Зараз відбувається двадцять друга за рахунком російсько-українська війна

 

Москва віками прагнула заволодіти ресурсами, історією України та використати енергію нашого народу задля компенсування своєї відсталості.


За моїми підрахунками, ця війна з московитом — двадцять друга.

Ось перші три з них:

Москва віками прагнула заволодіти ресурсами, історією України та використати енергію нашого народу задля компенсування своєї відсталості.

1. Вихід предків росіян (у яких, нагадаю, кам‘яна доба закінчилася на 4 тисячоліття пізніше, ніж в Україні) на історичну арену прямо пов’язаний із підкоренням Києву. У 964 і 966 рр. київський князь Святослав Хоробрий підкорив плем’я в’ятичів, яке раніше виселилися з території Польщі, і змішалося у Заліссі з місцевим фіно–угорським населенням. Київський князь наказав в’ятичам припинити платити данини хозарам і давати її Києву.
Невдовзі по тому син Святослава з іменем, яке у всіх літописах пишеться «Володымер», придушив постання в‘ятичів і наклав данину «від плуга», тобто від кожного домогосподарства. Ще одних предків росіян — радимичів, у битві на р. Піщаній розігнав воєвода Володимира Вовчий Хвіст, через що, як пише літописець, у війську киян-русинів народилося прислів‘я – радимичі, мовляв, такі полохливі, що «від вовчого хвоста втікають».
Про «братерство» з предками росіян літописець не здогадувався. Нестор так описував в‘ятичів і радимичів на противагу київським полянам: «Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх… А радимичі, і вятичі один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я в них перед батьками і перед невістками». Знання сучасної Росії, де навіть діти й нині матюкаються у присутності батьків, переконає, що тисячоліття для історії – не час.

2. Розгром засновника Москви.

Головним супротивником київського князя Ізяслава Мстиславича (1146–1154 рр.), онука Володимира Мономаха, був князь Суздалі Юрій Довгорукий. Їхня війна стала центральною подією Східної Європи середини 12 століття. Юрій Довгорукий співпрацював з головним ворогом Русі – половцями, та був одружений з донькою половецького хана. Його Володимиро-Суздальське князівство акуратно вкладалося в кордони фіно-угорського племені меря.
Київське військо завдало Юрію Довгорукому низку поразок. Під час однієї з них його син утік від самого звуку сурм київської дружини. У 1151 р. Юрій Довгорукий спробував переправитися через Дніпро, щоб повернути столицю. Від гирла Десни і до сучасного Річкового вокзалу в Києві ріка була вкрита броньованими кораблями й човнами. Кругова оборона з валами розтягнулася на 10 кілометрів у довжину. На берегах Либеді військо Юрія Довгорукого було розбите.
На Перепетовому полі (між м. Білою Церквою, рікою Стугною і м. Фастовом) залишки військ Юрія Довгорукого були розгромлені. Після цієї поразки літопис повідомив, що син Андрій Боголюбський «випросив у отця піти наперед до Суздаля, кажучи: «Осе нам, отче, тут, в Руській землі нема ні раті, нічого». Як і безліч інших літописних згадок, ця ясно вказує, що Суздаль не був Руссю. У 1152 р. Юрій знову спробував вирушити на Київ. Однак, лише почувши про наближення війська Ізяслава, половці залишили Юрія Довгорукого.

3. Розгром Андрія Боголюбського.

У Юрія Довгорукого був син Андрій. Російський історик Ключевський назвав його «першим великоросом на історичній арені». Як син доньки половецького хана, він мав характерну зовнішність азіата-степовика.
У 1169 р. військо, спрямоване Андрієм Боголюбським, після трьох днів запеклих боїв на мурах обійшло захисників міста з тилу через гору Юрковицю, завдяки зраді торків і берендеїв, захопили Київ. Літопис, назваючи суздальців поганами, тобто язичниками, пише: «І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в’язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множину, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали… І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота невтішима, і сльози безперестанні». Андрій Боголюбский почав виганяти князів київської династії і організував похід на Романа Мстиславича, майбутнього засновника Галицько–Волинського князівства. Однак у лютому 1170 р. військо Романа розбило суздальців. У полон було захоплено стільки суздальців, що їх продавали по 2 ногати (1 ногата дорівнювала 1/20 гривні).
Мстислав Хоробрий – найбільш відомий і улюблений князь в тогочасній Україні – наказав поголити послові суздальського князя голову й бороду. Андрій розлютився й зібрав у похід на Київ 50–тисячне військо у складі суздальців, рязанців (тобто мордви-ерзянців) та ін. Це найбільше військ, про яке згадується у вітчизняних літописах. Суздальці обложило князя Мстислава Хороброго у Вишгороді. Розгром суздальців під Вишгородом стався на початку зими 1173 р., після 9 тижнів боїв. Незабаром після вишгородського розгрому Андрій Боголюбській був убитий змовниками, які повстали проти його тиранії. Церква визнала Мстислава Хороброго святим. Добив суздальців ще один український князь з київської династії. У 1216 р. в битві на р. Липиці Мстислав Удатний разом із військом, приведеним із Київщини, та новгородцями наголову розгромив суздальців. Суздальський князь Юрій Всеволодович та його брат Ярослав, майбутній батько Олександра Невського, тікали від в одному спідньому одязі, у паніці загнавши семеро коней та залишивши на полі бою майже все військо. Після битви на р. Липиці Володимиро–Суздальске князівство розпалося на численні уділи і вже було не здатне загрожувати інтересам Києва та втручатися в справи Русі. У ті часи мешканці Києва (у літописах – «Кыъва», і тільки так), Чернігова, Переяслава, Володимир-Волинського, Луцька звалися «русином», а мешканець Суздалі, Норівгорода, Смоленська – однозначно ні.

4-10. Литовсько-московських воєн було цілих сім (1368—1372, 1406—1408, 1487—1494, 1500—1503, 1507—1508, 1512—1522, 1534—1537), у всіх з них булдо безліч походів, пустошень московітами українських земель. З кінця 15 століття Московія прагнула називатися грецькою назвою «Росія», аби легітимізувати свої претензії на українські землі. У 1482 р. московський князь Іван III підбурив кримських татар розграбувати Київ. У 1497 р. під час чергового татарського набігу, здійсненого за намовою Москви, татари поблизу м. Мозиря у Білорусі вбили київського православного митрополита Макарія. 8 вересня 1514 р. поблизу м. Орші (нині на території Білорусі) 80–тисячне московське військо натрапило на 35–тисячне військо Великого князівства Литовського й Руського й було розгромлене вщент. Ключову роль у перемозі зіграв головнокомандуючий литовських військ, український князь з династії Рюриковичів Костянтин Острозький.

11. Українські козаки неодноразово допомогали полякам громити московитів під час Лівонської війни 1558-83 рр., зокрема під Псковом, Великими Луками тощо. Тоді вся Європа була нажахана нечуваним садизмом московського царя Івана Грозного у себе вдома та в завойованій московітами Прибалтиці. Проте, цар-садист війну програв, його опричники виявилися страшними лише для беззбройних і боягузами проти справжнього війська, а кримський хан 1571 р. вщент спалив Москву.

12. Основну частину війська Лжедмитра І 1604 р. становили українці, яких запросили донські козаки, коли під Новгород–Сіверським 15–тисячне військо Лжедмитра І розбило 50–тисячне військо московитів.

13. Навесні 1608 р. у битві під м. Болоховом (нині в Орловській обл. Росії) військо Лжедмитра ІІ, у якому було й 3 тисячі запорожців, завдало жорстокої поразки московитам. Український князь Роман Ружинський фактично керував самозванцем. У червні 1610 р. в битві під Клушиним майже 7–тисячне польсько–українське військо розгромило 35–тисячне військо московитів та загони шведів і європейських найманців, які діяли в союзі з Москвою. Московський обоз, скарбниця, артилерія та прапори й клейноди, включаючи шаблю й булаву царя Шуйського, потрапили до поляків.

14. У 1618 р. 20–тисячне українське військо здійснило марш Московією на підтримку польського короля, захопивши загалом понад два десятка укріплених міст. У районі Серпухова запорожці розбили московитського князя Дмитра Пожарського, а далі розтрощили московітів біля переправи через Оку та Донського монастиря. 1 грудня 1618 р. в с. Деуліні під Москвою було підписано перемир’я. За ним Річ Посполита повернула собі землі Смоленщини, Чернігівщини та Новгород–Сіверщини, відібрані за століття до того Москвою у Великого князівства Литовського й Руського.

15. Завдяки діям армії запорожців у Смоленській війні (1632–1634 рр.). на чолі з гетьманом Тимофієм Орендаренком та їхньому несподіваному форсуванню Дніпра московити опинилися в пастці і капітулювали. На знак ганьби московська армія пройшла під шибеницею, віддала гармати і прапори, а московського командувача за наказом царя стратили в Москві.

16. Після визвольної війни 1648-57 рр. головною проблемою України стала зрадливість Москви. Навесні 1659 р. московська армія чисельністю до 150 тисяч вояків, розпочала окупацію Лівобережної України. У м. Конотопі (нині Сумщина) зачинилися козаки Ніжинського й Чернігівського полків, загальною чисельністю 4 тисячі. Героїчна оборона під проводом Григорія Гуляницького скувала основні сили ворога. 28–29 червня 1659 р. на р. Соснівці поблизу Конотопа козаки зайшли у тил московських військ і загатили річку, після чого обманним відступом заманили і вщент розгромили агресора.

Украинский эксперт-политолог, политический консультант Александр Палий насчитал, что нынешняя русско-украинская война для нас уже двадцать вторая с московитами.

17. Війни Петра Дорошенка. Невдовіз Польща і Московія уклали Андрусівське перемир’я 1667 р., за яким Україну було розділено по Дніпру. Це була віроломна зрада з боку Москви. Московія розпоряджалася українськими землями так, нібито вони належали їй, а не увійшли в союз із Москвою з доброї волі. На Лівобережжі спалахнуло Антимосковське повстання 1667–68 рр., почавшись у Переяславі, де за півтора десятиліття до того відбулася Переяславська рада. Місцеві козаки й міщани знищили московський гарнізон разом із воєводою. Рушивши до м. Золотоноші (нині на Черкащині), війська Петра Дорошенка розбили московський корпус князя Щербатова та захопили його в полон, а далі звільнили від іноземних залог більшість міст і містечок Лівобережжя. Проте, занепокоєні зміцненням гетьманської влади в Україні, сусідні держави взялися підривати її.

18. У 1706 р. українському гетьманові Іванові Мазепі стало відомо, що цар зі своїми вельможами вирішили скасувати козацтво й віддати Україну під владу свого намісника.
Планам гетьмана вибороти волю Україні перешкодила відсутність більшої частини козацьких військ в Україні, які воювали далеко на півночі. Московським військам після невдалого штурму вдалося зрадою захопити й ущент зруйнувати гетьманську столицю Батурин. Як пише «Історія Русів», «Вибили міщан усіх, не милуючи ні статі, ні віку, ні немовлят… Звичайна кара була живцем четвертувати, колесувати й на кіл садити, а далі вигадані нові види страт, які саму уяву лякали». Було спалене все місто разом із церквами. Ріка Сейм почервоніла від крові замучених городян, по ріці пливли плоти із хрестами, на яких розгойдувалися мертві тіла страчених. Такі ж звірства відбувалися й у багатьох інших українських містах – Ромнах, Лебедині та ін. Під впливом різанини на бік шведів перейшла Запорізька Січ – усе Військо Запорізьке на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. У квітні 1709 року, під час карального походу московських військ на Запорізьку Січ, московити вирізали все населення містечка Переволочної. Майже тиждень Січ обороняли тисяча вже літніх козаків на чолі з наказним отаманом Якимом Богушем. Частині козаків вдалося урятуватися в плавнях але понад двісті поранених запорожців було захоплено й піддано лютим тортурам: з них живцем здирали шкуру, четвертували, саджали на палі. Їхні тіла пустили плотами униз Дніпром для остраху інших козаків. Петро I видав указ, за яким необхідно було хапати й страчувати кожного запорожця. Як пише автор «Історії русів», тих українців, які допомагали московітам, ті зневажливо «нагороджували» чаркою горілки й словами «Спасибі, хохльонок!».

19. Зрада Росією гайдамаків.

У лютому 1768 р. спалахнуло найбільше гайдамацьке повстання – Коліївщина. Гайдамаки оголосили намір відновити Гетьманщину. Росія, яка позірно розповідала про права православних, вирішила підступно розправитися з українцями. У липні 1768 р. російські війська під час переговорів по–зрадницькому схопили керівників повстанців, а потім накинулися на сонний табір повстанців і видали їх Польщі. Іван Гонта та інші повстанці мужньо, з гідністю витримували неймовірні тортури. Також російська цариця зруйнувала Січ, підступно напавши після спільної участі у війні з Туреччиною.

20. Війна проти України 1917-23 рр.

Російський більшовистський уряд у грудні 1917 р. вислав Україні ультиматум і почав війну. Україна змушена була боротися одночасно на кілька фронтів, без зброї та боєзапасів, не маючи тилу та жодної підтримки ззовні. Попри це сотні тисяч мешканців України самовіддано й героїчно встали на боротьбу за незалежну Україну. Практично в кожному селі України діяв один або одразу кілька повстанських загонів.

21. Боротьба Української Повстанської армії

17 вересня 1939 р. Радянський Союз на запрошення Адольфа Гітлера вдерся до Західної України. Почалися масові вбивства, репресії, депортації, які торкнулися мільйонів осіб.
Український народ обвиявив свою силу духу та волю до свободи. УПА понад десятиліття протистояла одній з наймогутніших країн світу. Це відбувалося в той час, коли боролася лише частина українців, а інші народи СРСР і Європи, починаючи від східних німців і закінчуючи чехами й угорцями, аж до початку «відлиги» в СРСР не наважувалися на опір тоталітаризму. Повстанський рух на Західній Україні врятував ці землі від Голодоморів.
Радянський режим виявився не кращим за нацистський, зате значно хитрішим. За часів СРСР баєчками про «дружбу народів» прикривали геноцид і терор. Попри колосальний внесок українців у розгром фашизму (7 мільйонів українців були на фронті, половина з них загинули), радянська влада вирішила виселити всіх українців з України. Як зізнався у виступі на ХХ з‘їзді КПРС генеральний секретар М. Хрущов: «Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він (Сталін) і їх би виселив».

Двадцять друга війна. Олександр Палій, історик, автор книги «Історія України» (2015 р.)

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s