Селянські повстання і Голодомор. Як українське село чинило спротив колективізації

Фото:  Червона хлібна валка, Одеса, 1930 рік

«Повстання шириться з кожним днем й стає нам великою загрозою. Усі активісти тікають в паніці до великих міст, бо куркулі, які повстали… не дають пощади ні на хвилину життя»

«Справи на Україні геть кепські… Якщо не візьмемося просто зараз за виправлення становища, Україну можемо втратити», — писав Сталін своєму найвірнішaому поплічнику Лазарю Кагановичу в серпні 1932 року. Саме ця вказівка, ймовірно, відкрила шлях до організації злочину геноциду в Україні.

Україна завжди викликала особливе занепокоєння Кремля. Активна національна еліта, економічно незалежне і національно свідоме селянство сприймалися Москвою як реальна загроза існуванню СРСР.

Досвід важкої боротьби із Українською Народною Республікою та повстанським рухом змусив режим для зміцнення свого становища піти на створення квазідержави УСРР зі столицею у Харкові й розпочати політику українізації.

Українізація, попри компартійні обмеження, вийшла за рамки застосування української мови й охопила інші ключові сфери суспільного життя.

«Що ж стосується сільського куркуля в Україні, то він для нас набагато небезпечніший, ніж російський куркуль…»

В Україні 1920-х років мав місце культурний ренесанс європейського зразка, формувалися відмінні від російських культурні традиції, створювалася національна система освіти, обґрунтовувалася концепція України як автономного економічного організму (економіст Михайло Волобуєв).

Українським культурним феноменом 1920-х став розквіт національної літератури і мистецтва. Тож українська інтелігенція апріорі розглядалася владою як вороже налаштована. Проте особливо тривожили партійне керівництво антивладні настрої в українському селі, адже у 1920-х роках селянство становило 85% мешканців УСРР.

«Що ж стосується сільського куркуля в Україні, то він для нас набагато небезпечніший, ніж російський куркуль…», — ще в 1920 році наголошував один із тодішніх більшовицьких лідерів Лев Троцький.

Унаслідок внутрішньопартійної боротьби до кінця 1920-х провідне місце в більшовицькій ієрархії посів Йосип Сталін, який зосередив у своїх руках абсолютну владу в СРСР. Зміцнення режиму створило можливості для відмови від поступок у національній, культурній, соціально-економічній сферах.

В тему: Распятые на «черных досках»: как коммунисты организовывали голодную блокаду сел

Комуністичний тоталітарний режим відмовляється від НЕПу й ліквідовує ринкові елементи. Розпочинає прискорену індустріалізацію заради створення потужної військової сили для примусового поширення комунізму в світі.

Радянський плакат 1920-х років, що агітує вступати в колгосп. Усі фотоматеріали цієї публікації — з виставки «Спротив геноциду», яка є спільним проектом Українського інституту національної пам\’яті та Архіву СБУ

Щоб забезпечити ресурс для індустріалізації й модернізації армії, режим вдається до нещадної експлуатації підконтрольного населення, у першу чергу селянства. Посилюється диспропорція цін на сільськогосподарську і промислову продукцію (так звані «ножиці цін»), збільшується податковий тиск.

Наприкінці 1927 року XV з’їзд ВКП(б) прийняв рішення про курс на колективізацію сільського господарства. У січні 1928-го режим запроваджує насильницькі хлібозаготівлі.

Одночасно розпочинає «ліквідацію» найзаможніших господарств, які обізвали «куркульськими». Ліквідація заможного селянства із одночасним запроторенням решти до колгоспів мала на меті поставити українське село під цілковитий контроль влади.

У 1927-му було здійснено 173 теракти проти представників радянської влади та сільського активу, за 11 місяців 1928-го — 351 , а в 1929-му — 1437

Дії режиму викликали бурхливе невдоволення населення в різних регіонах СРСР. Найгостріший спротив чинила Україна, яка мала досвід власної державності у 1917–1920 років. Зростання напруги в українському селі найкраще ілюструє збільшення кількості терористичних актів.

Якщо у 1927-му було здійснено 173 теракти проти представників радянської влади та сільського активу, то за 11 місяців 1928-го — 351, а в 1929-му органами ГПУ було зафіксовано вже 1437 терактів.

У 1929 році Сталін розпочинає насильницьку кампанію суцільної колективізації. Початок колективізаційній істерії поклала його стаття «Рік великого перелому». У ній, видаючи бажане за дійсне, «вождь» стверджував, що почався масовий колгоспний рух.

Відразу після появи статті пленум ЦК ВКП(б) проголосив першочерговим завданням здійснення суцільної колективізації. За компартійними планами, впродовж 1930–1931 років абсолютна більшість господарів повинна була перетворитись на сільський пролетаріат — колгоспників.

У січні 1930 року ГПУ розробляє спеціальну операцію з депортації найзаможніших селян. Операція готувалась таємно і дуже ретельно. Очікуючи спротиву, ГПУ мобілізує резерви.

Зокрема, в Україні було додатково розміщено понад кілька тисяч бійців військ ОГПУ СРСР, у тому числі спеціально передислокованих із внутрішніх районів СРСР. Крім того, для проведення розкуркулення в УСРР було мобілізовано із запасу майже 24 тисячі осіб. Усім було видано зброя.

У кожному з районів, де планувалось проведення виселення, були створені спеціальні загони із комуністів і комсомольців, численністю по кілька десятків чоловік. Наприклад, в Брацлавському районі Вінниччини такий загін мав бути створений із 30 комсомольців райцентру.

В окружних центрах такі партійні загони налічували сотні штиків. Крім того, для кожної округи виділявся спеціальний мобільний резерв із числа перевірених курсантів полкових військових шкіл. А в прикордонних округах — зі складу маневрених груп прикордонних військ.

Таким чином, режим, як здавалося його функціонерам, був готовий придушити будь-який спротив у зародку.

Розвалена хата «куркуля», село Удачне на Донеччині, початок 1930-х років

Пропагандистська кампанія, що розпочалась у партійній пресі зі згадуваної статті Й. Сталіна, рішення вищих партійних органів, які «підхльостували» колективізацію, присутність збройної опори ГПУ — все це додавало «наснаги» і нахабства місцевим партійним функціонерам та їхнім поплічникам, так званому «сільському активу».

Відкинувши останні маски добровільності, вони з початку 1930 року розпочинають штурмувати селянство, «заганяти» господарів у колгоспи. Аргумент «якщо не вступите в колгосп, опинитесь на Соловках», стає головним у розмовах озброєних представників влади із селянами.

Прямий тиск і залякування починають приносити результати. Відсотки колективізованих господарств стрімко зростають. Якщо станом на 1 жовтня 1929 року в УСРР було колективізовано 8,6 % селянських господарств, то на 1 лютого 1930 року вже 30,7%, а на 1 березня 1930 року — аж 62,8 %.

Таким же темпом зростає соціальна напруга у селі. Новоявлені колгоспники з ненавистю дивляться на сільський партійний і комсомольський актив та з сумом — на власне майно. Адже створення колгоспів передбачало й усуспільнення реманенту й худоби.

В тему: Как Голодомор изменил украинцев: кражу перестали воспринимать как грех

Тож із господарств селян, яких змусили написати заяви на вступ до колгоспу, туди ж забирали й інвентар, а також коней, худобу, а інколи й домашню птицю. Одночасно у селян починають збирати посівний матеріал та фураж для новостворюваних колгоспів.

Охоронець колгоспної контори, село Удачне на Донеччині 1930 рік

Цей збір повсюдно перетворюється у відвертий грабунок, коли у господи, не рідко й уночі, вривалися «бригади», «комісії» чи просто групи комсомольців та владних активістів і конфісковували часто усе збіжжя, яке знаходили.

Проте останньою краплею, яка переповнила селянське терпіння стало закриття церков. У багатьох районах саме наруга над релігією, «відбирання бога», як останньої надії, спонукала селян до відкритого спротиву.

«В трьох округах: в Тульчинському, Шепетівському і Могилівському

справжнє повстання селян. Повстання придушене збройною силою, пустивши в хід кулемети»

Грім ударив у середині лютого 1930 року фактично у протилежних кінцях України. З 12 лютого колективізація загальмувала в Мостківському районі тодішньої Старобільської округи. Спочатку у райцентрі, а за кілька днів — у низці сіл цього та сусідніх районів селяни запротестували проти створення колгоспів і розібрали посівний матеріал та реманент.

Тими самими днями в Плужному, райцентрі Шепетівської округи, громада почала боротьбу за повернення церкви. Плужанські події стали поштовхом до масштабних протестів і заворушень, що охопили фактично усю Шепетівську округу.

В останні дні лютого повстання поширилося на Бердичівську округу. Тоді ж заворушення розпочалися в Одеській, Сумській, Дніпропетровській та інших округах. Із 10 березня повстало Поділля — Тульчинська, Могилів-Подільська та Вінницька округи.

Порівняйте масштаби антирадянських акцій в Україні з іншими регіонами СРСР

«В трьох округах: в Тульчинському, Шепетівському і Могилівському справжнє повстання селян. Повстання придушене збройною силою, пустивши в хід кулемети, а в деяких місцях гармати. Убитих і розстріляних 100, поранених кілька сотень… У інших районах (Коростенському, Вінницькому, Криворізькому, Харківському, Мелітопольському) такі ж бунти», — написав наприкінці березня 1930 року спеціально відряджений в Україну сталінський ревізор, нарком Робітничо-селянської інспекції СРСР Григорій Орджонікідзе.

А один із партійних функціонерів, відряджених до Калинівського району Вінниччини, тоді ж у березні 1930-го жалівся: «Сидимо як на вулкані… Коли лягаєш спати, не знаєш чи прокинешся…»

Загалом селянські заворушення, чи, як їх зневажливо називали комуністи, «волинки», у лютому-березні 1930 року охопили майже всю України. ГПУ у своїх звітах зафіксувало, що в Україні з 20 лютого до 20 квітня заворушеннями було охоплено 1895 сіл у 41 із 44 округ.

«Масові заворушення зазвичай розпочиналися з того, що натовпи жінок у 200-300 осіб, а іноді і значно більше, збиралися біля сільрад з вимогами виходів з колгоспів, видачі зерна і усуспільненого майна», — відзначав голова ГПУ УСРР Всеволод Балицький у доповідній записці генеральному секретарю ЦК КП(б)У Станіславу Косіору, аналізуючи причини та хід селянських виступів у прикордонних округах України наприкінці березня 1930 року.

Проте у 1930 році мирні селянські виступи часто переростали у розправи над місцевими представниками влади та провладними активістами. Такою глибокою була ненависть до них.

«Повстання шириться з кожним днем й стає нам великою загрозою. Усі активісти тікають в паніці до великих міст, бо куркулі, які повстали… не дають пощади ні на хвилину життя», — писав про події на Любарщині один із місцевих комсомольців у своєму листі до редакції газети «Радянське село» 7 березня 1930-го.

В тему: Язык по-украински: маринованный с географией, под историческим соусом

Телефонограма Дніпропетроського ГПУ про бої з повстанцями 6 квітня 1930 року

Наляканий масштабом «березневих волинок» режим йде на поступки і припиняє колективізацію.

Шляхом дозволу виходу із колгоспів та повернення майна селянам владі до кінця березня 1930 року вдалося заспокоїти розбурхане українське селянство. У наступні місяці більшість селян покидають колгоспи. До кінця літа колективізованими залишились менше третини селянських господарств УСРР.

Проте активний селянський спротив влада повністю зупинити не змогла. Наступних місяців у різних частинах України спалахують стихійні чи організовані виступи і повстання.

Найвідомішим із них є Павлоградське повстання, яке на початку квітня 1930 року охопило біля десятка сіл і хуторів на Дніпропетровщині. Одночасно спроба підняти повстання була здійснена у Драбівському районі Черкащини. Там селяни двох сіл розгромили залізничну станцію і районний суд.

Загалом впродовж 1930-го року в Україні ГПУ зафіксувала понад 4000 масових виступів. Кількість учасників цих виступів оцінюється у майже 1,2 млн. осіб.

У різних регіонах продовжували діяли партизанські загони. Про окремих їхніх лідерів в українських селах складали легенди. Одним із таких ватажків був Лука Клітка, що діяв на Роменщині. Він уславився неодноразовими втечами з-під варти. «Ми, діти, замість гратися у хованки, бавилися у «бандита Клітку», — згадував український письменник, уродженець Лохвиці Микола Петренко.

Упродовж 1930–1931 років органи ГПУ розкривають десятки підпільних селянських організацій та «угрупувань». Щоправда, досі остаточно не встановлено, які з них були реальними, а які «винайшли», сфабрикували самі чекісти. Проте одне залишається безсумнівним — українське селянство не змирилося із режимом.

Найзапекліше опиралася колективізації в СРСР саме Україна

З осені 1930-го режим повертається до політики колективізації. Шляхом податкового тиску, різноманітних штрафів для незгодних влада змусила селян вступити до колгоспів. Станом на жовтень 1931-го було усуспільнено 68% селянських господарств та 72% орної землі.

Оскільки масові виступи в 1930 році не принесли очікуваних результатів, 1931 року. вони траплялися значно рідше. Протягом року, за даними ОГПУ, було зафіксовано 319 масових протестів і — 1354 терористичні акти.

Продовжувався спротив окремих повстанських загонів і підпільних організацій, що діяли в багатьох регіонах України. У зведеннях каральних органів вони називались «куркульськими бандами». У 1931-му органи ГПУ УСРР зафіксували 28 політичних «банд» — повстанських загонів.

На початку травня 1931 року збройне повстання спалахнуло в Солобковецькому районі на Хмельниччині. Очолювали повстанців колишні офіцери армії УНР. Повстанці змушені були відступити. Через Смотрицький та Чемеровецький райони вони рушили до тодішнього польського кордону по річці Збруч, через який з боєм прорвалися.

Найбільш резонансним виступом того року стало повстання на Чернігівщині під керівництвом Якима Рябченка. Колишній червоний партизан, свого часу був головою сільради й начальником повітової міліції. Однак колективізація і масове розкуркулення відкрили йому очі: він побачив, що «власними руками допомагав одягати московське ярмо на свій народ».

Оперативна інформація Дніпропетроського оркужного комітету КП(б)У про селянські виступи, березень 1930 року

Тож йде з побратимами у ліс. Довкола нього зібралося 300-400 повстанців. Вони намагалися чітко структуруватися за військовим принципом, розбившись на три роти, і взводи. Протистояння тривало кілька тижнів, але у червні 1931-го стягнутими чекістськими збройними силами із кількох районів було придушене.

Розповіді про виступ поширювалися і обростали різними чутками. Невдовзі говорили про цілу дивізію, кинуту на придушення повстання.

Протестні виступи селян 1932-го року вже були бунтами голодних

Хлібозаготівельна кампанія 1931-го спричинила в Україні голод. Навесні 1932 року голодною смертю померло понад 100 тис. українців. Ця ситуація загострила антикомуністичні настрої в суспільстві. Протести знову набувають масового характеру.

Лише за перші 7 місяців 1932 року органи ГПУ зафіксували в УСРР понад 900 масових виступів, що становить біля 57% (!) усіх антивладних виступів в СРСР за цей час.

Переважно це вже були бунти голодних. Прикладом такого виступу є заворушення в Золочівському районі на Харківщині у квітні 1932 року. До двох тисяч повсталих із 13 сіл району у ніч на 15 квітня взяли штурмом залізничні склади, де зберігалось зерно для місцевої винокурні. Селяни, незважаючи на вогонь озброєної охорони, розібрали три вагони із зерном. Керівниками заворушення були залізничники, які жили у селах.

Небезпечним з погляду влади став масовий вихід українських селян із колгоспів. У першій половині 1932 року з колгоспів в Україні вийшли 41 200 селянських господарств.

Цей рух засигналізував владі про крах її колективізаційної політики. Він засвідчив, що, попри увесь терор і визиск, українське село не змирилося. Усе це надзвичайно непокоїло компартійне керівництво.

В тему: «Уроки» голодного стресса

Саме під впливом цих обставин Й.Сталін і сформував свій висновок, що «Україну можемо втратити». Тож комуністичний режим взявся до «остаточного вирішення» українського питання.

Учасники підпільної групи села Макартетине Осівського району Донеччини

Таким чином, злочин геноциду став реакцією тоталітарного режиму на постійний спротив українців. Голодомор, як влучно зауважив український історик Богдан Патриляк, став сталінською відповіддю на мільйонний український «майдан» початку 1930-х.

Голодомор був задуманий комуністичним керівництвом з цілком певною метою — знищити Український народ, зламати його волю до спротиву, позбавити національної ідентичності. У мові Сталіна це звучало — «перетворити Україну… у дійсно взірцеву радянську республіку».

Інструментом вбивства частини народу і «перевиховання» решти була обрана найстрашніша зброя — штучно організований голод.

Убивство голодом стало добре продуманою та ретельно замаскованою каральною операцією. Передусім, в українських селян було відібрано вирощене ними зерно, далі численними натуральними штрафами та обшуками були відібрані останні крихти хліба.

На початку 1933 року забороною виїзду із охопленої голодом республіки селян було позбавлено останніх надій на порятунок.

А весною того року, як інструмент страшної соціальної інженерії було використано навіть так звану допомогу, яка надавалась вибірково і лише тим, хто був здатен працювати на державу. Одночасно здійснювалася масштабна «зачистка» українських інтелектуалів та української мови.

В тему: Голод 1946-47 годов. Хлеб был, но власть его отбирала

Голодомор не зламав

Здавалось би, режим досягнув свого. Українське село змовкло. «Паска… а на селі людей і не бачити. Раніше було веселилися люди. Гойдалки, гармоні, забави всілякі, а сьогодні всюди смуток і голод», — писав у квітні 1933 року у своєму щоденнику Іван Білоус із Харківщини.

Селяни, що вижили, вступили у колгоспи, митці і вчені творили оди «вождю». Ніхто уже відкрито не протестував. У душах мільйонів українців пережитий голод залишив травму, яка сковувала їх десятиліттями. Багато хто з тих, хто вижив, усе життя ховав сухарі і побоювався розповідати, навіть, рідним дітям пережиті страхіття.

Зброя повстанців Корюківщини, вилучена 1932 року

Але Голодомор не зламав Український народ. Серед мільйонів поламаних людських доль, були й мільйони тих, хто не втратив людської гідності і віри. Крізь голодоморні страждання вони пронесли любов до України та надію на краще життя.

Хтось, як Василь Барка бачив метою свого подальшого життя донести правду про Голодомор світу і майбутнім поколінням, а хтось, як Олесь Гончар, тримав біль пережитого у своєму серці і збагачував своїми творами українську літературу. Інші, як Микола Руденко чи Олекса Тихий ставали до відкритої боротьби із режимом.

У кожного з тих, кого не зламав Голодомор, був свій шлях. Але, вони не забули свого коріння, продовжували зберігати традиції, шанувати мертвих, у тому числі і вбитих голодом і, головне, зберегли у собі здатності творити нове.

Попри жахіття пережитого геноциду, нескорені голодом українці, у наступні десятиліття робили важливі наукові відкриття, творили шедеври мистецтва, зрештою зберігали пам’ять про той злочин тоталітарного режиму.

Мільйони українців, виживши у Голодоморі, навчали своїх дітей і онуків шанувати хліб, як найвищу цінність, піднімати і цілувати кинутий на землю окраєць; цінувати людську доброту і мріяти про свободу. І, завдяки, усім цим незламним, тоталітарному комуністичному режиму не вдалося знищити українську ідентичність.

А підсумком цієї незламності Українського народу став Загальнонаціональний референдум 1 грудня 1991 року, у якому понад 90% українців підтвердили незалежність України.

Володимир Тиліщак, заступник Голови Українського інституту національної пам\’яті, кандидат історичних наук; Історична Правда

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s