Шкодливий товстун з Єлисаветграда

Г.Е. Зиновьев
Молодшого на кілька років шкодливого товстуна з нахабними очицями Гриць частенько лупцював при кожній нагоді. Місто було настільки маленьке, що розминутися було неможливо. А той, збивши компанію своїх доросліших друзів та родичів, також висліджував «циганчука» з братом, аби поквитатися. Відтоді на все життя Григорій Зінов’єв люто зненавидів Григорія Петровського. Той відповідав тим же. Так-так, обидва більшовики-ленінці знали один одного ще з Єлисаветграда.
Чим же займається в дореволюційний час земляк Герш Апфельбаум? Він шукає шляхи у революцію і знаходить їх у ленінському емігрантському середовищі. Якщо Лев Давидович Троцький створює власний золотий запас, то Григорій Овсійович вибирає спокійнішу нішу: нехай про його утримання дбає спільний ленінський «общак», до наповнення якого Зінов’єв не мав ні найменшого стосунку.
Він один рік провчився на хімічному факультеті Бернського університету, та рік на юридичному. Тому вважався одним з найосвіченіших лідерів революції.
Дореволюційна діяльність зводилася до виступів на з’їздах, конференціях, пленумах й сторінках газет. Партійна бюрократична рутина якнайкраще відповідала характеру плодовитого пропагандиста із задатками теоретика. Практиком він ніколи і не намагався стати. Конкретний вклад в революцію почався з 3 квітня 1917 року після прибуття разом з Леніним в Петроград у знаменитому опломбованому вагоні, в супроводі першої та другої своїх дружин Сари Равич та Злати Ліліної. З тих пір він став надійним помічником Леніна і навіть ховався з ним в курені на станції Разлів. Утім, справедливості заради скажемо, що він не завжди погоджувався з Іллічем, наприклад, виступаючи проти термінового здійснення Жовтневого перевороту. Але до самої своєї смерті Ленін тримав його на ключових постах, і він майже завжди виправдовував високу довіру.
З приїздом в Росію почав ще більше теоретизувати. Цитата зі статті Зінов’єва в газеті «Северная комуна» (вересень 1918 року): «З 180 мільйонів населення в сучасній Радянській Росії, ми повинні зберегти 90. Щодо залишку, то ми не маємо йому чого запропонувати: він повинен бути знищений» дає повне уявлення про висновки його теоретичних розробок.
Приблизно тоді ж Зінов’єв вніс в юридичну науку ще одну новелу: «Дозволити всім робітникам розправлятися з інтелігенцією по-своєму – прямо на вулиці». Навіть в ЧК на таке не пішли. Деякі історики (Ігор Буніч) твердять, що проти жорстокості Зінов’єва інколи заперечував навіть страшний Урицький, хоча, здавалось би, що повинно бути навпаки. Ну, а якщо заперечував, то 17 серпня 1918 року, за тим же Бунічем, колишній студент Канегісер убив шефа Петроградського ЧК Урицького. Замах організував Зінов’єв за дорученням зверху, щоб створити привід для терору.
У липні, серпні й вересні 1920 року розстріляно 5000 чоловік. Вважається, що акцію ініціював голова виконкому Комінтерну Зінов’єв для демонстрації перед учасниками 2-го конгресу цієї міжнародної організації революційної рішучості більшовиків. Тоді ж у Кронштадті з незрозумілих причин, але не без Зінов’єва, страчено 20 лікарів. Як сказано в розпорядженні, підписаному ним «…за надто велику популярність серед робітників». Браво!
Той конгрес знаменитий ще й тим, що звернувся з проханням до Російської комуністичної партії тимчасово взяти на себе матеріальні витрати для роботи виконкому Комінтерну. Наступного дня делегатам конгресу прочитано відповідь Григорія Овсійовича: «Російська комуністична партія вважає найбільшою честю допомогу братським партіям усім, чим вона зможе». Цікава подробиця: прохання й резолюція на нього написані тією самою рукою.
Зінов’єв створив при виконкомі Комінтерну військовий відділ, що відразу ж розгорнув кипучу діяльність. Він по всій Європі заснував підпільні бойові загони, на кшталт німецького Ротфронткамфбунду. Сьогодні такі ж осередки по всьому світу створила мусульманська Аль-Каїда. Тож визнаємо, що в неї був «хрещений батько» на прізвище Зінов’єв.
Коли на Петроград наступав Юденич, переляканий Зінов’єв, віддаючи накази розстріляти ще не страчених «колишніх», одночасно писав партійцям: «Нехай надовго нас запам’ятають, якщо переможуть». Якраз такі моменти згадував Троцький, коли характеризував колегу-більшовика і його диван.
Правда, й Зінов’єв, де тільки міг, шпиняв Троцького. Якось на Політбюро Григорій Овсійович критикував заступника Троцького по Реввійськраді Склянського. «Немає нічого комічнішого, ніж ці містечкові екстерни, котрі уявляють себе великими полководцями» – казав він, утупивши хитрі очиці в Троцького. Той червонів, бліднув, але стримував себе, розуміючи, що земляк має на увазі насамперед його.
Якщо у такому аспекті розглядати усі ті теракти проти Леніна, Воровського, Урицького, в Лаврентійовському провулку, ранню смерть Свердлова, то майже стовідсотково проектуються особисті інтереси у стосунках полум’яних борців за щастя трудового народу, бо всі вони жили за правилами жорстокої конкуренції і були людьми без комплексів та сентиментів. Ленін, наприклад, привселюдно ображав Калініна: «В моїй задниці більше думок, ніж у голові цього кретина». А чого, скажімо, вартий пізніший жарт Сталіна, коли він пригрозив Крупській, що Політбюро хоче призначити Леніну іншу вдову.
Про людські риси Григорія Овсійовича пише співробітниця Комінтерну А.Куусінен в книзі «Господь скидає своїх ангелів»: «Особа Зінов’єва особливої поваги не викликала, люди з найближчого оточення його не любили. Він був честолюбний, хитрий, з людьми грубий і неотесаний. Це був легковажний жінколюб. Був упевнений, що невідпорний красень. З підлеглими – зайве вимогливий, з начальством – підлабузник».
І якщо Троцький міг убезпечитися у своєму бронепоїзді, то Зінов’єв змушений був оточитися такою кількістю родичів, щоб крізь неї не інфільтрувався потенційний зловмисник. Це стало причиною партійної проробки, коли він працював партсекретарем у Ленінграді. До речі, на фоні громадських акцій дбав і про власний авторитет. Тим самим указом, що перейменував Петроград у Ленінград, а Єкатеринбург у Свердловськ, – Єлисаветград за життя іменедавця, дещо нескромно, перейменовано у Зінов’євськ.
Зовнішній вигляд Зінов’єва Зінаїда Гіппіус описує так: «Чоловік він жирний, білотілий, кучерявий. На фото, в газеті, виходить надзвичайно схожим на пишну стару тітку. Взимку і влітку він без шапки. Коли їде на своєму авто – відкритому, – то воссідає на колінах у двох червоноармійців. Це його особиста охорона».
Г.Соломон – торговий представник Росії в Естонії розповідав, як особистий представник вождя Комінтерну Сливкін вимагав у представництві 200 тисяч марок для закупки й два вагони для транспортування харчів для шефа. На питання: «Кому все це?», Сливкін, котрий, очевидно, не дуже шанував начальство, відповів: «Ці предмети для стола й тіла товариша Зінов’єва. У паршивого Гершка царському повару (Зінов’єв запросив до себе на роботу царського повара) не вистачає делікатесів, всяких трюфелів й чорт знає чого ще, для панського столу. Ананаси, банани, різні фрукти в цукрі, сардини… А там народ голодує».
Мав місце у його житті ґешефт, коли великі князі Микола й Георгій Михайловичі, що тоді сиділи в Петропавлівській кріпості, дали хабара Зінов’єву, Володарському, князеві Андроникову – колишньому другу Григорія Распутіна, – роль котрого в революційних справах до цих пір не прояснено і який в той період був головою Кронштадтської ЧК. Авантюра частково вдалася: за кордон поїхала велика княжна Ксенія, сестра останнього царя, а з нею шестеро її дітей. Коли факт розкрився, виникла необхідність замести сліди. Володарського убили, звинувативши білогвардійщину, Андроникова розстріляли, а Зінов’єва виручив особисто Володимир Ілліч. Великих князів також стратили. Миколу Михайловича, історика зі світовим іменем, намагався врятувати Максим Горький, але Ленін на його клопотанні написав: «Революції історики не потрібні».
А в 1922 році в партії більшовиків вибухнув грандіозний скандал: вияснилося, що глава Комінтерну Григорій Зінов’єв відкрив на своє ім’я в різних банках Заходу рахунки на суму більшу 400 мільйонів доларів. Григорій Овсійович виправдовувався тим, що, мовляв, всі ці гроші таємно від партії він вивів заради простішого способу фінансування всесвітнього комуністичного руху. Ленін повірив, чи зробив вигляд, що в тій оборудці все гаразд. Але повірили йому не всі. Не повірив, наприклад, Сталін.
Григорій Овсійович Зінов’єв, як твердять спогади місцевих більшовиків, кілька разів навідувався до Єлисаветграда з програмними офіціозами і приватними візитами, які всеодно перетворювалися в розгорнуті політінформації та «ленінські уроки». Один приїзд зафіксований у 1918 році, коли відбувалася відома із шкільних підручників «тріумфальна хода радянської влади». Джерела свідчить, що й пізніше Зінов’єв бував «дома» в Єлисаветграді, хоча усі його кровні й близькі включно з батьками, перебралися в центр під крило владного родича. Коли ж почалися сталінські гоніння, клан розпорошився по неозорій Країні Рад.
Розстріляно Григорія Зінов’єва в 1936 році за звинуваченням в антирадянській змові, тобто в злочині, якого не скоїв. А справжні гріхи, які були на його совісті, юридичної оцінки не отримали. Знаходячись в тюрмі, він писав Сталіну дуже своєрідні листи: «У моїй душі горить бажання довести вам, що я вже не ворог. Немає такої вимоги, яку я не виконав би, щоб довести це. Я доходжу до того, що довго пильно дивлюся на Ваш портрет и портрети інших членів Політбюро в газетах з думкою: рідні, загляньте в мою душу, невже ви не бачите, що я не ворог вам більше, що я с вами душею й тілом, що я готовий зробити все, аби заслужити прощення…»
Леонід БАГАЦЬКИЙ

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s