«Літературний доробок Романа Любарського має кілька вимірів: поетичний, перекладацький і дослідницький. Але передусім він поет. Пише Роман по-російськи і по-українськи, – і це досить рідкісний випадок, коли в обох стихіях автор почувається однаково органічно».
2012 р. Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук.
* * *
Так, родом я з минулого століття.
Та дар мій поза межами століть
Росте і розквітає, як суцвіття,
У кожну Богом визначену мить.
Його не обраховують ЕОМи,
Ні мікроскоп не зафіксує, ні радар.
У ньому краплі зойк, громів судоми,
Спів солов’я, життя огроми –
Це слова дивовижний дар.
З ним можна возвеличити й убити,
Сплести мережку з променів заграв,
Зорати поле й жінку полюбити
Так, як ніхто на світі не кохав.
У ньому Всесвіт світиться й пульсує,
У ньому хліба життєдайний смак,
У ньому – Бог (не поминаю всує),
І все, що цій миттєвості пасує,
І вічності непроминущий знак.
Хитає вітер стоголосе віття.
А степ, як скіф, примруживсь і мовчить…
Так, родом я з минулого століття,
Та нинішнього чую кожну мить.
* * *
А пам’яті саф’янні чобітки
Процокотіли вранці по бруківці,
І чередою сни, неначе вівці,
І наче змії, проповзли плітки.
* * *
Час – то є пам’яті образи й знаки.
Вчіться читати їх, небораки.
Кажете, «буков» занадто багато?
Мало хрестив вас ремінчиком тато!
Триптих болю
І
Душа болить (бо світ хворіє наш).
У Бога просить світла і прозріння…
А там, де лине степ за Адабаш,
Курличе журавлем жура осіння.
О душе, як подужати печаль?
Як суховій і холод подолати?
…Лежать у полі зраджені солдати,
І в чорній хустці йде до церкви мати.
І сніг іде, притишуючи жаль.
І янгол білий пророкує долі.
Сурмить… Незрима та сурма.
І огортає крилами поволі
Мене.
У Господа робота є.
Мине зима.
ІІ
Весна… Її не зупинити плин…
Та землю крають не плуги, а танки.
І в сонячні ясні квітневі ранки
Ці землі омина лелечий клин.
Тут влітку проросте полин.
А восени чи буде хтось орати?
Війна… Це ти її плекав, наш «брате».
Ти споконвіку звик лиш брати.
Ти Україну брав на кпин.
Сам Бог за це воліє покарати.
Труна… А поруч непритомна мати.
Був син один… Немає що ховати –
Ти спопелив його на тлін.
Героям – слава! Матері – уклін.
Слова… Слова, що йдуть від Бога,
Нестримні, як сама весна,
Тобі остання засторога:
«Геть, сатана!».
ІІІ
Багнети ваші – у багні,
А на броні – криваві зорі.
Ваш імператор а пріорі
Помер на білому коні.
Колись ви нам були братами,
Але йому – завжди рабами,
Щоб стати м’ясом на війні.
Ви йшли сюди не для пісень,
А запускати «Смерчі» й «Гради».
Візьміть назад свої снаряди,
Перетворившись на мішень.
Ні Бог, ні Сахаров, ні Мень –
Нехай вам смерть сама зарадить,
Кому молитися в цей день.
Переклади
Галина ПОДОЛЬСЬКА
Галілейська Мона Ліза*
Що за знемога мені душу крає?
Я ціпенію чи мені болить?
То лотос так голівкою киває,
І в хвилі Нила поринаю вмить.
Розкрився лотос – начебто фламінго
Розправив свої крила-пелюстки.
І промайнули швидше бігу дінго
Віки, що стали маревом ріки.
На грудях Нефертіті цар-дівиці
Засяяв лотос пломенистих мрій, –
І Божество постало! Подивіться,
На смальтах знову квітів Нілу рій,
Які зреклися вікового сну!..
Лиш Мона Ліза платить данину.
О лотос, ти віками був священний,
Індусів чистотою дарував.
І Вішну шестирукий тут натхненно
На пелюстках, як троні, воссідав.
Дай сенс вікам, стрімким, неначе дінго,
О лотос, що розправив пелюстки!
Дай Моні Лізі під крильми фламінго
Постати красно з подихом ріки!
На грудях Нефертіті, як зірниця,
Засяяв лотос пломенистих мрій, –
І Божество постало! Подивіться,
На смальтах знову квітів Нілу рій,
Які зреклися вікового сну!..
Лиш Мона Ліза платить данину.
*Усім відомо про Мону Лізу великого Леонардо. Але те, що у неї була “старша сестра” – Мона Ліза Галілейська, відомо не кожному.
Арсеній Тарковський
* * *
Зажди, вогні в купальські ночі
Струїли серце й породили сон,
А підеш в ліс, і візьмуть у полон
Веселих відьом українські очі.
Я тричі перед світом завинив,
Я чув твій плач, та не була ти винна,
Я говорив з тобою, Катерина,
Так, ніби час мого життя вже сплив.
І бачив я: встає із темних вод
Сон-папороть в слабкому коливанні,
І ти ідеш або пливеш в тумані,
І стане він веселкою от-от.
Тебе утретє волі я віддав,
Ти чайкою злетіла в світ вертепний,
Я двері зачинив і слухав вітер темний,
І глиняне череп’я рахував.
* * *
Вогко землею з вікна потягнуло,Терпкою пріллю хмільніше вина;Мати прийшла, у вікно заглянула,І потягнуло землею з вікна. – В зимній знемозі у матері в доміСпи, наче житнє зерно в чорноземі,І не піклуйся про смертний кінець. – Без сновидінь, як той Лазар в труні,В череві матері спи, по весні
Вийдеш – на тобі зелений вінець.
* * *
Бианка… Скалы… Камыши…
Таинственны меж них прогулки.
Июльский полдень. Ни души
В моём Подольском переулке.
Иду вдоль тына, вдоль забора.
Кружится шмель над бузиной.
Поёт по радио Сикора.
Настоянный на травах зной
Лениво-ласковой волной
Колышется. А вот криница.
Я барабан верчу, верчу…
Вода, стекая по лучу,
Как изумруд, внизу искрится.
Я пью и не могу напиться.
А мама со двора зовёт:
«Беги домой, пора обедать!».
Мне этой тайны не изведать,
Но дни и ночи напролёт
Ищу знакомые тропинки,
Ищу знакомые места.
Цветут фиалки и барвинки,
Течёт Бианка. Но – не та…
И так до смертного креста,
Разгадку окрестив Судьбою,
Ищу в пространстве за собою
Те заповедные места.
Закат угас… Взошли светила…
Всю ночь из Млечного пути
Улыбка мамина светила…
Прости меня, за всё прости.
* * *
Дымы… Дымы… Дымы…
Одноэтажное предместье.
Здесь босиком гуляли мы
И лето проводили вместе.
На тихой улочке кривой
Грушёвой падалицы запах…
Щенок, мотая головой,
Шатается на толстых лапах.
За георгинами – окно,
И ты – за кисеёю белой.
И я веду тебя в кино
И под руку беру несмело.
Тарковский, «Зеркало». Тепло.
И шепотки в скрипучем зале…
Как на пол молоко текло!
Как трепетно глаза мерцали!
О чём же промолчали мы
На лавочке у старой груши?..
И встретятся ли наши души?..
Дымы… Дымы… Дымы…
* * *
Осенних красок перелив.
Аккорд стихает.
И вечер цвета спелых слив
В окно – стихами.
А ночь на цыпочках за ним
Из палисада.
Давай друг другу позвоним
В ночь листопада.
Не надо звёзд – зажгу свечу,
Поставлю в плошку.
Скажу «Привет!» и помолчу
Не понарошку.
Не надо слов – пускай струна
Ответит тонко,
Как акварельная волна,
Как вздох ребёнка.
А утром столько тишины
В наволгшей сини,
Что паутиночки слышны
В ветвях осины.
И яблоко в пустом саду
Упало гулко…
Я за тобою вновь иду
Вдоль переулка.
* * *
Фотография, где набекрень фуражка,
Ранец вместо штанги, вздутый мяч…
Нам победа в матче доставалась тяжко –
Синяки и шрамы — через боль и плач.
По мячу ли, по ногам ли — без разбора
Наш «Гаринча» как засадит, берегись!
Рикошетом от бетонного забора
За площадку мяч опять взлетает ввысь.
И летит, летит над целым светом,
И… в окно влетает — звон и крик.
На мгновенье к памяти приник –
А «Гаринча» спит под бересклетом
Вечным сном, застрелен прошлым летом,
Гражданин, спортсмен и оптовик.
А Колючий, левый крайний, спит в Афгане,
Вместе с вертолётом там сгорел.
Как он улыбался Коцарь Тане,
Как шутить по-доброму умел!
…Фотография, где набекрень фуражка,
Где давно «Гаринчу» я простил.
И опять полна непроливашка
Светлых слёз и фиолетовых чернил.
Сьогодні Роман Любарський, який до речі є дослідником життя та творчості нашого земляка Арсенія Тарковського, є одним з претендентів на здобуття звання лауреата премії його імені. Його вірші та проза красномовно говорять за його талант. Чи розгледить це журі ?
Премія заснована нещодавно. Вона має статус міської. Саме в колишньому Єлисаветграді, що нині є Кропивницьким і народився відомий поет та лауреат державної премії Арсеній Тарковський. В місті є вулиця його імені, меморіальна дошка, а тепер і премія його імені. Одним з ініціаторів появи у місті вулиці імені поета-земляка, до речі, був Роман Любарський. Премія заснована в 2017 році і вручається один раз на два роки. Першими її лауреатами в 2018 році були Олександр Кердіваренко, Володимир Кобзар та Наталя Біденко.
