ТАЄМНИЦЯ РОДУ МАРТАКІ

(Початок у №27)

Як сказано, в проміжку між появами хлопчиків народилася й дівчинка, котра чомусь випала з родинного літопису. Ні точної дати її приходу у цей світ, ні імені поки що не вдалося встановити.

Можна лише припустити, що звали її Ганнусею за родовою традицією. З книги Миколи Зеньковича «Самые секретные родственники» відомо лише, що вона, подорослішавши, перебувала у шлюбі з Юрієм Коцюбинським, сином видатного українського письменника і більшовиком молодшого покоління. Він разом з таким же другом Віталієм Примаковим ще був відомий як непересічний гульвіса. Тому й говорити щось певне про той любовний зв’язок не випадає. Можливо, романтична історія доньки Петровського з Юрієм всупереч батьківським засторогам й стала приводом для сімейного табу на її особистість. Проте, думаємо, що причина була глибша і корінилася у стосунках між самими батьками. Неспроста ж Григорій Іванович завжди тримався на певній відстані від сім’ї. Родинні колізії з народженням цієї дівчинки заслуговують окремої розповіді і могли б стати темою захоплюючого роману або телевізійного серіалу. А поки подружжя з’ясовувало стосунки, сердобольна Ганна Михайлівна, тітонька Дмитрян, щиро перейнялася долею маляти, як колись опікувалася майбутнім племінників-сиріт Сергія, Григорія, Андрія.

Із автобіографії Григорія Івановича Петровського: «У 1897 р. в Катеринослав вислано групу петербурзьких робітників. З них в пропаганді й агітації серед катеринославських пролетарів особливо багато пропрацювали Бабушкін і Морозов, від котрих я отримав правильніше й чіткіше розуміння вчення про соціалізм і класову боротьбу робітничого класу проти капіталізму…

У 1899 р. мене призвали на військову службу, та за слабкістю здоров’я залишили на поправку. Декілька місяців опісля я працюю на Харківському паровозобудівному заводі, але невдовзі виїжджаю в Миколаїв і там з товаришами Сонькіним й теперішнім членом колегії НКЗС Коопом, Жмуркіним та іншими проводимо організацію миколаївського комітету РСДРП та робітничих гуртків, в яких слухачі проходили короткий курс економічної науки Богданова. За участь в забастовках літом в 1900 році разом з цими трьома мене висилають з Миколаєва. Я приїхав до Катеринослава, зв’язався з місцевою соціал-демократичною організацією і тоді, приблизно в середині літа, був арештований та й просидів близько року в одиночці. За цей тюремний рік я прочитав кращі тоді марксистські книги, займався арифметикою, геометрією, німецькою мовою. Після звільнення працювати в Катеринославі поліція мені не дала, і я, потрудившись два с половиною роки в Донецькому басейні на рудниках, знову був арештований в 1903-му ще за першу справу й знову відсидів 6 місяців. Цього разу мені вдалося знайти роботу в Катеринославі, й тут же я пережив 1905 рік».

Ось так боєць революції скупо коментує цей складний для нього період життя. У розповіді немає місця для особистих переживань та ліричних відступів. Це лаконічний солдатський звіт про виконання бойового завдання.

І лише документальна повість «Петровський», описуючи барикадні бої 1905-го в Катеринославі, подає епізод зустрічі подружжя Петровських після довгої розлуки. «…Люди поспішали якнайкраще укріпити барикаду, над якою майорів червоний прапор.

Домна не помічала чоловіка. Вона працювала без пальта в темному старенькому платтячку. Осіннього холоду вона не відчувала. Розпашіла, з вишневим рум’янцем на щоках, з туго стисненими устами, вона продовжувала тягати на носилках важке каміння й землю.

Григорій швидко підійшов ззаду до Домни, що в цю мить, зсипавши вміст, стояла, стомлено витираючи піт з чола.

– Це хто такий? – з веселим жартом сказав Григорій. – Чому тут, га? Марш додому!

Домна різко повернула голову, побачила лице чоловіка, спробувала вирватися з його стиснутих рук, не змогла, й щасливо, тихо засміялася.

Вони відійшли вбік, і Григорій спитав, як дома й куди вона відвела дітей. Ще трохи погомоніли й розійшлися, кожний у своїх справах: Домна знову взялася за носилки, а Григорій подався розшукувати членів заводського комітету, що керували обороною барикади…»

Ось таким було примирення подружжя після багаторічної розлуки, спонуканої глобальними чинниками революційної боротьби та особистими претензіями одного до іншого. І оте «Марш додому!» значило, що не в Миколаїв, зрозуміла дружина, дочекавшись нарешті свого.

Розділ XIІІ

Підводні рифи боротьби

Із записів Петровського випливає, що він з великою пошаною сприйняв переконання, конспіративні навики, згуртованість професійних революціонерів Бабушкіна, Морозова, Ігнатова, Точиського, Винокурова. Григорій пристав до катеринославського робітничого середовища, яке прагнуло поліпшення власного буття шляхом грамотної, науково обґрунтованої цілеспрямованої боротьби.

До підпільного соціал-демократичного гуртка на Брянському заводі, учасником якого став юнак, входили заслані в місто на Дніпрі Іван Бабушкін, Петро Морозов, Філімонов, Меркулов. Працювали у підпіллі й місцеві: Мазанов, Числов, Лавренов, брати Овчинкіни. Правда, беззастережно назвати цих людей місцевими не можна, бо всі вони, хоч і осіли тут, але були зайшлими. Як тільки почався бурхливий індустріальний розвиток Півдня, а він почався зовсім недавно, то маса робочих рук знайшла тут чим зайнятися. Первинна організація РСДРП(б), як і багато інших, виникла на основі старовірських принципів облаштування підпілля. І не дивно, бо всі перераховані тут люди були вихідцями з родин старовірів. Достатньо освічені, непитущі, охайні та обережні у виборі товаришів, вони імпонували молодому Петровському. Крім того дуже сподобалися й Ганні Михайлівні, коли вона зненацька нагодилася до племінника і побачила, з якими серйозними, цілеспрямованими молодими людьми спілкується її Гришуня. Своїм позитивом ця публіка дуже відрізнялася на краще від фабрично-заводського робітничого загалу, що складався тоді у промислових центрах Півдня і не просихав від горілки, живучи одним днем. З прізвищ робітників видно, що стікався й купчився там люд з північних і центральних губерній Росії, де злидні вимагали, як каже примовка, «шукати багатші села». Ось вони і знайшлися на Донбасі та Придніпров’ї, що інтенсивно розвивалися.

Оцінивши рівень друзів небожа, Ганна Михайлівна вже не так категорично негативно вислуховувала прохання Григорія про матеріальну допомогу і, змінивши гнів на милість, часто йшла назустріч потребам молодих революціонерів. До того ж запити їхні в той час були досить скромними і більш-менш реальними.

Старовіри з огляду на свій релігійно-ідеологічний світогляд і високу організованість звертали й раніше на себе увагу політичних дисидентів Герцена, Бакуніна, Кропоткіна. Герцен, наприклад, досить тісно зійшовся із старовіром Кельсієвим, про що той залишив детальні щоденники-спогади. Продуктивно працювали з ними народовольці, хоча й не знаходили від них радикальної терористичної підтримки, якою жили самі, оскільки убивства заперечувалися у старовірів релігійними обмеженнями. Есдеки також використали певні набутки цієї релігійної течії. Від організації релігійної громади (зокрема, відламу «безпоповців») соціал-демократи перейняли представницьку форму правління – «совєти». Вибрані старовірською громадою їхні внутрішні «совєти» призначали «наставників», які заміняли «безпоповцям» священиків, вирішували організаційні питання. Ось ці «совєти» й проявилися якнайповніше у подіях першої російської революції, і за них ухопилися революціонери. Особливо перспективними бачилися вони молодшій частині есдеків.

(Далі буде).