Історія Кіровоградщини: як агенти ЦРУ топталися в наших калюжах

ЦРУ засилає агента до Кіровограда. Йому належить зустрітися з чоловіком на прізвище Василенко, вживши пароль «Привіт від тьоті з Бердичева». Агент прибув за призначенням, зайшов до пивного бару, запитує бармена, як йому знайти Василенка. Той відповідає: якщо потрібен Василенко-швець, то треба з головної вулиці вийти на паралельну і біля базару відвідати шевську майстерню; якщо він хоче знайти Василенка-вчителя, то школа ось навпроти бару; якщо ж Василенка-колгоспника, то необхідно на автобусі №111 з’їздити в Лелеківку до тамтешнього колгоспу. «Власне, моє прізвище також Василенко», – додає бармен. 
– Привіт від тьоті з Бердичева, – закидає прибулець. 
– Зразу б так і казали, що вам потрібен Василенко-шпигун…  

Карнавал над Дніпром

…Запилюжений, бувалий у бувальцях «Рено» колесив Україною влітку 1971 року. Туристичний інтерес його пасажирів охоплював досить широкий простір: Ужгород-Київ-Харків-Запоріжжя-Ялта-Одеса-Київ-Львів-Ужгород. За кермом іномарки вправлявся тридцятирічний корабельний механік із Амстердама Еверт Рейдон, а на задньому сидінні розкошував двадцятип’ятирічний голландський штурман дальнього плавання Лоу де Яхер. Друзі-моряки у відпочинковому вояжі милувалися золотими куполами красеня Києва. Обвішані фотокамерами «шліфували» тротуари й узвози, топтали парки й пляжі, з Лисої гори знімали мальовничу панораму міста. Вечорами відривалися по повній у ресторанах і на танцмайданчиках. Така ж сама програма переслідувала їх і в «індустріальній столиці» України – Харкові. Хлопці почувалися досить розкуто і впевнено, але не так, щоб власті запідозрили їх у чимось хуліганському або протизаконному. Віддаючи певну холостяцьку данину молодості, не зловживали нею. Мало того, акуратно відвідували музеї, театри, стадіони. А у нас же як, – хто розуміється на футболі та любить «Жигулівське» пиво і київське «Динамо», – той уже майже родич.
Невеличкий збій трапився у хлопців у Дніпропетровську, коли вони дещо відхилилися від визначеного туристичного маршруту, відвідавши закрите для іноземців місто на Дніпрі. Обійшлося тим, що міліціонер, котрий трапився на одному з перехресть, заказав робити щось подібне далі, аби весела подорож не перервалася достроково.
Ось і величне громаддя Дніпрогесу, і пекельно гарячі того літа піски з казковими пейзажами південного берегу Криму, і лікувальні Куяльницькі грязі разом з Одесою-мамою залишилися незабутніми спогадами, а голландські мандрівники вже  неслися прямою стрілою траси Одеса-Київ, потішаючи себе думкою про скоре  побачення з батьківщиною. Скільки вражень треба буде переповісти рідним! Скільки знятих краєвидів показати друзям! Аж тут раптом, тільки засвітліло на сході, – прикра пригода – поломка в двигуні. Якраз на перетині з іншою трасою Полтава-Кишинів. Діватися нікуди. Почав Рейдон чаклувати під капотом, а Яхер вийшов тільки на кілька хвилин відправити фізіологічну потребу. Неподалік у передранковому тумані маячило якесь незграбне легкове авто радянського виробництва. Невдовзі мотор жваво зачмихав, далі рівно запрацював. Що не кажіть, а механік, хай навіть корабельний, непогано знався в двигунах. Рушили. Яхер знову заснув у салоні. Відтинок шляху до Умані запам’ятався ще кількома зупинками через технічні неполадки. Рейдон метушився, вибігав на дорогу у намаганні перехопити якусь запчастину, але на трасі у цей ранній час зрідка снували лише «Жигулі», «Волги» та інші машини, яких Евер ніколи не бачив і, ясна річ, не міг купити чи просто вициганити у проїжджих, котрі зупинялися з бажанням допомогти, потрібне для «Рено». Напарник, розклавши сидіння і накрившись з головою ковдрою, безтурботно спав. Якби Еверт Рейдон мав холеричний характер, то вже давно стягнув би Лоу з ліжника і вони разом махали б руками кожному автомобілю, що з’являвся на трасі. Однак Рейдон виявив себе справжнім другом. Його товариш спав упродовж більше двох годин, доки тривала боротьба водія з двигуном. Нарешті Еверт вкотре зупинився, вже на під’їзді до Умані, біля старенького «Запорожця» з кіровоградським номером, біля якого клопотався його власник. Очевидно той якось ухитрився порадити іноземцям, заглянувши під капот, щось толкове, бо хвилин через десять мотор запрацював, як годинник. Лоу де Яхер, вже прокинувся, підпомпував колеса, протер ганчіркою забруднений кузов, запропонував благодійнику гроші, які зустрічний, трохи поламавшись, узяв. Звичайнісінька дорожня історія зі щасливим кінцем. Хто спостерігав би збоку цю картину, так би й подумав. Та що казати, навіть досвідчені філери, що вели наших туристів, зробили такі самі висновки. Звісно, вони побіжно зацікавилися випадковим рятівником, але дядько виявився у таких куфайках, що про якийсь зв’язок між учасниками пригоди не могло бути й мови.

За лаштунками свята

Буря грянула аж на митниці в Ужгороді. Контролери вилучили у мандрівників чотири фотоапарати, десятки кольорових і чорно-білих плівок, запас телескопічної оптики для зйомки на відстані, компаси, потужні біноклі, транзисторні приймачі та багато іншого, придатного для виконання шпигунських завдань. Парубки заперечували свою причетність до клану лицарів плаща й кинджала. Мовляв, коли описували їхнє майно при в’їзді в СРСР, то чому ніхто й не заїкнувся, що то таке обладнання брати із собою заборонено? А претензії щодо знімків різних об’єктів, що є секретними, то це також несерйозно, бо всі вони в еру освоєння космосу та можливостей фотозйомки з тих недосяжних висот, вже не являють таємниці для західних спецслужб.
Коли ж митники почали знайомитися із нотатниками голландців, то дещо збили їхній апломб: записи пістрявіли зворотами типу «5 км – радіощогла зліва, 17 км – віадук, 96 км – військовий патруль, 149 км – жовтий дим над трубами підприємства, 211 км – заборонений поворот направо, 1973 км – танкова (105 машин) колонна на марші» тощо. Такий ось пухлий і докладний «бортовий журнал».
Тоді Рейдон і Яхер «розкололися» – розповіли, що їх, безробітних моряків, пожаліли сердобольні янкі, запропонувавши необтяжливий приробіток і хлопці погодилися. Пройшли добрий вишкіл, здійснили навіть, як повідомив Рейдон, тренувально-навчальну автоподорож у Ротердамський порт і написання специфічної «курсової роботи»:
«Мета – практичне фотографування на ходу та докладний опис пришвартованого американського есмінця. Мене і де Яхера знайомили з альбомами різних радянських військових об’єктів: ракетних і радарних установок, танків різних типів, реактивних літаків, спеціальних машин для перевезення ракетної техніки. Нам показували, як повинні виглядіти ракетна база, аеродром, танкодром. Пам’ятаю, що багато знімків виконано на військових парадах і авіаційних святах».
Яхер доповнював:
«Ми повинні були проникнути у Дніпропетровську та Запоріжжі до аеродрому й автозаводу, при цьому нас орієнтували по скалькованих планах тих об’єктів. Аналогічне завдання випало й побіля Білої Церкви. На дільниці Львів-Ужгород нам доручили зафіксувати, описати і сфотографувати залізничні шляхи, состави, що проходили по них, мости, лінії високовольтних передач. У районі одного села, назву якого без записів я не можу пригадати, треба було виявити і зняти на плівку підприємство, де нібито вироблялося ракетне пальне».
Шпигунів ознайомили з фотознімками кримського узбережжя, з планом Одеського порту і радили непомітно провести «фотосесію» з вікон картинної галереї, звідки добре проглядаються всі портові споруди.
Голландські гості змушені були розв’язати язики. Суд врахував щиросердне зізнання, накинувши обом по три роки покарання.

Видно пана по халявах

Гаррі Розицкі, відпрацювавши 25 літ в американській розвідці, 1970-го вийшов у відставку. Довго очолював відділ, який займався плануванням і здійсненням таємних операцій проти Радянського Союзу. А в 1977 році ветерана нестримно потягнуло до письменництва і він написав книгу «Секретні операції ЦРУ», де, звісно, віддавши належне власному вкладу у справу, розповів і про найсвіжіші вдалі акції відомства, проведені без участі самого пенсіонера. В розряд таких потрапила й описана вище. На час публікації бестселера засуджені Рейдон та Яхер уже відбули покарання і повернулися додому, отже тепер Розицкі вважав етичним розкриття нових подробиць, що не фігурували на судовому процесі.
Містер Гаррі повідомив сенсацію, що найвідповідальнішою частиною тодішньої розвідувальної програми було не те, за що ув’язнили голландців, а зовсім інше. Яхер, безпосередній виконавець, навіть дивувався, чому це така серйозна організація як ЦРУ займається подібними дурницями. А що вже говорити про радянських контррозвідників, якщо навіть головний герой не зрозумів усіх мотивів роботи, яку йому належало виконати?
За версією Розицкі, Яхеру доручалося непомітно пересісти в інше авто, непоказне з вигляду, і з незнайомим водієм зробити стодвадцятикілометровий крюк убік від офіційного маршруту, переодягтися дорогою у сільський одяг, перевзутися у старі кирзові чоботи, надані незнайомцем, і, приїхавши у заздалегідь намічену точку, активно потовктися у дощовій калюжі. Саме так і сказали: активно! Те літо виявилося напрочуд сухим, тому довелося набирати воду із придорожнього ставка у кілька каністр, аби мати в потрібному місці рукотворну багнюку. Брудну екіпіровку треба залишити в «Запорожці», а самому, прийнявши свій звичний вигляд, перехоплювати на київській трасі Рейдона, щоб непомітно влитися в екіпаж. Тимчасовий колега виявився вправним водієм, бо коли, виконавши дивне завдання, прибули на зустріч, «Рено» ще не приїхав. А коли з’явився, все відбулося, як розказано вище. Чоботи ж помандрували за кордон іншими шляхами. Мабуть різними, бо тільки один з них, як пише книга, досяг місця призначення – секретної лабораторії.
Виходить, «туристи» завітали з каменем за пазухою, а Розицкі, хизуючись, (аякже, супротивна контррозвідка виявилася не на рівні!) розкриває мету операції – взяття в Кіровоградській області проб ґрунту для визначення радіоактивності. Там недавно розгорнула виробництво уранова копальня, потужності якої надзвичайно цікавили американців. Ось вони й спланували подорож до ядерного джина.
Титулований розвідник повідав ніби повну автентичну історію. Сумніваємося, бо ніде в ній немає ні слова про долю помічника із «Запорожцем», з котрим Лоу де Яхер в’їжджав у нетрі соціалізму. Треба думати, той чоловік був агентом, що «заліг на дно», що при радянській паспортній системі – справа досить проблематична. Чи, може, ним пожертвували? Тоді гріш ціна переможному ореолу, створеному навколо цієї експедиції. До того ж, навіщо було ладнати таку громіздку схему, коли можна було обійтися менш екзотичним робом? Адже чоботи міг заквацяти у потрібну грязюку той самий «агент із дна». Він же міг купити, обміняти чи зрештою викрасти таку взувачку, що «нахапала рентгенів», у котрогось із шахтарів, які щоденно спускаються під землю. Отже найвірогідніше, що придбання і вивіз проб виконані за іншим сценарієм.
Звідси й висновок: професіонал Гаррі Розицкі написав книгу заради звичайного чтива, сховавши в котрий раз фактичний перебіг, справді захоплюючої операції, що мала дотик до нашої області.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
Advertisements

One thought on “Історія Кіровоградщини: як агенти ЦРУ топталися в наших калюжах

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s