Час скромності

В Україні розпочався час скромності. Багато політиків, що можуть претендувати на президентську посаду, демонструють дива скромності, коли їх питають про плани обійняти посаду голови держави. Проте ця поведінка не має нічого спільного з тим фактом, що у нашій державі на всіх парах готуються до президентської кампанії. Бажано, дострокової.

Після Революції Гідності Україна знову перетворилася на парламентсько-президентську республіку. Нагадаю, що такий державний устрій вже був у нашій державі у 2006 – 2010 роках, проте Конституційний Суд за президентства Віктора Януковича повернув підвищені повноваження президентства. Природньо, що втеча четвертого президента стимулювала повернення до алгоритму влади, у якому глава держави відіграє не першу роль.

Проте політичні реалії є дещо іншими. Традиція політичного управління, закладена 10 роками правління Леоніда Кучми, примушує парламентаріїв та інших політичних гравців прислухатися до позиції президента, хоча формально він визначає насамперед головні напрями у зовнішній та оборонній політиці. Звісно, вплив має і той факт, що Блок Петра Порошенко має найбільшу фракцію у Верховній Раді та низку представників в уряді. Власне, і сам нинішній прем’єр Володимир Гройсман є вихідцем з пропрезидентської фракції.

Зрозуміло, що після подолання екватору президентської каденції Петро Порошенко та його команда розпочали підготовку до наступних виборів. Новітня вітчизняна політична історія свідчить, що жоден президент після першого терміну не відмовлявся від балотування на другий. Подібна традиція відсутня. Навіть Віктор Ющенко, шанси якого на перемогу у 2010 році апріорі були примарними, балотувався, як подейкують, виконуючи певні технологічні завдання власних формальних конкурентів.

Зрозуміло, що до діючого президента вимоги та претензії будуть більшими та гучнішими, ніж до претендентів на вищу посаду у державі. Перед Порошенком, починаючи з 2014 року, постали безпрецедентні виклики, з якими не стикалися його попередники у президентському кабінеті. Тому і звіт про виконану роботу і пояснення невиконаних обіцянок у виконанні діючого президента мають бути переконливими. Зауважу, що неефективна діяльність або бездіяльність практично кожного з попередніх президентів створила передумови для російської агресії проти України, відкрита фаза якої триває вже три роки. Її продовження, безумовно, матиме серйозний вплив на перебіг президентської кампанії, оскільки суспільство втомилося від боротьби за суверенітет та незалежність, у якій замало гучних перемог, проте багато бруду та крові.

Юлія Тимошенко, що має значний досвід безпосередньої участі у президентських кампаніях в Україні, сьогодні діє за довготривалим сценарієм. Вона добре усвідомлює, що ініціювати дочасні президентські вибори з позиції лідера найменшої фракції Верховної Ради шансів небагато. Тому лідер «Батьківщини» наполегливо критикує владу та закликає до відставки уряду Володимира Гройсмана. Юлія Володимирівна під гаслом звільнення лише прем’єра розпочала атаку на уряд ще наприкінці 2016 року, проте без особливого успіху. Тимошенко, яка програла вибори президента у 2010 році Віктору Януковичу, а у 2014 – Порошенкові (обидві поразки визнали всі, крім леді Ю), добре усвідомлює, що їй необхідний чіткий алгоритм виходу на стартовий плацдарм у президентській гонці. Нинішнє лідерство у президентському рейтингу не гарантує стовідсоткову перемогу навіть вправному та популярному політику.

Із тих, хто також з високою вірогідністю братиме участь у президентській кампанії, можна назвати лідерів фракцій «Опозиційного блоку» Юрія Бойка та Радикальної партії Олега Ляшка. Нагадаю, що Бойко не так давно кулаком доводив свою правоту у дискусії з Ляшком під час засідання погоджувальної ради парламенту. Проте той інцидент не впливає на рейтинги та шанси обох досвідчених політиків. Бойко виглядає як вірогідний представник «партії реставрації», тоді як Ляшко апелюватиме до ідеалів Майдану та намагатиметься скласти конкуренцію Юлії Тимошенко у боротьбі за дисциплінований електорат глибинки Центральної та Західної України.

Цікаво зауважити, що Володимир Гройсман (діючий голова уряду) стверджує, що у нього відсутні президентські амбіції. Принагідно можна пригадати цікавий факт: більшість українських президентів працювали прем’єр-міністрами під час президентських повноважень свого попередника, виключенням став хіба що Петро Порошенко, який був міністром економіки в уряді Миколи Азарова. Проте для Володимира Борисовича нагальним питанням є збереження прем’єрського портфелю та перспектив здійснення економічних перетворень, адже той, кому вдасться розпочати вихід економіки країни з кризи, зуміє отримати значні політичні дивіденди. Припускаю, що Гройсман не виключає для себе президентської кар’єри, але це питання для нього зараз не на часі.

Андрій Садовий, опозиційність якого останнім часом росте наче купи львівського сміття, стверджує, що також не має президентських амбіцій. Справді – балотуватися на вищу посаду в країні з крісла мера навіть великого та впливового міста – це авантюра, багато в чому Україна до подібного сценарію розвитку політичних подій не доросла. «Самопоміч», яку очолює Андрій Іванович, протягом двох з хвостиком років перебування у великій політиці не зуміла вийти з статусу політичної франшизи на рівень загальнонаціональної партії. Вірогідний союзник Садового, Міхеїл Саакашвілі, так само кохається в опозиційній риториці, але ближчим часом може претендувати хіба що на посаду голови уряду та статус локомотиву партійного списку в разі дочасних виборів до Верховної Ради. Попри гучні заяви він навряд чи став у короткі терміни лідером розгалуженої партії.

З високою вірогідністю візьмуть участь у майбутніх президентських виборах Анатолій Гриценко («Громадянська позиція»), Олег Тягнибок (ВО «Свобода»), лідер Аграрної партії Віталій Скоцик. Для кожного з них подібна процедура – щось на кшталт підтвердження власного політичного потенціалу, спроможності бути, а не видаватися. Велика кількість громадян, що не визначилися зі своїми політичними симпатіями, дозволяє припустити появу «темної конячки», що претендуватиме на симпатії співгромадян та боротиметься за них максимально технологічно. Чи стане таким кандидатом Славко Вакарчук, який встиг пройти за океаном курс лідерства чи якийсь раніше невідомий учасник АТО – ми дізнаємося не пізніше наступного року, адже нині говорити про дочасні президентські вибори не випадає.

Вісті СООР №16/2017

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s