Там, де Ятрань…

Картинки по запросу перегонівка

На правому боці Ятрані розкинувся мальовничий хутір. Називався Ісайки від імені першого поселенця козака Ісая. А Перегонівка з’явилась пізніше, коли власник тих земель граф Станіслав Потоцький Щенсний (той самий, що заклав знамениту Софіївку в Умані і про котрого можна годинами розповідати) розпорядився заселити і лівий берег річки. Панські урядники приму¬сово переганяли туди на осідок селян, бо правий берег річки, горбистий і скелястий, малопридатний для господарства. Тож власники Перегонівки за царизму однією ногою стояли у Подільській губернії, а іншою у Київській. Ятрань була межею між ними.
У 1760 році, коли село розрослося, появилася Хрестовоздвиженська церк¬ва. За переказом, вона куплена вже зладнаною за 100 крб. асигнаціями двома перегонівськими жителями П. Кузьменком і Л. Суком в с. Тал’янках, чи в с. Дмитрушках Уманського повіту. На той час церква була трьохглава з дубового дерева, квадратна, на кам’я¬ному фундаменті.
У 1800 р. Перегонівку в складі Підвисочанського ключа, який утворювали 8 сіл, успадкував Володимир Потоцький. Після смерті графа всі маєтності перейшли до дружини Теклі Геронімівни Потоцької, уродженої княгині Сангушко, а потім і до синів Станіслава і Володимира. Підвисоке, Перегонівка, Копенкувате і Рогова дісталися старшому Ста¬ніславу. Але не все так побожно було в цьому краю.
А чи чули ви коли пісню «Там, де Ятрань круто в’ється, з під каменя б’є вода»? Звісно, що так, – хто її не знає. Так от, написав її такий собі Антін Шашкевич (1813–1880), котрий об’їздив і прекрасно вивчив ті місця.
Колоритною постаттю був цей український поет першої половини XIX століття.
Належав до напівсполонізованого шляхетського роду і обертався в колі польського панства. Його батько брав участь у повстанні Т. Костюшка, а поет став повстанцем у 1831 році, приставши до К. Ружицького в якості ад’ютанта і відзначився нагородою «Золотий хрест». В останньому бою Шашкевич дістав тяжку рану потилиці (від вуха і до вуха), але вижив. Емігрував, був амністований, але відсидів своє у в’язниці.
Вийшовши на волю, Шашкевич запарубкував, ставши заводієм у так званої «золотої молоді», яка бешкетувала на трактах та ярмарках, викидаючи різні фортелі. Називали себе на єврейський манір «балагулами», мали прості брички, обшиті лубом і вистелені соломою, та четвірку сильних коней, на вигляд нікчемних. Візникував кожен з люлькою в зубах, одягнутий у свитку із грубого сукна, підперезаний черкеським поясом і в широких шкіряних штанях. Зимою вдягали баранячу шапку, а влітку шкіряного кашкета, а на тіло, крім шкіряних штанів, лише сорочку. «Балагули» гаряче виступали проти вживання «французятини» між панства на користь української мови.
Особливо полюбляли вони Торговицькі, Уманьські, Златопільські ярмарки. Балагули проводили там час тижнями «на переміну то чаркою, то батогом, то картами або дівчатами». «Бачили ми не раз… на скажених конях калмицької, татарської і бог зна якої раси, як їхали в білий день в одній лише сорочці на тілі, п’яні, похриплі від вереску, серед найгамірнішого ярмарку, а довкола них рої євреїв, що реготалися й приплескували тій маскараді. Бачили іншими разами, як серед ясного дня їхали кінно балагули вже навіть без сорочок, у самих лише шкіряних штанцях… а за тою безсоромною кавалькадою на возі – бо вже не міг на коні удержатися – їхав цілком голий «Бахус», себто балагульський кухар зі всіма знаками своєї гідності…» – цитував Іван Франко свідчення очевидця.
Златопіль, Торговиця та найближчі до них села згадані в повісті польського письменника Михайла Грабовського «Станиця Гуляйпольська», де докладно змальовані характери і звичаї місцевих мешканців, які «не були схожі на мешканців інших польських провінцій – тихих рільників. Це було друге покоління від козаків та гайдамаків. Кожне село мало в Січі своїх молодців, в кожнім селі були старі люди, які брали участь у козацьких походах чи повстаннях, у кожному селі лірники співали про Нечая і Дорошенка…».
Іван Нечуй-Левицький устами героя твору розповідав про Златополь: «Закупив я краму, нашив кожухів та шапок. Найняв конячину та потягся аж на гуляйпільський ярмарок… який там ставав на Другу Пречисту… Ото виїжджаю я на ярмарок, трохи неначе на взгір’я. Ярмарок саме заклекотів, як окріп в казані, розсипався так трохи наниз, до мосту… Чумаки стояли цілими валками… А коло містка засіли аж в три ряди старці, старчики та лірники. Усі грають та співають, краще, ніж дяки в церкві…».
У балагулів виникає свій жаргон, свої пісні (часто сороміцькі), обряди, поезія. Антін Шашкевич мав хист і до пісні і до жарту. Вони стали популярними по всій Україні.
Власне, через поезію потрапив Антін Шашкевич, за яким ще числяться пісні «Бурлака», «Прогулянка» інші, у співочий пантеон України.
Закінчилося Шашкевичеве «королівство» так. За наказом київського генерал-губернатора його арештовано і відпроваджено до Києва. Бібіков грізно звернувся до Шашкевича:
– То це ти «король балагулів»?
Шашкевич не знітився, відповів просто, віддаючи свого нагая, якого завжди мав при собі:
– Складаю своє берло й корону до стіп вашого превосходительства, якщо шляхтича величатимете не «ти», а «ви».
Відповідь отямила й розвеселила Бібікова, і він звелів звільнити Шашкевича.
Той втихомирився, оженився і почав таке ж благопристойне життя, проти якого недавно бунтував. Так тяглося до 1863 року. Коли у Варшаві знову вибухнуло повстання, Шашкевич віддав йому своїх трьох синів, а після поразки подався за ними в еміграцію в Галичину, де й помер. А «Там, де Ятрань круто в’ється…» – і сьогодні поза конкурсом!
Однак, повернемося у Перегонівку.
Церковно-парафіяльне училище відкрито у 1861-му. В ньому навчались у 1861-62 навчальному році 27 хлопчиків і 4 дівчинки, у 1867-68 ро¬ці – 50 хлопчиків і 12 дівчат. У церковній бібліотеці в середині 19 століття нараховувалось 116 книг духовного змісту. 1864 року церкву доповнено дзвіницею. На ній встановили 5 дзвонів, найбільший з яких важив 13 пудів. Пізніше влаштова¬но новий іконостас. Для потреб церковного гос-подарства в 1815 році відмежовано в трьох місцях по 10 десятин ор¬ної землі і окремо 3 десятини сіножаті. Церкві було приписано у 1894 р. 1243 парафіян чоловічої статі. Загалом населення села становило: в 1795 р. були 122 двори (550 чоловік), у 1899 р. – 526 дворів (2817 чо¬ловік). Тоді село вже належало княгині Марії Святополк-Четвертинській, але орендувалося Миколою і Федотом Бездідовичами та шляхтичем Вікентієм Манецьким. Земельний клин на¬раховував 4155 десятин, з яких 1897 належало поміщикам, 2223 десятини – селя¬нам і 35 – церкві.
У 1902 р. в Перегонівці збудовано цукровий за¬вод «Святополк». В період виробництва число робітників, зайнятих на заводі, зростало з 40-70 (постійних) до 375. Річне виробництво цукру становило за пер¬ше десятиріччя ХХ століття 678 тисяч пудів.
А ще через двадцять років завод і околиці стали свідками страшної битви між махновцями й денікінцями, яка поховала всі надії білого воїнства. Тут руками Махна червона Москва врятувала своє більшовицьке існування.
Цей же завод потім жорстоко вклинився в долю Григорія Котовського.
Після так званої громадянської війни Кінний корпус Котовського розташувався в Умани і навколо. Часи настали мирні, червоні кінотники взялися налагоджувати побут. Навкруги бродила маса бездомних, але відгодованих на побоїщах собак. Ну як міг пройти мимо вигоди круто замішаний на одеському підприємництві Григорій Іванович. Він заснував біля Зеленої Брами миловарний завод – лісу для поташу малося вдосталь. Ну, ясна річ, Перегонівська цукрованя теж не залишилася бездоглядною. Милом, цукром і спиртом комкор розпоряджався безроздільно.
І ось в один прекрасний день перед очима командира представ Мейер Зайдер, колишній знайомий, власник одеського борделю. Котовський розчулився, вислухав гірку історію життєвих поневірянь свого друга. По-людськи Зайдера можно було зрозуміти: два роки без постійної работы, скрізь відмови, і Мейеру з його колишнім вельми пікантним фахом при новому ладу було непереливки.
– Залишається одне – разом із Розочкою заживо в гроб лягати, – плакався гість.
Григорій Іванович, небайдужий до колишньої повії Розочки, призначив Майорчика, як його всі називали, начальником охорони Перегонівського цукрозаводу. Наділений неабияким практицизмом, той розгорнув бурхливу комерційну діяльність у надії стати директором підприємства. Здавалося ніщо не віщувало біди. Та коли Котовський відпочивав з дружиною в номенклатурному санаторії, прибув з Умані в Чабанку (пізніше Котовськ) Майорчик, ніби попіклуватись про вагітну дружину командира. У всякому разі, так він сам мотивував на суді свій приїзд. А потім застрелив Котовського. Схоплений в ніч убивства. Через кілька днів газети повідомили, ніби Зайдер виконував задання румунської розвідки. Дружина військовика і син вважали, що замах організували Троцький, Якір та інші близькі їм воєначальники з метою нейтралізувати потужну «молдавсько-польську» групу Дзержинського-Фрунзе-Котовського. Була ще версія: «злочинець стріляв із ревнощів», якщо пригадати Розочку. Сам же Зайдер заявив, ніби убив Котовского тому, що той не підвищував його по службі у директори, хоча й обіцяв. Ну, а суд? Дивно проходив той закритий процес. Які державні таємниці він охороняв? Вирок: Зайдера покарали десятьма роками тюрми. У 1928-му, відсидівши два роки з десяти, убивця уже на свободі. Та й той термін завідував клубом, в денний час маючи право вільного виходу в місто. Його знищили, помстившись за командира, котовці Стригунов і Вальдман, за основною професією рецидивіст-«ведмежатник». Правда, й тут деякі дослідники припускають, що то просто заміталися сліди.
А потім пробігла у межах Перенгонівки та околицях нова світова війна сорокових років зі своєю «Зеленою Брамою», яку детально описав Василь Даценко. Тож не станемо провторюватися, а зразу ж перенесемося на п’ятдесят років далі.
Наприкінці 80-х маса підприємливих людей вдарилася у бізнес. У перших рядах, як і належить, виявилися комуністи і комсомольці. У 1997-му в приватну власність потрапив і Перегонівський цукрозавод з супутними горільчаними підприємствами. Новим власникам довелося зіткнутися з одним крутим «лицом кавказской национальности». Ще з радянських часів його «бригада» промишляла в районі, як і багато суплемінників, будівництвом. На світанку перебудови заїжджі спеціалісти освоїли прибутковіший бізнес контролю над усім, що приносило гроші. Обласна міліція дивилася на діяльність «діаспори» крізь пальці. А та вершила свій суд. Під її коток потрапив і директор спиртзаводу в сусідній Межирічці. Невдовзі дружина убитого замовила кривдника кілерам, однак постраждав його брат: тому відірвало ноги. Замовницю арештували, випустили, лікували – про неї й сьогодні ходять найсуперечливіші чутки…
Ось і недавно збанкрутів банк «Михайлівський». Невидимі нитки тягнуться від цієї події до сина колишнього головного бухгалтера Перегонівського цукрозаводу. Думається, що найповніше доповнили б краєзнавчі розвідки про цей виборчий округ народні депутати різних скликань Лозинський, Грушевський, Поплавський
Леонід БАГАЦЬКИЙ

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s