Громадяни минулого. Як Естонія вирішує проблеми людей, що воліють жити в СРСР

Громадяни минулого. Як Естонія вирішує проблеми людей, що воліють жити в СРСР7 грудня 25 років тому було ліквідовано Союз.

Андрій Васильович Федоров народився в Естонії. Тільки місце його народження не мало значення: він був, як усі, громадянином СРСР, – повідомляють “Українські реалії” з посиланням на “Главком“.

Не мало значення й те, ким він себе вважав – графа «національність» у радянському паспорті заповнювалась не за місцем народження, а за етнічним походженням батьків. Батьки Андрія Васильовича писалися росіянами, тож і він – росіянин.

Писатись росіянином за радянських часів було вигідно. Естонцем – ні; багатьох естонців після того, як до їхньої країни прийшла радянська влада, вивезли до Сибіру, саджали за ґрати, знищували. Графа «національність» у паспорті держави, що об’єднувала двісті народів, дозволяла рахувати й пильнувати непокірливих «нерусских», обмежувати їм доступ до освіти і влади, переселяти й перемішувати, не дозволяти гуртуватись.

У демократичних державах паспорт – це документ, за яким громадянина випускають закордон. У Радянському Союзі в ньому ставили позначки про шлюб, дітей, місце роботи й постійного мешкання, ба, навіть про тривалі відрядження. Єдине, чого не передбачав закон, – що робити з радянським паспортом, якщо не стане Союзу.

«Я не думав, що колись Радянський Союз розвалиться, – говорить Андрій Федоров. – Свого часу я залишився в Естонії, на рідній землі. А мені сказали, що я – людина без громадянства».

Йому 56 років, і він мешкає на рідній землі – у місті Сілламяе в сорока кілометрах від російського кордону. 90% мешканців повіту Іда-Вірумаа – російськомовні.  Попри кордон Естонії та Європейського Союзу, що відмежовує цю місцевість від Росії, тут панує радянський дух.

Федоров вивчився на інженера в холодильному інституті в Ленінграді. По завершенні навчання його, як і більшість випускників радянських вишів, скерували на роботу туди, де бракувало спеціалістів. Він обрав Балту на Одещині, де будували молочно-консервний комбінат.

«Мені подобалося працювати з новими технологіями. А ще на заводі я зустрів свою майбутню дружину – вона була апаратницею. За два роки ми з нею разом повернулись до Сілламяе», – розповідає Андрій Васильович. У відповідь на запитання, чи легко було знайти роботу в естонському містечку, сміється: тоді проблем не було ні з чим, особливо з роботою – аби було бажання. Естонія була найзаможнішою республікою СРСР: добрі дороги, високі зарплати, харчів у крамницях не бракувало.

1940 року Радянський Союз, анексувавши Естонію за домовленістю з гітлерівською Німеччиною, почала провадити політику жорсткої русифікації та етнічних чисток, яка після повернення радянських військ у 1944-му перетворилась на терор. Багатьох солдатів естонської армії розстріляли, близько чверті корінного населення вивезли до Сибіру. Ті, що залишились, сприймали радянську владу як окупаційну та чекали на визволення.

Відкрита боротьба за незалежність Латвії, Литви та Естонії почалась у 1987 році на ліберальній хвилі перебудови. Це називали «Співочою революцією», адже головною «зброєю» маніфестантів були народні пісні. Таким чином мешканці окупованих країн нагадували, що зберегли власну культуру й національну ідею. 23 серпня 1989 року прибічники незалежності, взявшись за руки, з’єднали живим ланцюгом Вільнюс, Ригу і Таллінн. Стояли в ланцюгу й етнічні росіяни.

Але не Андрій Федоров. «Коли китайці бажають комусь зла, вони кажуть: «щоб вам жити в епоху змін». Розумні люди, правду кажуть. Нічого доброго в цій перебудові нема: проміняли один союз на інший», – пояснює він.

Люди, що виступали за незалежність, мріяли про європейське майбутнє, але родині Федорова незалежність Естонії принесла злидні. Завод із збагачення урану, де він працював, 1990 року зупинили через шкоду довкіллю. «Кілька років я був у частково оплачуваній відпустці. Потім мене перевели на металообробний завод, але платили молоком. Дружина їздила в Україну, привозила м’ясо. Тяжкий був час», – згадує чоловік.

Політично й економічно ослаблена Росія не змогла втримати Естонію: у серпні 1991 року вона стала незалежною. У країні почались радикальні зміни задля швидкого переходу від тоталітаризму до демократії. Перша з них стосувалася громадянства.

Дві третини мешканців нової держави були етнічними естонцями й розмовляли естонською. Решта – здебільшого росіяни. Синій паспорт громадянина Естонії можна було отримати, якщо доведеш, що твої батьки – етнічні естонці, або ж склавши іспит із естонської мови, конституції та історії.

2_06

Для тих, хто писався естонцем, каже Андрій Федоров, підтримка незалежності стала перепусткою у владу: показуєш, що ти патріот, виступаєш проти радянської влади – тобі дають керувати. Натомість, іммігранти та їхні нащадки, які не змогли чи не схотіли здати іспит, отримали сірий паспорт, із яким ні до органів влади балотуватись, ні на керівних посадах працювати, ні навіть голосувати не можна. Таких людей, що мають право жити і працювати в Естонії, але не беруть участі в державотворчих процесах, в Іда-Вірумаа більшість.

3_04

«Як я можу вивчити нову мову? – обурюється Андрій Васильович. Він володіє лише однією – російською, а естонської не розуміє. – От не дано мені, і все. Я живу в місті, де розмовляють тільки російською – на роботі, вдома, в магазині, в лікарні, у школі. Неможливо вивчити мову, не застосовуючи її в повсякденному житті».

Радянської влади немає вже двадцять п’ять років, проте є люди, що досі живуть в СРСР. Вони згадують про дешеву ковбасу, але не про тотальний брак продуктів. Згадують свою яскраву молодість, але не говорять про відсутність свободи. Сумують за стабільністю, але мовчать про стагнацію. Тужать за ідеальною державою і думають, що все знову може бути як колись.

Соціологи склали узагальнений портрет радянської людини, розповідає соціологиня Оксана Міхеєва. Серед її визначальних ознак підозріливість до всього нового, нездатність оцінити досягнення, схильність підкорюватись і розчаровуватись, розуміння бідності як чесноти, ворожість до всього інакшого.

Чи є такі люди загрозою для суспільства – зокрема, українського? Чи правильно було б, як в Естонії, відокремити їх особливим статусом та ігнорувати їхні погляди на те, яким має бути майбутнє держави? Чи навпаки, слід докласти зусиль, щоб їх асимілювати? Вочевидь, ізоляція – не вихід у державі, де всі громадяни вже мають паспорти одного кольору.

«Радянська людина має шанс змінитись і почути, чим насправді був «комунізм»– уважає директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. – Не завжди можна назвати людину homo soveticusлише через те, що вона ностальгує за минулим. Усе залежить від того, що саме вона згадує». На думку В’ятровича, головне – не допустити того, що радянськість передаватиметься у спадок новим поколінням. Тож слід не уподібнюватись до старших на знак пошани до них, а намагатись пояснити, яким насправді було життя в Союзі, оперуючи фактами.

Історик Ярослав Грицак уважає, що люди з радянською свідомістю завжди житимуть поруч – «головне, щоб вона існувала в латентній, а не активній формі». Адже люди, що живуть минулим, не повинні визначати майбутнє країни. «Якщо Україна має бути схожа на літак, який злітає вгору, – додає історик. – ми маємо подбати про те, щоб ніхто не нищив злітну смугу».

Віка Слобода

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s