Спогад далеких років: ЛИСТ БЕЗ ВІДПОВІДІ

 

Відразу після різдвяних святок, які у роки мого дитинства відзначалися нелегально, повернувся з війни материн брат, а мій дядько Володимир. На фронтах 2-ї світової воювали четверо братів, додому повернувся тільки він. Не один зайшов у хату, з товаришем – однополчанином, з яким штурмували Берлін, потім ще два роки дослужували у ньому. Мати, удосталь наплакавшись, живенько організувала вечерю зразка того голодного 1947-го: витягла з печі казанок з гарячою картоплею “у мундирах”, поставила миску з квашеною цілою капустою, поклала кілька цибулин, налила у глечик холодної води.Тут поріг переступив сусід дядько Павло – теж колишній фронтовик, танкіст, який у числі перших дістався берегів Ельби і зустрічав союзників- американців. Він демобілізувався роком раніше. Дістав з кишені величезну пляшку сивуватого відтінку, заткнуту качаном кукурудзи, з другого – печений цукровий буряк. Коли вже хильнули по третій, дядьків товариш, його звали Федір, помітив мене, що сидів з бабою Параскою на лежанці. “О. гвардієць, йди-но сюди!” Дістав з речового мішка якийсь блискучий згорток і простягнув мені. “Бери, скуштуй німецьку ґалету. Чув про таке диво? Пряник по-нашому”. Замовк, потім знов до мене “Ти, знаю, напів-сирота. Батька заарештували ще до війни і ніхто не знає – за що і чи живий він? Хочеш дізнатися? Писати умієш, у третій клас ходиш. Ми зараз напишемо листа товаришу Сталіну. Ти вже знаєш, що це рідний наш батько і вчитель, полководець – ми під його мудрим керівництвом собаку-Гітлера розбили. Він дуже любить дітей, вам у школі показували картину “Спасибі великому Сталіну за наше щасливе дитинство”? Він дав мені красивий розграфлений аркуш паперу і почав диктувати: “Я, юний піонер-сталінець”…Написане дядько Федя згорнув у солдатський трикутник, звелів завтра віднести на пошту. Наступного дня ми проводжали дорогого гостя, дядькового друга до залізниці. Відповіді з Москви я так і не одержав, натомість тижнів через два до нас прийшов якийсь уповноважений (так казала мати), довго наодинці бесідував з нею та дядьком Володькою, прощаючись, радив більше ніколи не дозволяти собі подібних витівок. …Минуло багато років, уже дорослим, проходячи службу в армії, я наслухався політпрацівників авіаполку, здуру написав листа “борцеві з культом особи Сталіна” Микиті Хрущову – він теж, казали мені, дуже добрий, борець проти сталінських репресій. Результат був майже той самий, з різницею, що тепер “виховну роботу” проводили не з матір’ю і дядьком Володею – зі мною особисто, замполіт ескадрильї пообіцяв “рядового Матівоса “підкувати” у відповідному дусі. А вже сильно потім, коли я сам міг “підковувати” замполітів і комесків, придбав вельми цікаву рідкісну книжку. Автор її – одна з провідних фігур НКВС, начальник відділу, комісар 1-го рангу, який виконував особисті доручення Сталіна і Берії, Олександр Орлов, справжнє прізвище якого Лев Лазаревич Фельдбин. У 1938 році, відчуваючи бути “прибраним ” Сталіним, він втік до США, там написав спогади, яких до того ніхто не писав. Пропоную короткий витяг з неї – він у значні мірі пояснює сказане мені ще у дитинстві дядею Федею стосовно “щасливого дитинства”. Для відчуття епохи змісту подаю текст мовою оригіналу.
…”Начальник Иностранного управления Слуцкий решил продемонстрировать “неотесанім москвичам” настоящий бал-маскарад” по западному образцу. Он задался целью перещеголять самые дорогие ночные клубы европейских столиц, где сам он во время своих поездок за границу оставил уйму долларов. Когда мы с Берманом вошли (в клуб НКВД), представшее нам зрелище, действительно, оказалось необычным для Москвы. Раскошный зал клуба был погружен в полумрак. Большой вращающийся шар, подвешенный к потолку и состоящий из множества зеркальных призм, разбрасывал по залу массу зайчиков, создавая иллюзию падающего снега. Мужчины в мундирах и смокингах и дамы в вечерних длинных платьях или в опереточных костюмах кружились в танце под звуки джаза. На многих женщинах были маски и чрезвычайно живописные костюмы, взяты Слуцким напрокат из гардеробной Большого театра. Столы ломились от шампанского, ликеров и водки. Громкие возгласы и неистовый хохот порой заглушали звуки музыки. Какой-то полковник погранвойск кричал в пьяном экстазе: “Вот это жизнь, ребята! Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!”
…За моїми дослідженнями подібний п’яний шабаш “щасливого дитинства” сталінських головорізів відбувався у дні, коли “чорні ворони” НКВС везли у тюремні каземати, потім на розстріл, мого батька і тисячі подібних жертв режиму. Про це нагадала мені історія: 70 років тому, у 1947 році, моє покоління перенесло черговий масовий голод. Це окрема тема-біль моїх невеселих спогадів.

Фото Юрій Матівоса.
Юрій Матівос

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s