Юрій Винничук: Про відчуття українськості і чому національна ідея спрацювала саме тепер


Фото:

«… Про малоросійський мазохізм: переважно ми святкуємо наші поразки, а не перемоги. Так досі є з Крутами, Берестечком, де щороку збирається велика кількість людей. Були ж і Конотопська битва, і бій під Оршею, та й під Мотовилівкою москалів побили. Молоде покоління має вчитися на перемогах, а не тільки на поразках. Щоб ми мали чим пишатися. Виходить так, ніби ми не мали своєї історії державності».

Те, що я українець, знав змалку, хоча ко­ли вчився у школі в Станіславові, то мене не дивувало, чому так багато класів російськомовних, а в них діти з українськими прізвищами. Вже у класі восьмому під впливом батьків у мене з’явилися погляди, які можна назвати націоналістичними. А в дев’ятому ми з ровесниками організували націонал-демократичну партію, нас у ній було аж п’ятеро, навіть партквитки собі намалювали. Я тоді написав кілька патріотичних пісень про Україну, один із нас грав на акордеоні, а ми їх співали. То був 1968 рік, на щастя, нас, юних націоналістів, ніхто не здав, потім наша партія припинила своє існування. Але націоналістичні вірші мені вистачило розуму зашифрувати під переклади чеських поетів періоду революції 1848-го. Бандеру я зримував із Вазерою, бо нічого кращого тоді не придумав. І коли пізніше в мене вдома кагебісти влаштували обшук, то знайшли ці вірші і вчитувалися в те, що там написано. Інтернету, звісно, ще не було, тож «Повстаньте, брати, за волю…» тоді, у 1973-му, зійшло мені з рук. Мої націоналістичні погляди остаточно сформувалися вже в роки навчання в університеті. Мене спочатку не чіпали, бо, як я згодом з’ясував, дівчина, з якою зустрічався, була донькою начальника тюрми, тож мене прикривали. Я навіть не здогадувався, що мені пощастило. Але, як тільки сказав їй, що не збираюся з нею одружуватися, мене одразу ж викликали товаріщі з КГБ на допит. Нічого страшного в мене на той час не було, та все одно хтось стукав на мене, що маю заборонені книжки і дозволяю собі вільнодумство. У 1984 році, коли я жив у Львові, батьки попросили мене приїхати додому, щоб допомогти їм садити картоплю. Наш сусід, партійний чоловік, мене побачив і доповів товаріщам про мій приїзд. О 8-й ранку в батьківську хату вриваються кагебісти з обшуком, який тривав до 8-ї вечора. Вони перебрали все в будинку, позабирали мої рукописи та якісь довоєнні видання, хоча нічого забороненого в мене не було: ні Донцова, ні інших авторів, які пізніше таки з’явилися, але я став пильнішим.

В тему: Писатель Юрий Винничук выиграл суд у нардепа от ПР Колесниченко

Люди, які мали в домашній бібліотеці старі книжки, не ховалися з цим, їх ніхто не чіпав, доки хтось на них не доносив, що вони начебто розповсюджують заборонену літературу. І якщо ти комусь дав заборонену книжку, все, гаплик. Так дуже багато хто погорів. Здуру дав почитати одному знайомому «Історію України» Крип’якевича, по суті, радянського історика, але він під час війни видав брошурку, у якій були націоналістичні настрої. Мого знайомого тоді посадили, бо в нього ще багато чого іншого знайшли, зокрема записник із піснями УПА. Коли мене викликали на суд, я підтвердив, що дав йому ту книжку. Різниця між тогочасною Україною і Росією була в тому, що там теж розповсюджувався самвидав, але за це не переслідували. Звичайно, йшлося не про книжки авторства Солженіцина, бо за таке можна було сісти і надовго. Зате саморобні видання перекладів Кастанеди чи Міллера в Росії у той час поширювалися, за них не переслідували, як і за видання підпільних журналів. Натомість у нас за будь-яку дрібницю викликали на допит.

Моя націоналістична ейфорія почалася у 1986-му й протривала до 1991-го, коли ми з друзями організували театр «Не журись», виступали, мітингували. Я тоді передплачував безліч журналів: і російських, і українських. Там справді друкувалося дуже багато цікавого. З настанням незалежності України ейфорія вивітрилася, почалися суворі будні — справжнє виживання, бо відбулася різка інфляція, я мусив якісь гроші заробляти, для мене як для письменника то був дуже важкий період. Книжки українських авторів не видавалися, бо великий діяч Кучма, дідько б його забрав, не надав жодних преференцій для українського книгодруку. Тоді як російські видавці були позбавлені податків і завалили своїми книжками пострадянський простір. І український теж. За 10 років у мене вийшло лише дві книжки: «Спалах» і «Діви ночі». Нарешті в 2000-му я почав видавати все, що понаписував раніше. Щороку виходило по кілька книжок: і мої твори, і впорядковані мною антології.

1990-ті — це страшні роки для України, втрачений час для українського книгодрукування. Дуже шкода, що той час ми втратили, саме тоді Леонід Кучма сказав таку історичну фразу: «На жаль, національна ідея в нас не спрацювала». Він нам це сказав, незважаючи на те що його тут, у Львові, файно приймали. Львів’яни поводилися ніби чекануті. У нас як? Спочатку плюємо на Кравчука, а потім усі поголовно голосуємо за нього. Виходить, що «перший Кучма» — наш ворог, а «другий Кучма» — то наш друг! І він на сцені львівського Театру імені Заньковецької проголошує якісь потрібні речі, які йому розумні люди підказали, так само як потім зробила Юля, коли обирали між нею і Януковичем. Вона сказала в тому самому театрі: «Якби я жила в часи УСС, Українських січових стрільців, то була б у їхніх рядах!». І всі радісно їй повірили. Кучмі в нас теж повірили. Проте коли сказав тоді про національну ідею, то, хоч як прикро, вона до того часу таки не спрацювала. Та все одно були невеличкі стрибки українського патріотизму під час російської агресії в Чечні, пізніше рівень патріотизму українців піднявся, коли був конфлікт на Тузлі. Цей стрибок, на мій погляд, був штучно зроблений, в інтересах Кучми, щоб він переміг на виборах. А останній стрибок національного патріотизму відбувся через Путіна, тобто нинішню війну Росії з Україною. Зарубіжні аналітики одностайні в тому, що Путін зробив більше, ніж усі українські політики за останні десятиліття.

Так, як ця війна з Росією об’єднала Україну, її не об’єднували ніхто й ніщо. Тож я вважаю, що ота міфічна національна ідея спрацювала саме тепер. Вона є, хоча має різні вияви, часом навіть бутафорські, як-от парад вишиванок чи щось таке. Хай і не втілюється у щось глибше за поняття «духовності», але національна ідея є, і я не відкидав би в жодному разі факту її існування. Я вживаю термін «національна ідея» як чистий, оголений конструкт без будь-яких прив’язок та політичних маніпуляцій, бо кожен його доточує, де заманеться, додає щось своє і трактує по-своєму. Для мене національна ідея — це усвідомлення національного Я, своєї належності до України, коли ти українець незалежно від твого етнічного походження. У чому понаднаціональне української ідеї, якщо такі межі є? У вишиванці! (Сміється. — Ред.).

Що я уявляю, коли чую слова «рідна земля»? Українські пейзажі, які асоціюю з рідною землею. Я переважно не бачив їх усі вживу, а лише на фотографіях чи на полотні. Це ж асоціації. Україна — то лани широкополі, яри, як описував Шевченко, зелені пагорби, надзвичайно красиві каньйони Дністра, бо є дуже багато чого в природі, що можна трактувати як специфічно українське і таке, що зворушує. Та я народився і живу на Галичині, тож мене найбільше зворушує все, що пов’язане з нею. Я дуже люблю галицькі села і тамтешніх людей. Мені дуже цікава їхня мова, тому часто спілкуюся з ними на базарах, бо це жива мова.

В тему: Геннадий Афанасьев: «Уже надо начинать думать, как нам быть с ними, когда мы победим»

У моєму розумінні російськомовне населення України — росіяни й представники інших націй — не українці. І серед етнічних російськомовних українців дуже і дуже мало таких людей, які стають на захист російської. Якщо подивитися, як користувачі Facebook чубляться на мовну тему, то дуже добре видно, хто є хто. Українське прізвище теж не запорука, що то українець. Наприклад, Кравець може бути як українцем, так і євреєм. Водночас російськомовні українці — це така історія, яка з часом себе відживе. Російськомовні росіяни та представники інших націй є і хай собі, та їх насправді вже дуже мало в Україні. У нас 2001 року був сфальсифікований перепис населення. Аби продемонструвати, що в Україні живе менше українців, ніж насправді, й більше росіян, чого в реальності не було. Зафіксували, що русинів у нас начебто 10 тис. осіб, гуцулів близько 100 тис., але не в цьому омана, бо вигадали багато підступних речей. Наприклад, лічили представників якихось дрібних етносів із Півночі, із Сибіру й потім виявили, що їх, коряків, аборигенів півночі Камчатки, тут більше, ніж у Росії. Це така сама містифікація, як гноми й ельфи, про яких там теж не забули. І за цими вигаданими розрахунками вийшло, що маємо 17,3% росіян на території України. Потім Путін виголошує, що в Україні живе 17 млн «русскіх», тобто 17% перетворилися раптом у 17 млн. Повний абсурд. До того ж від часу перепису кількість населення в Україні відчутно зменшилася, і насамперед у російському-російськомовному сегменті. Приріст — невеликий — маємо в Західній та Центральній Україні. Думаю, що росіян в Україні нині не більше ніж 5 млн і їхня кількість зменшиться. Є статистика про те, як реагує україномовне населення на російську, як реагує російськомовне на українську, які реакції в етнічних росіян. І з кожним роком національна самосвідомість зростає. От нещодавно Ярослав Грицак показував на своїй лекції графіки й таблиці про такі позитивні зрушення. Навіть серед росіян, які живуть в Україні, є ненависть до путінської Росії та є повага й любов до України. Цей процес хоч і повільно, але таки відбувається. На державному рівні потрібно працювати з молодим поколінням, зі старшими поколіннями російськомовних важко щось у такому віці вдіяти: їх уже майже неможливо переконати. А починати треба зі шкіл і садочків, які наче й українські, та діти там розмовляють між собою російською. І вчителі переформатовані, бо ж раніше вони викладали російською, і мислили цією мовою, і світ сприймали. Чи складали такі вчителі іспит на знання української? А мали б. Пройти перекваліфікацію. У всьому світі це обов’язкова умова для громадянина — знання державної мови. Карту поляка вам не дадуть, якщо ви іспити не складете на знання польської, її історії… Мій знайомий розповів, що останнє з переліку обов’язкових запитань: «Чи ви почуваєтеся поляком?». А він, бідака, сказав: «Ні». І вкотре йому відмовили, бо він отак відповів. Та чоловік вперто ходить і ходить, бо має польське коріння й хоче отримати документ.

Що означає «відчувати себе українцем»? Такі речі важко надаються до означення словами. Це ніби невловимі ментальні риси, однак українці є різні, з різними поглядами. Є українці, для яких гімн, прапор і герб України — то святе. Та є й такі, які вважають, що треба поміняти кольори місцями в національному прапорі, гімн переписати… До герба якийсь снопик пшениці й кущик калини домалювати. Хто таке пропонував? Оксана Білозір. Вона ж щира українка. От їй не вистачає там чогось, щоб красиво було… А гімн нащо переписувати? Всі гімни, які у світі є, — то ж повна графоманія. Там прості слова й мелодії, але немає високої поезії та музики. Та це все одно національна святиня, за яку люди йшли на смерть. Щодо того, хто і як почувається українцем. Незалежно від ставлення до кольорів національного стяга, скептичного ставлення до параду вишиванок тощо людина або відчуває, що вона українець, або ні. Наприклад, дехто каже, що хор Верьовки чи ансамбль Вірського — це щось застаріле, непотрібне, але є ж люди, які ходять на їхні виступи, як і грузини ходять на концерти своїх народних ансамблів. Якщо такі колективи мають своїх шанувальників, отже, їм є для кого виступати.

Що робити з Кримом і Донбасом? Ті, хто каже, що вони нам не потрібні, самі ж не воюють, такі не підуть на передову. Але як не вступати у війну з Росією? Іншого вибору, як воювати, немає. Те, що в нас щодня гинуть там люди, закономірно, у кожному військовому наступі щодня гинутимуть люди, сотні людей. Немає виходу, як вичікувати, коли цей дикий лев здохне, бо вони знесилюються більше, ніж ми. Відмовлятися? Навіщо? Їм не потрібні насправді ці території, але якщо ми таки відмовимося, тоді все, конфлікт перейде в громадянський, так, як кажуть Путін і його поплічники, а тоді санкції проти Росії будуть зняті. Тих санкцій щодо Криму дотримуватимуться хіба що Канада та Америка, Європа свої з полегкістю зніме. Ймовірно, з часом ситуація з окупованими територіями сама собою розрулиться, бо Росія у дуже складному становищі й там дуже багато людей уже дозріло до того, щоб здійснити переворот.

Я про це писав давніше у статті про малоросійський мазохізм: переважно ми святкуємо наші поразки, а не перемоги. Так досі є з Крутами, Берестечком, де щороку збирається велика кількість людей. Були ж і Конотопська битва, і бій під Оршею, та й під Мотовилівкою москалів побили. Молоде покоління має вчитися на перемогах, а не тільки на поразках. Щоб ми мали чим пишатися. Виходить так, ніби ми не мали своєї історії державності. Так, держава була в певні періоди нашої історії, переважно зовсім недовго, але чомусь зрідка акцентують увагу на тому, що ми мали своїх королів, не лише Данила Галицького. А хто говорить про те, що Володимир був не просто князь, а імператор? А потрібно знати. Над цим давно треба було працювати. Я тому й пишу про минуле, бо для того, щоб осягнути, що насправді відбулося, потрібен якийсь час. Лише тоді можна зрозуміти, що відбулося. Якщо вийде то зробити. Те саме і з Майданом, і з Революцією гідності — це масштабні речі, які потребують часу для осмислення. Гемінґвей і Ремарк писали про Першу світову війну через 10–15 років, як вона скінчилася.

В тему: Сергей Жадан: «В борьбе с врагом мы забываем о поиске союзников»

Революція гідності — це дуже чітке визначення процесу. Це наша перемога. І на тому прикладі потрібно вчити нові покоління. Йдеться передусім про гідність українців, які не дозволили плювати собі в обличчя, не дозволили знущатися над своїми дітьми і стали на захист найважливіших цінностей. Якби тоді не побили студентів, то невідомо, чим ця історія на Майдані скінчилася б. Так сталося, бо ідіот Янукович зробив те, що людина зі здоровим глуздом не зробила б. Майдан — це битва, яка закінчилася нашою перемогою. Бо всі наші революції закінчувалися переважно поразками. Можна нарікати на те й на се, але перше: у нас нарешті відбулася декомунізація, і це надзвичайно важливо, ту пуповину з Росією потрібно було обірвати давно. І друге: жоден український президент не дозволяв собі розмовляти з Росією так, як Порошенко, відкрито й однозначно. Тож нарешті відбувся розрив із РФ. Міф про братні народи — то була наша біда, та ніде у світі такого немає! Канадці ніколи не проголошували, що вони з американцями братні народи. Американці з британцями тим паче. Бо ж це маячня, таке в голові не вкладається. А росіяни собі вигадали, що ми братні народи, вони так братаються з усіма: чи з узбеками, чи з чучмеками, то чому ще з українцями не побрататися? Вважаю дуже важливим, що такий міф сьогодні зруйнований.

Так само як заборонили Компартію, потрібно було різко заборонити московскоє православіє в Україні. У Болгарії було кілька розламів церкви, цей процес постійно супроводжувався скандалами, чубилися-ворогували, поки за одну ніч не вирішили: буде одна-єдина церква — і все. Старовірів лишилося якихось 20 тис. упертих. Тобто хай собі й лишаться ортодокси, їх із часом буде жменька, але держава має втрутитися в такі процеси, вони не повинні відбуватися стихійно, держава має свої інтереси педалювати. Хтось повинен спочатку прийти в Почаївську лавру й подивитися, що вони там продають і про що людям говорять. А продають вони там антиукраїнські книжки. То ж антиукраїнська діяльність, чому це триває безкарно?..

Якщо ти ненавидиш країну, у якій живеш, ненавидиш її народ і висловлюєш це публічно, то яке ти маєш право бути громадянином України? Я не розумію. А свідки Єгови? Вони не йдуть в армію, бо їм не дозволяє їхня релігія. І ми їх захищаємо?.. А інші діти лягають трупами, захищаючи Україну, у якій іде війна, вони ж захищають і цих «свідків». Для них існують тільки вони, свідки Єгови, а все інше їм по цимбалах. Оце спільнота, яка має вижити, а решта хай гине. Навіть ромів можна у військо відправити, спробувати соціалізувати, бо вони мають працювати, якщо живуть тут, нарешті, поважати інші народи, на землі яких живуть.

Щодо права на зброю. В Україні не Швейцарія, і ментальність тут зовсім інша. Звісно, здорові люди мають право на зброю, але які гарантії того, що зброю не отримають придурки? Довідка від психіатра потрібна? То її в нас можна купити. Вистачає придурків, які вискакують з автомобіля й посеред дороги стріляють по тих, хто їм нібито не дав дорогу, гумовими кулями.

Якою я бачу Україну через 20 років? Застерігаю: мої прогнози завжди справджуються. Про те, що розпадеться Радянський Союз, казав ще в 1970-х роках. Я передбачив Майдан. Ці мої передчуття і штурму «Межигір’я», і революції зафіксовані у п’єсі «Останній бункер», яка була надрукована в часопису «Український тиждень» (див. Тиждень, № 52/ 2012). Потім мене журналісти перепитували, чи вірю в те, що написав. Я відповів, що вірю, бо так, як описав, усе й буде. Один поважний чоловік навіть заклався на ящик шампанського, переконував, що нічого такого не буде, мовляв, у людей апатія… Так-от: упродовж року Росія відступить від Донбасу й почне відступати з Криму. Цей момент треба спіймати, щоб і Чорноморський флот із Криму зігнати. Все буде добре, у нашій країні все, що відбувається, на краще. Це такі складні процеси, які рухаються повільно, не знаю, чи можна їх пришвидшити. Та й парламент, який він нині є, навіть якщо дочасні вибори організувати, кращим не стане. Страшно й подумати про вибори президента, бо хто може перемогти… А якщо Юля?.. Тому я проти перевиборів. Безвіз уже маємо. Так, як нині почали ловити й саджати злочинців у всенародній боротьбі з корупцією… раніше нічого подібного не було. Можна нарікати, але позитивні зрушення в країні є. Книговидання розвивається, нові автори з’являються. Люди купують українське. І нарешті зазвучала українська музика. Тож Україна буде.

Проект Антіна Мухарського «Національна ідея модерної України». Інтерв’ю з митцями, філософами, лідерами думок

 

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s