Про славне місто Кропивницький, яке колись було Єлисаветградом, та трохи про його людей.

 

Степова столиця
В останні роки життя купець Михайло Мартакі віддавав перевагу Єлисаветграду, облюбувавши затишне містечко, що, мов оазис у пустелі, освіжало його. Тут було багато люду, котрий залюбки витрачав гроші, кілька штабів з великою кількістю офіцерства, а купець був чоловік комунікабельний.
У плані, місто прямими вулицями нагадувало собою Царське Село, розуміється, без царської розкоші, як там. Мартакі й собі надумав поселитися десь неподалік царських хоромів, розмовами про будівництво яких останнім часом повнилося місто.
Спочатку поява палацового містечка планувалася на Миколаївській (пізніше – Перспективній) вулиці, де потім виросла міська ратуша (теперішня облрада), на ділянці землі, подарованій місту 1 вересня 1839 року статським радником, сенатором і вихідцем з Єлисаветграда греком І.Ю.Фундуклеєм. Певно, що й багатий баришник грек Мартакі в такому випадку теж примостився б десь поблизу того об’єкту з чисто практичних побутових міркувань, про які піде мова далі.
Однак плани були перекроєні так, що величезний на той час казенний архітектурний комплекс миколаївської епохи виріс не там, де планувався, а на Ковалівській околиці міста. Мартакі теж побудувався неподалік згаданої споруди, що називається палацом. До переносу проекту приклався тодішній міський голова Яків Ковальов. Цьому місцевому купцеві українського походження дуже хотілося, аби російські вінценосці закріпилися на землі, що належала його роду, викупивши її. Таким чином Якову Тимофійовичу вдалося за період своєї трирічної каденції (1845-1848 роки) стати торговим партнером царського дому і, одержавши першу гільдію, перебратися до ділової столиці імперії – Москви. Як кажуть у таких випадках: «Лише бізнес і нічого особистого».
Така вдала оборудка ще більше загострила конкуренцію між тутешнього купецтва за обрання на пост міського голови. Особливо жорстко, не зупиняючись ні перед чим, змагалися за приз клани Пашутіних, Самокишиних, Шигарцевих, Макєєвих. Настільки це було тепленьке містечко, видно з того, що з десяток міських голів чомусь не дотягнули до кінця терміну, здаючи позиції наступникам. Може, руки були надто вже липкі? Звісно, міг хтось з них і померти дочасно, але й це зовсім не значить, що природною смертю. Такі ось підозри виникли в Мартакі, коли він приглядався до крісла міського голови, і в нас при знайомстві зі списком міських голів, наведеним в «Историческом очерке г.Елисаветграда» Олександра Пашутіна.
Поет Афанасій Фет згадував: «Під час перебування в цьому році в Єлисаветграді государ затвердив будівництво, якщо не помиляюсь, на кошти військового поселення, обширного палацу, для якого при в’їзді до міста біля самої річки були споруджені величезні цегляні сараї і заготовлено мільйони штук цегли для цієї споруди, що пізніше була використана на приміщення кавалерійського училища, із Петербурга прибули казенний архітектор Шохін та інженерний полковник Мельцер».
Будівництво розпочалося навесні 1848 р. під керівництвом комісії у складі флігель-ад’ютанта полковника Ламберта (голова комісії, якого згодом замінив генерал-майор Лауниць), поліцмейстера підполковника Халтуріна (того ж року його замінив майор Іванов), ротмістра Безрадецького, інженера штабс-капітана Роде та Шохіна (згодом – архітектора Верлопа).
Фет згадує такий епізод при будівництві: «Тому, що матеріали подавалися на будову з усіх боків по риштуваннях через широкі вікна, – зрозуміло, що всі ревізори, в тому числі й начальник штабу, входили у приміщення також вікнами. Але раптом при новому огляді фасаду хтось виявив, що у величезному палаці ніде немає дверей. Розповідала мені Сливицька, яка добре знала Шохіну, що нещасний Шохін, дізнавшись про свій недогляд, повернувся додому, схопив себе за голову і почав вигукувати: «Дверей немає! Не розумію! Голова тріщить, мозок витікає!». Ніщо не змогло його відволікти від цієї фатальної думки, і на вечір він зовсім звихнувся, а через два дні помер».
Тодішній міський архітектор Андрій Достоєвський наводить слова із пісні поселян про начальника штабу резервної кавалерії, безпосереднього куратора будівництва, фон дер Лауниця:
«На те денежки дворцовы
Взял именьице Клевцовых –
Вот так молодец…».
Схоже, що лірик Фет крім хітових любовних романсів бавився ще й сатиричними куплетами, які не ввійшли до томів його вибраних поезій.
Будівель у комплексі три: в одній є приміщення для царя і його свити, корпусного командира і для всіх генералів, на деякий час тут у вісімдесяти кімнатах прижилася військова прогімназія, згодом через учнівський некомплект закрита. У другій будівлі – для штабних чиновників, у третьому корпусі – для штабу і писарів також передбачалися квадратні метри під поселення як на час військових навчань, так і в проміжках між ними. В інший час більша частина похмурих цегляних паралелепіпедів пустувала, порожні кімнати дзвеніли тишею і припадали пилом. Всі будинки триповерхові з довгими фасадами, тут же манеж, головна гауптвахта, церква прекрасної архітектури з п’ятьма куполами, госпіталь, невеликий плац-парад і різні господарські прибудови: конюшні, сараї та інше. Все відрізняється масивністю й казенною монументальністю; будівлі – житловими зручностями, симетрією, акуратністю, але ніде й натяку на розкіш чи якусь витонченість; тільки необхідне, і нічого зайвого. Словом, Єлисаветградський палац не можна назвати стаціонарним царським житлом, правильніше – казармою військового типу для тимчасового поселення вельмож. Помешкання для царя на першому поверсі будинку вздовж вулиці, пізніше названої Дворцовою, складалося всього-на-всього із чотирьох покоїв: спальні з туалетною, потім вітальні, кабінету і приймальні. Апартаменти нічим не відрізнялися, крім педантичної чистоти, доведеної до найвищого абсолюту, від інших приміщень.
А неподалік, одночасно зі зведенням монументальних царських будівель, виростав і затишний одноповерховий особняк купця Мартакі. Не виключено, що з тих же матеріалів, що й палац, придбаних при посередництві того ж таки фон дер Лауниця.
Зовні будиночок видатного маркітанта при ненажерливій російській армії справляв дуже приємне враження на тлі офіціозного миколаївського неокласицизму казарм, особливо декором так званого купецького ампіру, ліпниною, зеленим мідяним дахом. Вікна просторого й затишного, прохолодного влітку, теплого зимою особняка виходили до величної Покровської церкви, що виросла на Ковалівці роком пізніше. З іншого боку до будинку вздовж вулиці Бульварної (тепер – Юрія Олефіренка) підступав, відмежований добре доглянутою посадкою, широкий армійський плац. І що дивно, в особняку, що теж стояв у низині, чомусь не гуляв запах цвілі, як у палаці. Купецька садиба була обрамлена ажурною кованою огорожею, на ділянці в десятину площі тягнувся до сонця молодий декоративно-фруктовий садовий масив.
Михайло ж у власному новозбудованому житлі обзавівся численним сімейством і серед дітей мав доньку Ганну, котра вийшла заміж за бобринецького кіннозаводчика Опанаса Дмитряна і стала засновницею-меценаткою церков, кількох лікарень та дитячих притулків у Єлисаветграді й повіті. Мав старий Мартакі ще й сина Івана, котрий дав світові трьох своїх синів: Сергія – майбутнього учасника Вільного козацтва, більшовика Григорія, котрий досяг високого становища Голови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК), такої собі «англійської королеви» українського штибу, та білого врангелівського генерала Андрія, з якого за оповідями Віктора Шкловського, бабця котрого мешкала у Єлисаветграді, списано генерала Чорноту в «білогвардійському» циклі Михайла Булгакова та створено цікавий кінообраз у відомому радянському фільмі «Біг».
У своїй автобіографії Григорій Іванович трохи кривив душею: «Дядьки й діди мої були селянами, займались сільським господарством в селі Печеніги Харківської губернії. Батько – ремісник-кравець, а мати моя була прачкою. Від батька залишився я трьох літ, усіх же дітей у матері було троє, з яких один тільки я вцілів. Приблизно з трьох-чотирьох літ замість батька у нас був вітчим, від котрого у матері було ще троє дітей; вітчим – чоловік грубий – зароблені ним щоденні 50 копійок завжди пропивав; жили ми у страшенній бідності, частенько тоді доводилось харчуватися лише тюрею. У Харкові два з половиною роки я учився в зразковій школі при семінарії, але через відсутність засобів, необхідних для плати за право навчання, я був виключений. Продовжувати студії шляхом самоосвіти й працювати, щоб самостійно в майбутньому боротися за існування, та й знайти роботу було надзвичайно важко, а страшенно хотілося обов’язково стати слюсарем або токарем, «щоб зробити паровоз». Такі ілюзії дитинства».
Леонід БАГАЦЬКИЙ

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s