ТАЄМНИЦЯ РОДУ МАРТАКІ

(Початок у №27)

Сучасні економісти-дослідники твердять, що на початку ХХ століття підприємцям-старовірам належало 60% промислового капіталу Росії. Рябушинські, Морозови, Мамонтови потребували дружньої до їхніх релігійних устремлінь сильної влади. Тому й перебували в царському уряді на високих посадах старовіри А.І.Гучков (військовий міністр), Д.В.Сироткін (голова Військово-промислового комітету), А.В.Карташев (міністр віросповідань). Одночасно старовірська молодь, обираючи свій шлях, також зацікавлюється політикою, вступає до різних партій. У середовищі більшовиків, наприклад, зробили кар’єру «всесоюзний староста» Калінін, члени політбюро В’ячеслав Молотов і молодий Михайло Суслов. Старовірами були й репресовані у 30-ті роки Рютін, Риков та інші. Григорій Іванович у різний час стояв з ними всіма на короткій нозі. Та на переломі століть настав момент, коли Петровський здружується з колом нових революціонерів: Сонькіним, Жмуркіним, Коопом. Очевидно, методи боротьби й погляди цієї групи на революційний процес здавалися тоді ближчими нашому земляку.

У Катеринославі у січні 1900 року налагодилося видання нелегальної газети «Южный рабочий». У ній заправляли «економісти», течія дуже нелюбима Ульяновим-Леніним, а навколо редакції зосередилися Ф.М.Гінзбург, Є.Я.Левін, В.М.Розанов, Й.А.Єрманський. Ця група на теоретичних засадах, запропонованих Олександром Богдановим, протиставляла себе ленінській «Іскрі», яка з’явилася під кінець цього ж року. Тоді ж у Єлисаветграді створено підпільну друкарню, де видано брошуру «Первое мая – праздник рабочих», надруковані святкові прокламації та листівки. Не виключено, що деякі з номерів «Южного рабочего» також побачили світ в Єлисаветграді. Відбулися страйки на деяких підприємствах міста. Усі ці акції трапилися не без участі Петровського та не без допомоги коштами від мадам Дмитрян, бо вона не помітила переорієнтації племінника на нових політичних кумирів. А можливо, й помітила, але свідомо втяглася у фракційні баталії соціал-демократів з огляду на партійний досвід вже теоретично й практично добре підкованого небожа. Раділа тихцем, що найстарший з братів Сергій та наймолодший Андрій йшли кожний своїм шляхом: один тяжів до українства, що піднімало голову, інший ставав затятим монархістом. З того сподівалася, що «рідній крові» вдасться знайти місце під сонцем, розіклавши політичні яйця в різні кошики.

Катеринославські «іскрівці» після тривалої боротьби, аж із застосуванням силових методів, тільки у квітні 1903 року перехопили керівництво в Робітничому комітеті, до того підпорядкованого «економістам». Про ці перипетії у своїй досить докладній автобіографії Григорій Іванович не згадує ні словом, ні півсловом. А між тим, у січні 1902 року група «ЮР» скликала у Єлисаветграді з’їзд, на якому обрано ЦК союзу південних організацій. Проводився він в особняку Дмитрян на Бульварній вулиці, зовсім поряд з царськими апартаментами, спорудженими на випадок імператорського приїзду, та навпроти юнкерського училища. Надійнішого місця, ніж запропоноване для зібрання Ганною Михайлівною на прохання племінника при одному з приїздів молодого революціонера до родичів, годі було й сподіватися.

Нагадаємо, що в ці роки радикальні противники царизму ще не оговталися після повного розгрому Олександром ІІІ руху народників, а потрясіння 1905 року ще були попереду. Тому особливих тривог жандармські чини на місцях поки що не виявляли, хоч і фіксували біжучі події.

Як бачимо, до заходів «економістів» був причетний і Григорій Іванович, котрому вдалося переконати тітку щодо допомоги коштами. Вона ж за подачею Григорія Івановича фінансувала при катеринославському комітеті РСДРП відділення Червоного Хреста (насправді касу взаємодопомоги сім’ям страйкуючих робітників). Відав касою Григорій Петровський. Він тоді ж відповідав і за харчування в робітничих їдальнях. Тобто став своєрідним фінансовим агентом робітничих організацій Катеринослава. Зрештою, цього не заперечує й книга Ф.Беги та В.Александрова «Петровський».

Ось саме така реальна допомога Ганни Дмитрян революціонерам й стала причиною посиленої уваги жандармерії до купецької вдови.

Якраз у цю пору робітничий рух виливався в різні організаційні форми. Частина фабрично-заводського загалу пішла за більшовиками, інші ставали в меншовицькі колони. Дехто втягувався в русло суто селянської партії соціал-революціонерів або до партії анархістів. Це ті, хто сповідував рішучі методи боротьби аж до терору й силових засобів. Була й промонархічна організація, що виступала страйками проти конкретних підприємців, обминаючи політичні устої самодержавства. Так званий поліційний соціалізм проповідував колишній революціонер, а тепер начальник Московського охоронного відділення Сергій Зубатов. Він чи не єдиний із високого владного олімпу помітив, що соціал-демократичний рух найглибше копає під самодержавно-імперський лад. Тому, вважав він, аби звести надійний бар’єр перед крамолою, потрібна широка урядова програма вирішення першочергового робітничого питання. Зубатов писав: «Доки революціонер проповідує чистий соціалізм, з ним можна боротися й перемогти лише каральними заходами, та коли він починає експлуатувати дрібні прорахунки існуючого ладу, одних репресій мало; належить врегулювати робітничий рух, роз’єднати його прояви і визначити, з чим треба боротися, а що потрібно вміло направляти». Так би мовити, розділяй і владарюй в нових умовах. На цій хвилі виникли російські профспілки та визнання страйків допустимим засобом економічної боротьби робітничого класу з фабрикантами, а не з царсько-імперським режимом. Есдеки усіх мастей забили на сполох, бо «зубатовщина» виявилася небезпечним їм конкурентом. Як велося тоді Петровському та його тітці, за браком свідчень можна також віднести до розряду таємниць роду Мартакі.

З початком у січні 1904 року російсько-японської війни проведено воєнну мобілізацію, яка торкнулася і Єлисаветграда, що входив у зону впливу Катеринослава й частково Одеси. Місцева поліція у грудні цього ж року здійснила попереджувальні арешти неблагонадійних осіб, котрі виділялися антимілітаристськими поглядами і діями. Не обминула влада увагою і родину нашої меценатки, провівши обшук у її помешканні, але не виявила ніяких компрометуючих матеріалів чи фактів.

Відомо ж, що РСДРП тоді виступала за поразку самодержавства у цій війні. Злі язики закидали навіть, що така позиція партії зумовлена вагомими японськими хабарами у партійну касу. Справді, вони були недалекі від істини.

Ганна Михайлівна, знаючи про погляди Григорія на війну, аби відвести підозри від «рідної крові», оголосила про готовність доглядати у щойно збудованій лікарні Святої Анни Червоного Хреста поранених російських героїв «сопок Маньчжурії». Небезпідставно підозрювала, що у антивоєнних виступах запасних вояків на призовних пунктах Знам’янки, Шестаківки, Вознесенська замішаний рідний племінник.

Крім того хотіла ще й «відмазати» племінників Сергія та Андрія від можливої військової служби в далекій Маньчжурії. Григорій вже мав білий білет. Потерпала найбільше за наймолодшого Андрія, котрий, вибравши військову стезю, після кавалерійського училища рвався на Далекий Схід у бій, як і багато інших новоспечених молодих офіцерів.

Та хіба про таке розкажеш у сталінські часи, часи написання Петровським автобіографії для словника «Гранат»?

(Далі буде).

Леонід БАГАЦЬКИЙ

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s