ТАЄМНИЦЯ РОДУ МАРТАКІ

Розділ XІ

Життя в Єлисаветі

Що ж побачили на новому місці юні прибульці, коли, бідністю гнані, приїхали потягом з Харкова у місто на Інгулі? Вони потрапили в добре облаштоване тітчине помешкання на тихій тінистій вулиці в елітній частині Єлисаветграда. Мати знала, куди відправити у скрутну годину напівголодних дітей – тут завжди було ситно і безклопітно.

Менший Андрій відразу як прикипів до сусіднього плацу, де без спочинку марширували, вправлялися у воїнських прийомах юнкери місцевого кавалерійського училища. Старший Грицько віддавав перевагу, втікаючи через садову огорожу, пригодам у прогулянках містом. Його цікавили гамірливі базарні площі, театральні вистави, на які він тайкома пробирався, задвірки палацу, спорудженого ще при Миколі І. Цар у 1847 році подбав, щоб було де розташуватися високородним коронованим гостям, коли вони відвідували центр військових поселень. Річ у тім, що російська мілітарна машина уподобала приінгульські степи для проведення навчальних зборів великих воїнських з’єднань. Повелося мало не щорічно з часів Олександра І тут «гратися в солдатиків». А що то за огляд, коли на ньому не присутній самодержець всеросійський? Тому й випало досужим єлисаветградцям лицезріти почергово чотирьох войовничих імператорів, починаючи з 1817 до 1888 року. Утім, деякі були насправді не такими вже й войовничими, хоча щоки надимали знаменито. Власне, тутешнє міщанство з того й існувало, що забезпечувало тилове життя столиці військових поселень. Сонну буденність час від часу тривожили сплески буйних веселощів, породжених тими самими оглядами. До міста тоді тягнулися мандрівні театри, співаки, музиканти. Інкогніто прибували картярі-шулери, аби «поскубти пір’ячко» з місцевого поміщицтва чи купецтва, що не знало ліку грошам. Шукачі гострих відчуттів зліталися, мов мухи на мед, «профільтрувати» адреналін з тутешніми красунями під мазурку у ріках шампанського. Всяк розважався як міг, ніби перед кінцем світу. Спогадів і розповідей про всіляких своїх і зальотних авантюристів та пройдисвітів вистачало з лихвою до нових маневрів, а старі історії обростали літературними подробицями так, що вже сприймалися, ніби нові. Звичайні походеньки ставали романтичними пригодами, буденні клопоти перетворювалися на майже лицарські вчинки. Такі міражі час від часу спалахували на єлисаветградському, запилюженому кіннотою, небосхилі.

До маневрів щоразу залучалися майже стотисячні контингенти «бравих реб’ятушек». Саме таку орду колись привів на Куликове поле хан Мамай, а Дмитрій Донськой протистояв не меншою силою. Виходить, що впродовж кількадесяти років під Єлисаветградом відгриміло понад два десятки потужних «Мамаєвих побоїщ». І хоча військові збори проводилися у серпні-вересні після достигання і збирання врожаю, погодьмося, що часті герці тут аж ніяк не сприяли підйому сільськогосподарського виробництва.

Ганна Михайлівна цього 1888 літа вчинила наперекір своїм звичкам, залишивши нагляд за будівництвом Пантелеймонівського храму в Бобринці на архітектора Паученка і приїхавши на літнє проживання в Єлисавет. Що її сюди привело? Сама собі не зізнавалася, що її зацікавив цей «ярмарок женихів», чим, власне, й був кожний із згаданих оглядів. Як каже російська примовка про «бабу в сорок п’ять»? Отож бо і воно!

В її апартаментах, як і в інших заможних міщан, поселилися на час навчань кілька блискучих вищих офіцерів. Не гультіпаки-стройовики – штабісти. Виявляли вдові свою симпатію, деякі навіть пропонували руку і серце, та пані мільйонерша не помітила під мішурою еполет та аксельбантів чистих душ, здатних розвіяти її печаль від втрати супутника життя й готовності стати надійною опорою у майбутньому. З іншого боку відчувала, що віддавши частину себе новому обранцеві, відриває ту частку від дітей. На таке піти вона не наважилася.

Підготовка до військових маневрів почалася заздалегідь. Інтенсивно замощувалися бруком міські вулиці. Бульварна також. Адже по ній бігла царська дорога від залізничного двірця до миколаївського палацу. В останні дні перед відвідинами увесь шлях був щедро задекорований російськими державними й національними прапорами та гербами міста, обрамленими маленькими різнобарвними прапорцями на частих високих щоглах. Увечері на двох головних вулицях, Дворцовій і Перспективній, запалювалися безліч кольорових ліхтарів й смолоскипів. Святково вбрані городяни з ранку до вечора, ніби на роботу, виходили шпацірувати вздовж тротуарів від палацу до міського Бульвару й назад, виглядаючи появу «білого царя» на людях. Він кілька разів зволив вийти «в народ».

Кульмінацією свята став небувалий феєрверк на юнкерському плацу. Північний володар в оточенні родини та півсотні генералів милувався рукотворним диво-сяйвом. А що вже полковників наїхало, то видимо-невидимо. До чільних гостей в мундирах тиснулися тисячі цивільних, ловили всякий жест, кожне слово можновладців – усе достеменно, як у Тараса Шевченка: «За богами панства-панства в серебрі та златі…»

Така постійна увага переслідувала царя й свиту від залізничної станції, де міський голова Олександр Миколайович Пашутін підніс вінценосному гостю-господарю та його сім’ї хліб-сіль на золоченій тарелі, аж до проводів пишного товариства в Нову Прагу 28 числа місяця серпня. Триденні гостини з’їли понад дванадцять тисяч рублів з міської казни, нічого не залишивши єлисаветградцям взамін, крім спогадів, кому – приємних, а кому – не дуже. Звісно, що перстень з імператорським вензелем на пальці запобігливого міського голови, як царська дяка за дорогу таріль з хлібом-сіллю, став для Олександра Миколайовича спогадом приємним. Та хитрий лис Пашутін з цього вояжу, як виявилося пізніше, настриг ще купонів.

А було діло так.

Поряд з театром довгий час тулилася молочна ферма Радомисльських-Аксенфельдів з усім букетом такого товарного виробництва. Зрозуміло, що не додавала вона своїми запахами і голодним ревищем естетичного задоволення шанувальникам Мельпомени. Численні скарги зустрічали від влади щедрі обіцянки, що дискомфорт буде негайно усунуто. Але від каденції до каденції нічого не змінювалося. Після кожного гострого моменту до Олександра Миколайовича навідувався хто-небудь з членів розгалуженого єврейського роду і, як кажуть, ногами відчиняв двері, бо руки були зайняті.

Дізнавшись про майбутнє прибуття імператорської свити на чолі із «самим», Пашутін змусив молочників припинити торгово-виробничу діяльність і ліквідувати ферму. Пан голова ладнав навпроти театрального скверика бутафорну тріумфальну арку, під якою мусив пройти цар-миротворець. Отже імператорські ніс і вуха не повинні були постраждати – і не постраждали. Ферми ніби ніколи й не було. Та тільки столична компанія за поріг, як вивіска, огорожа, сараї, сморід і коров’яче мукання та інша атрибутика корівника вмить з’явилися знову. Єлисаветградом поповзла чутка, ніби Пашутін з перснем, пожалуваним владною рукою, прийняв ще дорожчого від вдячних підприємців, фахівців масломолочного бізнесу.

(Далі буде).