Інгул, що причаївся…

Кропивницьким протікає загадкова річка, що часом смердить і цвіте, але в Миколаєві на ній будують та спускають на воду кораблі, на ній є розвідний міст для їх пропуску. Але головні її загадки і проблеми ймовірно проховані навколо її витоків поруч з Кропивницьким.

 При обстеженні підвального приміщення, розташованого під сквером “Центральний” у Кропивницькому кілька років тому виявили, що підвали постійно залиті водою. Проблему про те звідки та вода майже ніхто не вивчав. Що є причиною цьому – таємниці творіння людських рук чи загадки навколишньої природи? З одного боку в тому підвалі в давнину зберегали лід, але волога в великій кількості нинішньої води в підвалі ніяким чином не стосується того льоду. Ймовірно, що  ті води мають грунтове походження. Кіровоград – місто з величезним запасом води, який ще ніхто не визначив та й навряд чи комусь це вдасться. За переказами та легендами Інгул є одим із рукавів старого Дніпра і став самостійною річкою завдяки вулканічній діяльності  та різним зсувам порід, а  ще завдяки джерелам та підґрунтовим рікам. Тому виміряти обсяги води хоча б частини басейну цієї річки практично неможливо. А грунтові води міста та його околиць взагалі окрема тема. У межах міста Інгул нині розтягнувся до десяти кілометрів (за довідниками загальна довжина річки – 354 кілометри, площа басейну – 9890 квадратних кілометрів). Але це десятикілометрове русло петляючи територією міста мало більшу довжину. В межах міста Інгул має кілька притоків: праві – Грузька, Сугоклія; ліва – Біянка, що є нині на поверхні. Крім тих є ще кілька схованих в жерла труб  та майже пересохлих  чи  маленькх – Мотузянка, Чечора, Злодійка, Мамайка та ще три- чотири притоки назви яких загубилися в минулому. Згадані річки на перший погляд невеличкі, але вони суттєво впливають на водний баланс і ресурс води міста, бо  їхні води зберігають багато нерозгаданих таємниць, що помітно відбивається на житті великого міста.

  Давню і славну історію має ця річка. Колись її  називали Великий Інгул, бо Малим Інгулом був Інгулець. Місцевий краєзнавець Юрій Матівос стверджує, що першу згадку про ріку знайдено ще у візантійського історика ІХ століття Костянтина Порфирородного. Назва у нього звучить, як  Хінгулус. Але здається і Геродот бував на Інгулі та писав про нього. Згадує Інгул у своєму “Літописі” знаменитий козацький літописець Самійло Величко у зв’язку з подіями 1673 року, героями яких були гетьман Петро Дорошенко та ротмістр надвірної хоругви майбутній гетьман України Іван Мазепа. Назву Інгулу знаходимо в історичних працях Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, Наталії Полонської-Василенко та інших дослідників. Ще до 1740 року річка була,  між іншим, кордоном з Туреччиною і її правий берег знову перейшов під юрисдикцію Запорозької Січі за угодою між Росією та Туречиною, перша з двох міцно осіла на берегах ріки вже через 14 років.

Ріка Інгул посідає важливе місце в історії Кропивницького. Вода – це життя. Без всякого перебільшення – не було б цієї річки, не існувало б і поселення на ньому. Першими ріку освоювали ще древні племена, років з 500 тому ріку в свій стратегічний військово-господарський баланс міцно взяли козаки- запорожці. Тут на землях Буго-Гардівської паланки вирувало життя, де в сотнях хуторів і зимівників, як бджілки прцювали козаки-гніздюки. Найперші його переселенці з інших народів з’явилися на обох берегах Інгулу у його верхів’ї  ще до приходу росіян, але  з дозволу місцевого полковника. Пізніше 1752 року: на правому виникла Грецька слобода, на лівому – Поділ, заселений старообрядцями із Чернігівської губернії. Тоді ж існував і призабутий нині Новокозачин. Інгул у ті часи був справжньою рікою життя. Його вода, чиста і прозора, використовувалася, як питна людьми і тваринами, для приготування їжі, поливу земель та служила транспортною артерією. Річка живилася безліччю підземних джерел, що знаходилися як у її руслі, так і на відстані. Вздовж берегів Інгулу люди обладнували копанки, вода з них виходила майже на поверхню. Про славну українську ріку в народі складали пісні

  Не відомо хто, коли і як уже пізніше склав брехливу байку про те, що Інгул нібито нагадував струмок, який пересихав улітку, був засмічений і брудний. Байка мала певний сенс, коли люди, довели річку до саме такого стану. Але чотири-три сотні років тому вона була зовсім іншою. А весною, коли танули сніги у навколишніх балках і байраках, в окремі роки траплялися страшні повені, у яких гинули люди, збитки від стихійного лиха обраховувались мільйонами. Після повені у березні 1841 року, коли у воді загинуло 20 чоловік, було знищено житло на двох кварталах, затоплено базар та передмістя Ковалівку і Кущівку, вередливий Інгул вирішили приборкати. Тобто вирівняти його дуже звивисте  русло, щоб скресла крига і сніг не накопичувались у заплавах. Про це зараз відомо не всім. Частина русла річки Інгул у межах міста пролягала не там, де нині. У районі сучасного мосту через Інгул на вулиці Вокзальної (Ковалівка) річка різко повертала на схід, текла в районі сучасного проспекту Винниченка через площу Б.Хмельницького, а далі, знову-таки різко вздовж вулиці  Великої Перспективної спускалася вниз. Саме на цьому відрізку виникали снігово-крижані затори і води Інгулу заливали центр і Ковалівку. Тому  русло вирівняли, для надійності зробили відведення, і в результаті виник острів, який донедавна називали парком Пушкіна, що в народі нещодавно стали звати Козацьким, а вулицю біля нього – Острівською, невідомо ким і коли “перехрещену” на вулицю невідомо якого  Островського. Слід зазначити, що змінили русло і біля Кущівки, де знаходиться вулиця Свердлова, що нижче Пивовареного заводу. Особливо слід згадати Ковалівку, бо й там звивалося її русло. На місті сучасного ринку Босфор, ще років тридцять п’ять  тому росли очерети, що вказувало на загорнуте землею колись русло, а коли зносили історичну одноповерхову Ковалівку і новим будівництвом порушили грунт, то джерела старого русла Інгулу утворили нове природне озеро з жабами,  рибою та очеретом, нагадавши всім історію приборкання річки Інгул.

Втручання людини у природу завжди небезпечне і обертається небажаними несподіванками. Повеней і місті після знущань над Інгулом зовсім ніяк не поменшало. На пам’яті перед очима 1980 рік, коли плавала вся Ковалівка і центр і всі інші низинні куточки міста в районі Масляниківки, Кущівки і Лелеківки. Тоді з приватних будівель на берегах Інгулу мешканців тимчасово виселяли вже застосовуючи човни, де не дуже глибоко автотранспорт. Ті два- три дні, доки не спала велика вода, дуже врізалися в пам’ять, бо сам цілу добу чергував у паводковій комісії та плавав містом. Сьогодні ми уникаємо розливів завдяки регулюванню води під час танення снігу чи дощових злив з допомогою шлюзів на Інгулі та Сугоклії. Але і їм інколи не під силу приборкати норовисті весняні каламутні хвилі. Такі перебудови завдали місту і Інгулу набагато більше шкоди ніж користі. Річку позбавили природного живлення, відводячи русло від підземних джерел. Штучно утворені береги руйнуються, замулюючи дно річки, яка поступово міліла, уповільнюючи випрямлену і ніби приборкану течію. У підсумку практично маємо вонючу калюжу у цетрі міста та стічний потік за його межами, куди, на жаль приєднуються неприродні русла міської каналізації. Річка і вода в ній стає вже непридатною для вживання з метою пиття і приготування їжі на десятки кілометрів.

Чергового удару Інгулу завдано у роки «комуністичного будівництва» в 1970-80-х роках. Турботлива і масштабно мисляча влада вирішили ще раз «обтесати та вже вдягнути» Інгул у граніт та бетон, щось на зразок Неви та Москви-ріки. Тільки не були враховані різні особливості річок. Нева, наприклад, є своєрідним природним каналом, що з’єднує Ладозьке озеро з Фінською затокою Балтійського моря. Підземні, у більшості випадків глибинні, джерела, які живили колись в Інгул, почали шукати нового виходу на поверхню за межами річки. Порушена структура підземної водної мережі завдає населенню набагато більше клопоту, ніж прогнозовані і очікувані повені. Вже сьогодні у більшості будинків Ковалівки затоплені і непридатні для користування підвали, в них рояться комарі, що теоретично і практично  є переносниками інфекційних хвороб. В тіж роки, здійснюючи грандіозний задум по відмиванню коштів, а вірніше іх зникненню до міста протягнули найбільшій в Європі водогін Дніпро-Кіровоград. Ідеологічно це виглядало ніби для подальшого розвитку промисловості міста. Але її ніхто «нікуди не розвив», і тим часом для вжитку дорогої і далекої річкової води з ржавих труб з очисткою в Світловодську, Олександрії, Знам’янці та Кіровограді, в місті і навколо нього наглухо забили десятки артезіанських свердловин, що поїли місто не одну сотню років. Але ж рано чи пізно і ця вода побажає знайти «новий шлях»… Прорвати може в любому несподіваному місці, заповнити любі пустоти, навіть шахти під містом та на його  околицях та опустити на непередбачені глибини любі ділянки поверхні.

 Навесні мешканці Кущівки та Лелеківки з стурбованістю та острахом оглядають снігові кучугури , коли починає пригрівати сонце. Нічого не можуть вдіяти спеціалісти, щоб зупинити вихід на поверхню підземних вод на площі Богдана Хмельницького та інших місцях, а тимчасові бетонні та щебеневі пробки, колись обійде вода і створить нові провалля, які поглинуть все що буде поруч і не  може міцно стояти.

Прикладом подібної загрозливої ситуації затоплення є і підвальне приміщення під сквером “Центральний”. Його споруджено ще у 1798 році, і кажуть що спочатку належало воно Успенському собору, розташованому поряд (на його місці тепер знаходиться приміщення міськради). У підвал ніколи не потрапляло навіть краплини води, бо у ньому зберігалися продукти харчування, церковні вироби, коштовності храму. В такому ж сухому стані перебували підвали знаменитого будинку Заславського , що стояв просто на березі Інгулу. Вміли будувати колись… А в радянські часи у підвалі під сквером зберігали лід для закладів громадського харчування і торгівлі,  адже холодильних установок до середини 50- 60-х років ці об’єкти не мали.

Спеціалістам належить з’ясувати – звідки у підземелля потрапляє вода, яку площу вона заливає. Але це треба робити якнайшвидше і ретельно, бо пустоти не зміряні, а за місцевими переказами, вони тягнуться аж до Преображенського собору, а то й далі. Над ними зводяться сучасні будівлі, що колись несподівано перетворяться на руїни. А тим часом джерела шукають виходу на поверхню. Вода точить граніт, бетон і все інше на своєму шляху «у пошуках волі». Кілька років тому вона зявилася і в підвалах будівлі, де нині розміщено обласний художній музей. Жарти про місто- порт Кіровоград, що були колись у місцевій пресі, одного для можуть “почати здійснюватися”….

А ще Інгулу не пощастило минулого року стати назвоутвоючим для міста, бо дуже насолив мабуть його мешканцям брудом та ароматами, але дивлячись на річку розумієш, що все відбувається навпаки.

Анатолій Авдєєв

http://novokozachin.at.ua/publ/ingul_shho_prichajivsja/1-1-0-60

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s