Чудо лицарського чину

 

Два військовики – генерал і полковник царської армії, пошановані усіма бойовими нагородами скинутого режиму, включно із старшинським орденом святого Георгія, який у міжнародному військовому світі вважався другим за авторитетом після англійського ордена «Підв’язки», знічено стояли у приймальні Військового секретаріату Центральної Ради, вислуховуючи кпини чергового поручника через незнання української мови. Мовляв, якою командувати будете? Починався 1918 рік.
Брати Михайло та Іван Омеляновичі-Павленко, потомственна «військова кісточка», пропонували фахові послуги українській армії, що народжувалася. Голос крові та поклик предків озвалися в серцях нащадків славного Запорожжя через півтора століття після знищення Катериною ІІ козацької республіки. Їхні пращури покинули тоді рідний край, подавшись у волелюбному пориві за Дунай. А далі типова доля вигнанців. Коли поверталися, то шлях у рідні місця був заказаний. Репатріантів поселили при Кубанському козачому війську, а потім – при Терському. А вже батько Михайла та Івана Володимир став кадровим російським військовим, генералом гвардії. Мати походила з роду грузинських князів Русієвих-Курцебашвілі.
Здавалося б, рід втратив усякий зв’язок з тим знаменитим українським щитом, що вигранює національну генетичну національну пам’ять. Про яке володіння рідною мовою питати після вишколу кадетьських корпусів та військових академій російського зразка?
Але все-таки добре, коли державні питання, між ними й кадрові, вирішують не поручники, а досвідченіші, з ширшим кругозором люди. Петлюра прийняв братів до лав українського війська і не помилився. Вони на все життя залишилися вірними вибраній справі.
Доречно додати, що не лише брати Омеляновичі із середовища царського генералітету та вищого офіцерства стали під жовто-блакитні прапори. Українська ідея захопила генералів Грекова, Галкіна, Юнакова, Осецького, Синклера, Дельвіга, Єрошевича, Янушевського, Рябініна , Бронського, Коваля-Недзвецького, Гандзюка, Дядюшу, Бортновського, Феденяка-Білинського, Кульжинського, Поджіо, Астаф’єва, Протазанова, Годлевського, Баньковського, Колодія, Зелінського та інших; полковників Капустянського, Сальського, Петрова, Липка, Мешковського, Куща, Базильського, Башинського, Бурковського, Гудиму, Єщенка, Кузьму, Кудрявцева, Никонова, Ольшевського, Пилькевича, Пузицького, Сварику, Сикевича, Ткачука, Янченка, Янчевського; підполковників Павленка, Безручка, Змієнка, Жуковського, Тютюнника, Пересаду-Суходольського, Алмазова; старших офіцерів Вовка, братів Удовиченків, Гулого-Гуленка, Загродського, Шаповала, Шепеля, Яшниченка і багатьох-багатьох інших.
Загалом в Армії УНР влітку 1919 року служили 3032 офіцери на 34 тисячі війська. В переважаючій більшості це були офіцери старої російської армії, котрі з честю відстоювали державність України. І цікаво, що сучасний російський дослідник С.Волков у роботі «Трагедия русского офицерства» у визначеннях не відрізняється від старого «единонеделимца» генерала Денікіна, називаючи українських старшин «проявившими себя как крайние националисты».
Отож крайній націоналіст Михайло Омелянович-Павленко народився 8 грудня 1878 року в Тифлісі, закінчив Омський кадетський корпус, Павлівське військове училище. У чині підпоручика почав службу в лейб-гвардійському Волинському полку, склад якого комплектувався з правобережної української людності. Це була гарна школа навернення до батьківських традицій. Російсько-японську війну молоді амбітні офіцери сприйняли як щабель у кар’єрному зростанні. Тому багато бажаючих (між ними й обидва Омеляновичі) радо зголосилосилися на Далекосхідний театр воєнних дій. Холодний душ поразки дещо притлумив їхній запал. У 1910 році Михайло закінчив Академію Генерального штабу, то й зустрів Першу світову війну фахово підготовленим спеціалістом. Немає потреби переповідати перебіг того протистояння, але деякі епізоди варто навести. Ось, наприклад, збунтувався розпропагований більшовиками гвардійський Гренадерський полк. Очевидно, прикольно вигляділо, як низенький новопризначений командир полку генерал-майор Омелянович-Павленко править роги могутнім гренадерам (зріст не нижче 180 см). Полк був швидко і рішуче приведений до тями специфічними армійськими методами. А потім українізація російських військових частин і служба в армії УНР.
Під кінець 1919 року склалася небезпечна для молодої держави стратегічна ситуація. Катастрофа була неминуча. Розгромлена й покинута усіма Дієва армія зосередила свої залишки на Поділлі. Петлюра призначає командуючим генерала Михайла Омеляновича-Павленка, уже не маючи надій на удачу. І сталося чудо. Голодні, холодні, без зброї та боєприпасів, нищені тифозною вошею юрби здеморалізованих вояків постали із небуття дисциплінованою, боєздатною, високопатріотичною силою. Це генерал, проводячи нараду, сказав, що відступ за кордон відміняється. Натомість починається похід у Центральну Україну.
Основу армії складали три збірні групи, що формувалися навколо Запорозької, Київської та Волинської дивізій загальним числом до п’яти тисяч бійців. Боєздатних було до трьох тисяч. Яку треба було мати самопосвяту і віру в перемогу, щоб так вирушатиназустріч сорокатисячній, добре озброєній Антантою денікінській армії. Хоч перші дні виявилися дуже важкими, але військо зробило своєму командувачу на день народження 8 грудня 1919 року прекрасний подарунок – прорвало фронт у смузі Вінниця-Козятин-Хмільник. Втягуючись у прорив Київська група Юрка Тютюнника пройшла Жашків на Звенигородку. Волинська, керована Загродським, рухалася із Романівки на Тальне, а Запорозька на чолі з Омеляновичем, опановувала Уманню. На залізничних станціях Голеандри та Голівці відділи Тютюнника захопиди два потяги майна Добровольчої армії, що дозволило українцям одягнутися і взутися. Оволодіваючи Ставищем, де перебував штаб генерала Бредова, бійці-петлюрівці мали нагоду захопти його самого. Ще недавно Бредов на білому коні в’їжджав у Київ, а тепер на чорному «Роллс-Ройсі» втікав від вершників Омеляновича-Павленка. Український генерал мав зуб на російського колегу – той обіцявся повісити його за «зраду матушці Росії» на першій гілляці, коли Петлюра посилав старшого Омеляновича на переговори з денікінцями. От і «захотів упертий малорос допомогти старшому брату», як казав сам пан Михайло. Тому особисто, прямо з перев’зки в лазареті, кинувши все, включився у погоню. Його кубанка виднілася у перших рядах переслідувачів. На жаль, залізний англійський кінь виявився прудкішим і витривалішим.
Армія Зимового походу розтрощила хвалену, оспівану в романсах білу лавину, для якої поява наших військ у запіллі виглядала повною несподіванкою. «Дак, украинской армии нет же… Нам говорили, что она разгромлена, а Петлюра убит…» – розводили руками біляки. Гурти офіцерів-українців переходили на бік УНР. Ворог тікав так панічно, що кидав напризволяще власні сім’ї. Під Жашковом білогвардійський загінвипадково наскочив на санітарну валку з Тютюнникових людей і на полонених відігрався за поразки, катуючи їх на очах у населення. У бою під Богополем золотопогонники чинили запеклий опір. Коли розвідка встановила, що місто обороняє частина, винна в Жашківській трагедії, козаки з потроєним завзяттям штурмували ворожі позиції. У цьому бою наші полонених не брали.
Першого січня 1920 року полк імені Костя Гордієнка після тригодинного бою зайняв Умань. Командарм відзначив прихильність українського населення до учасників походу. Люди ділилися провіантом, фуражем, одягом, проводили розвідку. А то й безпосередньо включалися у бойові дії, не кажучи вже про догляд за пораненими і хворими. «Армія відчула, що маса дивиться на неї, як на свою оружну силу, бо не було родини, яка так чи інакше не була зв’язана з військом», – писав генерал.
Учасник Зимового походу Михайло Крат у спогадах подав такий образок, як їх зустрічала людність: «…– Нічого ми не маємо. Стільки вас тут вештається, всім не постачиш. Нате хліба, а картоплю зваріть собі десь, бо в мене вже піч вигасла.
Рипнули двері.
– Мамо, – шепче хлопчина, – це якась не така банда. Всі по-мужицькому говорять, і офіцери їхні теж. Попа із собою возять, а коло церкви – хрестяться. Старший їхній, маленький такий, з борідкою, зліз біля попівської хати з коня, підійшов до людей, та й так гарно балакав з ними про Україну, про козацтво, про землю. Мамо, спитайте, що це за військо.
– А хто ви такі? – нарешті питає господиня.
– Ми українці, народне українське військо.
– То ви, може, петлюрівці?
– Еге ж.
– Та звідки ж ви тут взялися, нам усі казали, що ви десь там у Полщі геть чисто усі вигибли. Боже мій! Оце радість! Петрусю, біжи до тітки Одарки, хай сметани наллє, бо своя вийшла, а як його вареники без сметани їсти? Та біжи-но пошукай батька, хай скоріше йде та десь самогонки вистарається. Бач, яких гостей Бог послав…».
Зимовий похід, крім моральних, ще й економічні наслідки. З приходом армії ціни на продукти й товари знизилися. Населення залюбки брало гривні, відмовляючись від усіх валют, за винятком, звичайно ж, золотих монет царського карбування. Двадцять восьмого січня 1920 року до Вільшани на Черкащині прибула делегація денікінців для припинення війни між двлма арміями, але було пізно: біляки вже сходили з політичної арени. В порожнечу, утворену відступом добровольчих військ вповзали відділи Червоної армії. Троцький у таємних інструкціях напучував своїх поплічників, як боротись з українською силою, використовуючи всі доступні способи. Розвідка Омеляновича-Павленка викрила ієзуїтські методи агентів ЧК. Оприлюднення таємних планів більшовиків ще більше розбурхало селянську стихію.
На початок лютого українське військо вийшло до Дніпра і форсувало його біля Канева та Черкас. Наступ продовжувався на Лівобережжі в напрямках Києва, Переяслава та Золотоноші-Лубен. Дещо раніше, наприкінці грудня 1919 року, частини Армії УНР розлилися по північній Херсонщині, зачепивши і Єлисаветград. У місто входив отаман Гулий-Гуленко, звільняючи від денікінців. Про це розповідають більшовицькі спогади «Годы борьбы». А в лютому наш земляк, уродженець Новоархангельська, поставлений командиром Запорозької групи Дієвої армії.
У середині січня 1920-го штабна сотня генерала Омеляновича-Павленка стояла в селі Диківці на Знам’янщині. Про цей епізод йдеться в книзі Максима Пушкаря «Їх кликала совість», виданій 1969 році. Попередньо нагадаємо: пан генерал народився 1878 року. Отже, на описуваний час мав ледь за сорок. Але варто почитати про таких людей в радянській літературі: «За великим столом у натопленій хаті сидів пристаркуватий генерал, розхриставши засмальцовані поли потертого мундира. Поряд офіцери. Генерал тицяв пальцем у пошарпану карту…
…Старече генеральське серце взялося переляком… До всього дослухається генерал, затамувавши подих, вдивляється вицвілими очима в густу темряву за вікном. А вітер усе завиває. Скрипить дуплиста акація, пошкрябуючи сухими пальцями колючого гілля у віконниці, мов свариться. Старий петлюрівець притискається до подушки, силкується заснути, але тільки на якусь мить стуляє повіки. І знову здригається й обмацує під пухкою подушкою сухорлявими пальцями маузер». У сувору зиму 1919-20 р.р. тут міг бути тільки один генерал-петлюрівець – Омелянович-Павленко. Але чи можна впізнати в персонажі повісті бойового, у розквіті сил, Омеляновича? Того, що не так давно упокорив цілий збунтований полк, котрий атаку починав попереду своїх лав. На той час був поранений у руку, бо не кланявся перед кулями. Але не знайшлося в українського письменника ні краплі поваги до українського генерала. Що ж, нехай. Навіщо тільки брехати?
Нестача боєприпасів і зброї змусили Армію Зимового походу відійти на Правобережжя, бо залишатися без підтримки аж за Дніпром було дуже ризиковано. Частини розгорнули фронт у південно-західному напрямку. Тепер і більшовики наочно познайомилися, чого вартий український козак. Населення Долинської, Бобринця, Плетеного Ташлика, Голованівська чи не вперше у березні-квітні побачили на будинках місцевих управ жовто-блакитні знамена.
Дуже показовим стало взяття Вознесенська, коли ситуація, без патронів, снарядів стала загрозливою. Армія вже п’ять місяців воювала у відриві від українського уряду та баз забезпечення. Розвідавши, що червоні зосередили у Вознесенську величезні запаси зброї та спорядження, штаб армії постановив оволодіти ними. Андрій Гулий-Гуленко повів Запорозьку групу на штурм особисто. Частина штурмовиків не мала патронів. Тому плесканням долонь імітували рушничну стрілянину. Червоні вирішили контратакою збити наступ. Тоді петлюрівська кіннота полковника Литвиненка огортаючою лавою охопила червоноармійців і почала затяту рубку, а потім на плечах відступаючих вдерлася в місто. Так лише багнетом і шаблею було здобуто бажане. Трофеї склали 26 гармат, 32 тисячі гарматних і 2 мільйони рушничних набоїв, 48 кулеметів, 5000 рушниць, 4 ешелони військового майна та 4000 фір обозу.
Після того відпала потреба імітувати постріли. У наказі №18 по армії командувач зазначив: Величезна військова здобич є нагородою козацтву за побіду… Хай цей день сяє славному воїнству за довгий тяжкий і славний похід».
Це був зоряний час, тепер уже генерал-поручника Омеляновича-Павленка. Зимовий похід довжиноюу 152 доби і у 2500 верст завершено. Успішно проведено понад 50 більших і менших боїв. Як пише Михайло Ковальський, учасник походу, вирушило їх до п’яти тисяч, включно з пораненими і хворими, а повернулося після всіх перепетій до 10 тисяч боєздатного війська. Майже всі на конях, додає письменник Роман Коваль.
На початок травня козаки звільнили Тульчин, Крижопіль, залізничну станцію Вапнярку, Ольвіополь. У Тульчині покладені трупом штаби 41-ї, 45-ї, 46-ї дивізій та 14-ї армії.
Нарешті 6 травня 1920 року в районі Ямполя роз’їзди полку Петра Дяченка зустрілися з роз’їздами 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка. Радості не було меж.
Французький генерал Вейган назвав цей анабазис «українськими Термопілами». Начальник польської Академії Генерального штабу генерал Кутшеба у споминах «Виправа Київська» захоплювався блискучим рейдом, схиляючись перед військовими талантами командирського і рядового складів. Офіціоз денікінської армії при евакуації з Одеси плачно зітхав: «Якби ми мали людей із такою розвиненою любов’ю до рідного краю, як мають українці, то не дійшло б до такого прикрого стану».
Кілька слів про подальшу долю генерала Омеляновича-старшого. Після походу він очолив українську армію в радянсько-польській війні і був командуючим аж до виходу за рубіж. У спогадах Антона Кущинського він постає лицарем без страху й докору, котрий усього себе віддав на службу Вітчизні. Написав кілька робіт з військової справи та недавньої історії. Закінчував життя в Парижі генерал-полковником у крайній нужді, підтримуваний тільки молодшим братом Іваном, котрий влаштувався різноробочим в Америці і посильно допомагав Михайлу.

Леонід Багацький

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s