЛГАРСЬКИЙ ДОСВІД: ІСТОРИЧНИЙ БЕКҐРАУНД

Християнство на території сучасної Болгарії вже функціонувало в перших століттях після Різдва Христового. У II столітті тут були місцеві єпископи, які, зокрема, брали участь у Вселенському соборі 325 року. Історія свідчить також про значну кількість колишніх воїнів і водночас — християнських місіонерів, які після служби у Візантії поверталися додому і несли сюди Христове вчення.  865 року болгарський цар Борис I (852 — 889) приймає хрещення від візантійського єпископа, і незабаром відбувається масове хрещення болгарського народу. Ми можемо говорити, що щось подібне відбувалось 988 року, коли рівноапостольний князь Володимир хрестив Київську Русь.  Молода Болгарська церква стає на деякий час каменем спотикання між Римом і Константинополем.

У X столітті Церква відіграла значну роль у піднесенні могутності Болгарської держави. Вона сприяла консолідації державних правителів і утвердженню їхнього авторитету, прагнула об’єднати націю. 919 року на церковному Соборі у Преславi було проголошено автокефалію Болгарської церкви і зведення її до рангу патріархату. Однак Константинополь тільки 927 року визнав главу Болгарської церкви — архієпископа Доростольського Даміана — Патріархом. У Константинополі не надто спішили визнавати титул Патріарха за наступниками Даміана, особливо після того, як східна Болгарія була підкорена візантійським імператором Іваном Цимісхієм (971). Та все ж Болгарська патріархія продовжувала існувати. Імператор Василь II Болгаробійця після завоювання Болгарії визнав автокефалію Болгарської церкви, яку було зведено до архиєпископії. Після повстання 1185 — 1186 рр. та відновлення незалежності Болгарської держави було знову організовано незалежну Церкву на чолі з архиєпископом. Друга Болгарська патріархія проіснувала 158 років (1235  — 1393), до підкорення Болгарії турками. За ці роки вона досягла повного розквіту своїх духовних сил і залишила церковній історії імена своїх славетних предстоятелів, серед яких — Іоаким I, Ігнатій, Євфимій. Вражає зразок служіння Патріарха Євфимія, який зібрав навколо себе цілу школу церковних письменників із болгар, сербів, московітів, і сам залишив кілька творів.  1393 року, під час кривавої війни болгар з турками, він, за відсутності царя, був правителем і опорою для свого  народу. Святитель показав високий приклад християнської самопожертви, рушивши до табору турків просити їх про помилування ввіреної йому пастви. Турецький воєначальник був здивований цим подвигом Патріарха, прийняв його досить ласкаво і відпустив з миром.

Із падінням Другого Болгарського царства Тирновська кафедра була підпорядкована Константинопольській патріархії на правах митрополії. До початку другої половини XIX ст. болгари наполегливо вимагали відновлення Болгарської церковної автономії. У зв’язку з цим 1858 року на скликаному Константинопольським патріархом Соборі болгарські представники висунули ряд вимог із влаштування болгарської церковної організації. Через те, що ці вимоги було відкинуто греками, єпископи болгарського походження вирішили самостійно проголосити свою церковну незалежність. 28 лютого 1870 р. було оприлюднено султанський фірман про заснування незалежного Болгарського екзархату для болгарських єпархій, а також тих єпархій, православні жителі яких побажають увійти під його юрисдикцію. Духовенству пропонувалося споминати Константинопольського патріарха за богослужінням, повідомляти його про свої рішення й отримувати для своїх потреб Святе миро в Константинополі. Фактично султанським фірманом відновлювалася часткова незалежність Болгарської церкви. У XX столітті боротьба за болгарську автокефалію тривала, і вона, безумовно, була суголосною із суспільно-політичними подіями того часу.  1945 року, впродовж служіння митрополита Софійського Стефана, відбулося довгоочікуване припинення схизми. Вже 13 березня того ж  року представникам Болгарської церкви було вручено томос, підписаний Патріархом Веніамином і всіма членами Священного синоду Константинопольської церкви, яким скасовувалася схизма і визнавалася автокефалія Болгарської православної церкви. Деякий час Болгарська церква керувалася намісником-головою Священного синоду, поки 10 травня 1953 року на III церковно-народному Соборі не було вибрано й урочисто інтронізовано Патріарха Кирила. Але, знову-таки, розпочалися сутички із Константинопольською церквою, духовенство якої не взяло участі в інтронізації нового Патріарха. Тільки  1961 року Константинополь нарешті визнав гідність Болгарського патріархату.

МАЙДАН ЯК ПЛАТФОРМА ЗМАГАННЯ ЗА УКРАЇНСЬКУ АВТОКЕФАЛІЮ

Коли читаєш історію Болгарської православної церкви, мимоволі знаходиш спільні точки дотику. У нас також були свої святителі-просвітники, змагання за незалежність, а також видима потреба в Церкві під час суспільно-політичних викликів у державі. 1990-ті роки були не менш буремними — багато конфліктів, агресії, непорозумінь у релігійному середовищі, чимало задавнених ран, яких, безумовно, необхідно лікувати. Звісно, в цій публікації ми могли б звернутися до перших століть зародження християнства на наших землях, представивши багатосторінкову боротьбу руського духовенства у виборюванні  духовної незалежності. Зосередимо увагу на останньому трилітті української новітньої історії, адже впродовж часового континууму, в якому перебуваємо, питання єдності українського православ’я — більш ніж важливе.

Майданна історія «співпраці» з релігійним середовищем, мабуть, починається 30 листопада 2013 року, коли студенти-протестувальники знайшли прихисток у Михайлівському соборі. Майдан поставав і як мультимедійна історія — через фото, аудіо, стрімінги, коментарі в соціальних мережах. І Церква мала свій особливий імідж у цій мультимедійній історії. Особливо  в цьому перебігу варто відзначити початок відновлення ідеї єдиної Помісної Православної церкви. 22 лютого 2014 року, якраз після кривавих подій на Інститутській і загибелі героїв Небесної Сотні, на офіційному веб-ресурсі УПЦ КП опубліковано звернення Священного синоду щодо необхідності невідкладного подолання розділення Православної церкви в Україні. Із подібним зверненням духовенство УПЦ КП звернулося й до деяких ієрархів УАПЦ. Із 29 серпня до 3 вересня 2015 року в храмі Святої Трійці в кварталі Пера Константинополя (нині — Стамбул) відбувався Синаксис (Собор єпископів) Константинопольського патріархату. Однією з важливих проблем також було питання єдності Українського православ’я. З метою вирішення цього питання відбулися наради Святішого Вселенського патріарха Варфоломія з ієрархами УПЦ США та Канади. Під час цих нарад ієрархи УПЦ в діаспорі  висловили, зокрема,  свою думку, що проблемою для єдності Українського православ’я є те, що одна із гілок православ’я в Україні перебуває в складі Московського патріархату. Київський патріархат через офіційні звернення та дописи у веб-ресурсах кілька разів заявляв, що статус митрополії, тим більше — в складі Вселенського патріархату — для цієї Церкви є неприйнятним. УПЦ КП згодна залишатися тільки у тому ж статусі — автокефальної Церкви із предстоятелем у сані Патріарха.

У червні 2016 року відбувся Всеправославний собор на острові Крит, у якому взяли участь 10 із 14 православних церков. Напередодні проведення Собору Патріарх Кирил «заблокував» внесення питання про українську автокефалію до порядку денного, хоча РПЦ не взяла участі в Соборі. За кілька днів до відкриття Собору на Криті, подібно до історії болгарського православ’я, Верховна Рада України надіслала звернення до Патріарха Варфоломія, в якому народні обранці попросили звернутися до питання Помісної церкви. Безумовно, сам документ не міг бути розглянутий упродовж Собору, оскільки не входив до порядку денного, та все ж у церковних кулуарах було чимало розмов про це. У завершальному документі самого Всеправославного собору міститься згадка про Україну: «Війна і кровопролиття мають бути припиненими, щоб запанувала справедливість, повернувся мир і стало можливим повернення людей, які виявилися позбавленими своїх домівок. Ми молимося за мир і справедливість у країнах, які проходять через тяжкі випробування, — країнах Африки та в Україні». Офіційні ж документи РПЦ не визнають факту проведення зустрічі на Криті. Синод РПЦ засвідчив, що Всеправославний собор на Криті — це лише «Собор предстоятелів та ієрархів десяти Церков», а його рішення не «відображають консенсусу».

Та все ж останні події в Україні, вихід суспільства на новий щабель у комунікації із Церквою спонукають нас до єдності. Для українського християнського простору настав тривалий час викликів. Передбачаю, що буде чимало подій, які унеможливлюватимуть засвідчення помісності. Проте хай як би складався пазл, мусимо розуміти, що релігійний фронт — набагато важливіший за геополітичні, політичні, економічні прагнення. Коли нас перетворять на духовних маріонеток, ми остаточно програємо війну. Тому позитивні процеси духовного середовища Болгарії спонукають нас також використовувати цей досвід — не опускати рук, а єднатися, відкидаючи особисті стереотипи й упередження.

Юліана ЛАВРИШ
день
Газета:

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s