ТАЄМНИЦЯ РОДУ МАРТАКІ

(Початок у №27)

Афанасій Дмитрян став якось випадковим свідком, як жандарми заарештували на нашому пероні підозрілого елегантно вдягненого фендрика з важкучою валізою. Як виявилося, це був один із членів «Народної волі» Григорій Гольденберг, єлисаветградський уродженець, котрий у безперервному полюванні за Олександром ІІ перевозив із Одеси до Харкова динаміт. Тоді планувався замах на імператора на залізниці. Акцію бойовики провели, але на шмаття рознесло потяг з царською свитою, а головний об’єкт полювання вцілів. Усього проти Олександра вчинено шістнадцять терористичних актів, останній з яких і доведено до фатальної точки 1 березня 1881 року. До речі, цей епізод з арештом Гольденберга описаний в романі Юрія Трифонова «Нетерпіння». Однак те не є темою розповіді.

У 1888-му зустрічали тут, на вокзалі, Олександра ІІІ, а через тридцять років – хто б міг подумати! – його крайніх антиподів: анархістку Марусю Никифорову, українського есера Нечипора Григор’єва, Григорія Петровського з іншими більшовиками.

У давні часи вартість проїзду з Єлисаветграда була: до Києва (через Знам’янку та Фастів) і до Харкова – по 4,8 рубля; до Одеси – 5,2; до Москви та Варшави – 9,85; до Петербурга – 11,25, (через Ромни) і 12,25 (через Москву)…

Первісна споруда вокзалу проіснувала до кінця німецької окупації у Другій світовій війні, а потім зруйнована при наступі радянських військ. Після війни відбудована у зовсім іншому – дещо меншому – двоповерховому, але однокорпусному теперішньому вигляді, що прилягла на узвишші, мов кіт на сонці, до цих пір. За кількасот метрів від вокзалу зберігалася унікальна пам’ятка мостобудівного мистецтва – рідкісний не лише для степової України кам’яний залізничний арковий міст через Інгул, про який уже говорилося, заввишки тридцять шість метрів! Він, збудований французькими спеціалістами, досить довго був європейським рекордсменом висоти. Тогочасні мости, подібні нашому, характерні здебільшого для гірських місцевостей Швейцарії, Австрії, Франції або Італії…

Розділ X

Родовід

Ось тут, хоч-не-хоч, визріває питання, чи й справді селянами, а не купцями-дворянами були пращури Григорія Петровського? Думаємо, він умисно, через вагомі причини приховав своє походження. Ну як же було згадувати про діда-мільйонера у пролетарському середовищі? А потім стало уже й небезпечно! Приховати походження Григорію Івановичу було зовсім неважко, бо його батько Іван Михайлович пустився берега, прогайнувавши свою частку спадщини або у невдалих торгових операціях, або за схильністю до того самого «гарячого вина». А може, був обділений старим батьком Михайлом через якісь родинні суперечності? Та як би там не сталося, але 1873 року Мартакі-син опинився врешті-решт бідняком-удівцем з малолітнім нащадком від першого шлюбу в селі Печеніги під Харковом між чотирьох стінок ветхої халупи. Аж тут до його порога прибилися дві мандрівниці – стара й молодша, та й осіли при збіднілому дворянинові. Подорожні, мати й дочка, колишні кріпачки великого поміщика Маркова-Другого з Курщини, які шукали заробітку й легшої долі. Марія Кузьмівна Остахова й народила Івану Мартакі-Петровському двох хлопчиків. А після його смерті народила ще трьох дітей новому чоловікові-п’яниці Олександру, прізвище якого дорослий Григорій Іванович ніколи не називав. Так само випали з мемуарних сторінок більшовика Григорія долі братів по матері Нечипора, Олександра та сестри Ганни від того останнього шлюбу.

З автобіографії полум’яного більшовика відомо: Гриць залишився без батька в знаменитому 1881 році. Тоді, коли здійснено вдалий замах на Олександра ІІ та відбувся перший єврейський погром в Єлисаветграді, але про те малюк Гришаня, звісно ж, не знав. Він ніде у зрілому віці не згадує, як мати, зійшовшись з новим чоловіком, відправила двох молодших Іванових синів у Новомиргород до заможної тітоньки Ганни, котра недавно також овдовіла. Ще раніше біля неї притулився найстарший Сергій. Той, що від першого батькового шлюбу.

Ганна Михайлівна, хоч і мала фінансові можливості для проживання у великих містах та на відомих курортах, загалом вела досить скромний спосіб життя у степовій провінції, даючи лад своєму неабиякому господарству. Зимувала у Єлисаветграді, де утримувала великий будинок на Бульварній вулиці (нині – Фрунзе), або в Миколаєві, де також мала ще батьківське помешкання. Літувала в Новомиргороді чи Бобринці. Освітою дітей займалася в домашніх умовах з підручними випадковими педагогами. Для доньки, теж Ганни, та племінників Григорія з Андрієм купчиха наймала приватних вчителів-репетиторів. Коли донька померла, мати віддала свою увагу, любов і ласку племінникам. Дуже вже хотіла, якби хлопці рідної крові дістали можливість одержати пристойну освіту, закінчити якийсь університет. Адже двоюрідні племінники Барковські, правда, зі скрипом, але долали високі університетські пороги.

Щоб діти мали необхідну для університету гімназійну підготовку, потрібно було везти їх у Київ або Одесу, де працювали престижні заклади. Однак Ганна Михайлівна побоювалася залишати схильних до самовільних мандрів хлопчаків-бешкетників без строгого ока. Кров діда-маркітанта Мартакі в них давала себе знати. До того ж чула від багатьох знайомих, як руйнують бездоглядне гімназійне повсякдення і чуже середовище усталені традиції глибоко провінційного дворянства. Які там визрівають крамольні думки й погляди та як розтлінні віяння зарубіжних ідеологів-літераторів калічать юні, до того ще незанапащені й законослухняні душі. Чого, наприклад, варті фокуси синочка знайомого бобринецького орендаря Давида Бронштейна? Ох і школу той пройшов у різних там Гадесах!

У Златополі та Єлисаветграді також були гімназії, але їх рівень, на думку Дмитрян, не відповідав запитам небожів мільйонерки. Земське реальне училище в Єлизаветі, хоча й знаходилося поряд із будинком купецької вдови і про нього йшов добрий поголос, теж не прихиляло Ганну Михайлівну: не могла ж вона порушити родові канони і віддати дітей у навчання, де табунами товклися пархаті. До того ж випускники земського реального тоді ще не допускалися до вступу в університети.

Сама вона, не маючи системної освіти, вважала, що й теперішні діти можуть обійтися без регулярних вищих студіювань. У принципі така філософія мала резон, оскільки людське співжиття саме по собі є великим університетом. Але це при умові, що кандидати на знання самі налаштовані вперто «гризти граніт науки», як сказав дещо пізніше той самий Лейба Бронштейн, невдячний нащадок праведного Давида. Але його майже одноліток Григорій Петровський мав тоді зовсім інші життєві установки й інтереси. Ось чому йому довелося осягати арифметику, геометрію, мови вже в дорослому віці при тюремних відсидках.

(Далі буде).

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s