Кропивницький поет номінується на літературну премію Арсенія Тарковського

«Літературний доробок Романа Любарського має кілька вимірів: поетичний, перекладацький і дослідницький. Але передусім він поет. Пише Роман по-російськи і по-українськи, – і це досить рідкісний випадок, коли в обох стихіях автор почувається однаково органічно».

2012 р. Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук.

 

*  *  *

Так, родом я з минулого століття.

Та дар мій поза межами століть

Росте і розквітає, як суцвіття,

У кожну Богом визначену мить.

Його не обраховують ЕОМи,

Ні мікроскоп не зафіксує, ні радар.

У ньому краплі зойк, громів судоми,

Спів солов’я, життя огроми –

Це слова дивовижний дар.

З ним можна возвеличити й убити,

Сплести мережку з променів заграв,

Зорати поле й жінку полюбити

Так, як ніхто на світі не кохав.

У ньому Всесвіт світиться й пульсує,

У ньому хліба життєдайний смак,

У ньому – Бог (не поминаю всує),

І все, що цій миттєвості пасує,

І вічності непроминущий знак.

Хитає вітер стоголосе віття.

А степ, як скіф, примруживсь і мовчить…

Так, родом я з минулого століття,

Та нинішнього чую кожну мить.

 

*  *  *

А пам’яті саф’янні чобітки

Процокотіли вранці по бруківці,

І чередою сни, неначе вівці,

І наче змії, проповзли плітки.

*  *  *

Час – то є пам’яті образи й знаки.

Вчіться читати їх, небораки.

Кажете, «буков» занадто багато?

Мало хрестив вас ремінчиком тато!

 

Триптих болю

І

Душа болить (бо світ хворіє наш).

У Бога просить світла і прозріння…

А там, де лине степ за Адабаш,

Курличе журавлем жура осіння.

О душе, як подужати печаль?

Як суховій і холод подолати?

…Лежать у полі зраджені солдати,

І в чорній хустці йде до церкви мати.

І сніг іде, притишуючи жаль.

І янгол білий пророкує долі.

Сурмить… Незрима та сурма.

І огортає крилами поволі

Мене.

У Господа робота є.

Мине зима.

 

ІІ

Весна… Її не зупинити плин…

Та землю крають не плуги, а танки.

І в сонячні ясні квітневі ранки

Ці землі омина лелечий клин.

Тут влітку проросте полин.

А восени чи буде хтось орати?

Війна… Це ти її плекав, наш «брате».

Ти споконвіку звик лиш брати.

Ти Україну брав на кпин.

Сам Бог за це воліє покарати.

Труна… А поруч непритомна мати.

Був син один… Немає що ховати –

Ти спопелив його на тлін.

Героям – слава! Матері – уклін.

Слова… Слова, що йдуть від Бога,

Нестримні, як сама весна,

Тобі остання засторога:

«Геть, сатана!».

 

ІІІ

Багнети ваші – у багні,

А на броні – криваві зорі.

Ваш імператор а пріорі

Помер на білому коні.

Колись ви нам були братами,

Але йому – завжди рабами,

Щоб стати м’ясом на війні.

 

Ви йшли сюди не для пісень,

А запускати «Смерчі» й «Гради».

Візьміть назад свої снаряди,

Перетворившись на мішень.

Ні Бог, ні Сахаров, ні Мень –

Нехай вам смерть сама зарадить,

Кому молитися в цей день.

 

Переклади

Галина ПОДОЛЬСЬКА

 

Галілейська Мона Ліза*

 

Що за знемога мені душу крає?

Я ціпенію чи мені болить?

То лотос так голівкою киває,

І в хвилі Нила поринаю вмить.

 

Розкрився лотос – начебто фламінго

Розправив свої крила-пелюстки.

І промайнули швидше бігу дінго

Віки, що стали маревом ріки.

 

На грудях Нефертіті цар-дівиці

Засяяв лотос пломенистих мрій, –

І Божество постало! Подивіться,

На смальтах знову квітів Нілу рій,

Які зреклися вікового сну!..

Лиш Мона Ліза платить данину.

 

О лотос, ти віками був священний,

Індусів чистотою дарував.

І Вішну шестирукий тут натхненно

На пелюстках, як троні, воссідав.

 

Дай сенс вікам, стрімким, неначе дінго,

О лотос, що розправив пелюстки!

Дай Моні Лізі під крильми  фламінго

Постати красно з подихом ріки!

 

На грудях Нефертіті, як зірниця,

Засяяв лотос пломенистих мрій, –

І Божество постало! Подивіться,

На смальтах знову квітів Нілу рій,

Які зреклися вікового сну!..

Лиш Мона Ліза платить данину.

 

*Усім відомо про Мону Лізу великого Леонардо. Але те, що у неї була “старша сестра” – Мона Ліза Галілейська, відомо не кожному.

 

Арсеній Тарковський

*  *  *

Зажди, вогні в купальські ночі

Струїли серце й породили сон,

А підеш в ліс, і візьмуть у полон

Веселих відьом українські очі.

Я тричі перед світом завинив,

Я чув твій плач, та не була ти винна,

Я говорив з тобою, Катерина,

Так, ніби час мого життя вже сплив.

І бачив я: встає із темних вод

Сон-папороть в слабкому коливанні,

І ти ідеш або пливеш в тумані,

І стане він веселкою от-от.

Тебе утретє волі я віддав,

Ти чайкою злетіла в світ вертепний,

Я двері зачинив і слухав вітер темний,

І глиняне череп’я рахував.

 

* * *

Вогко землею з вікна потягнуло,Терпкою пріллю хмільніше вина;Мати прийшла, у вікно заглянула,І потягнуло землею з вікна. – В зимній знемозі у матері в доміСпи, наче житнє зерно в чорноземі,І не піклуйся про смертний кінець. – Без сновидінь, як той Лазар в труні,В череві матері спи, по весні

Вийдеш – на тобі зелений вінець.

 

*   *   *

Бианка… Скалы… Камыши…

Таинственны меж них прогулки.

Июльский полдень. Ни души

В моём Подольском переулке.

Иду вдоль тына, вдоль забора.

Кружится шмель над бузиной.

Поёт по радио Сикора.

Настоянный на травах зной

Лениво-ласковой волной

Колышется. А вот криница.

Я барабан верчу, верчу…

Вода, стекая по лучу,

Как изумруд, внизу искрится.

Я пью и не могу напиться.

А мама со двора зовёт:

«Беги домой, пора обедать!».

Мне этой тайны не изведать,

Но дни и ночи напролёт

Ищу знакомые тропинки,

Ищу знакомые места.

Цветут фиалки и барвинки,

Течёт Бианка. Но – не та…

И так до смертного креста,

Разгадку окрестив Судьбою,

Ищу в пространстве за собою

Те заповедные места.

Закат угас… Взошли светила…

Всю ночь из Млечного пути

Улыбка мамина светила…

Прости меня, за всё прости.

 

*   *   *

Дымы… Дымы… Дымы…

Одноэтажное предместье.

Здесь босиком гуляли мы

И лето проводили вместе.

 

На тихой улочке кривой

Грушёвой падалицы запах…

Щенок, мотая головой,

Шатается на толстых лапах.

 

За георгинами – окно,

И ты – за кисеёю белой.

И я веду тебя в кино

И под руку беру несмело.

 

Тарковский, «Зеркало». Тепло.

И шепотки в скрипучем зале…

Как на пол молоко текло!

Как трепетно глаза мерцали!

 

О чём же промолчали мы

На лавочке у старой груши?..

И встретятся ли наши души?..

Дымы… Дымы… Дымы…

 

*   *   *

Осенних красок перелив.

Аккорд стихает.

И вечер цвета спелых слив

В окно – стихами.

А ночь на цыпочках за ним

Из палисада.

Давай друг другу позвоним

В ночь листопада.

Не надо звёзд – зажгу свечу,

Поставлю в плошку.

Скажу «Привет!» и помолчу

Не понарошку.

Не надо слов – пускай струна

Ответит тонко,

Как акварельная волна,

Как вздох ребёнка.

А утром столько тишины

В наволгшей сини,

Что паутиночки слышны

В ветвях осины.

И яблоко в пустом саду

Упало гулко…

Я за тобою вновь иду

Вдоль переулка.

 

*  *  *

Фотография, где набекрень фуражка,

Ранец вместо штанги, вздутый мяч…

Нам победа в матче доставалась тяжко –

Синяки и шрамы — через боль и плач.

По мячу ли, по ногам ли — без разбора

Наш «Гаринча» как засадит, берегись!

Рикошетом от бетонного забора

За площадку мяч опять взлетает ввысь.

И летит, летит над целым светом,

И… в окно влетает — звон и крик.

На мгновенье к памяти приник –

А «Гаринча» спит под бересклетом

Вечным сном, застрелен прошлым летом,

Гражданин, спортсмен и оптовик.

А Колючий, левый крайний, спит в Афгане,

Вместе с вертолётом там сгорел.

Как он улыбался Коцарь Тане,

Как шутить по-доброму умел!

…Фотография, где набекрень фуражка,

Где давно «Гаринчу» я простил.

И опять полна непроливашка

Светлых слёз и фиолетовых чернил.

Сьогодні Роман Любарський, який до речі є дослідником життя та творчості нашого земляка Арсенія Тарковського, є одним з претендентів на здобуття звання лауреата премії його  імені. Його вірші та проза красномовно говорять за його талант. Чи розгледить це журі ?

Премія заснована нещодавно. Вона має статус міської. Саме в колишньому Єлисаветграді, що нині є Кропивницьким і народився відомий поет та лауреат державної премії Арсеній Тарковський. В місті є вулиця його імені, меморіальна  дошка, а тепер і премія його імені. Одним з  ініціаторів появи у місті вулиці імені поета-земляка, до речі, був  Роман Любарський. Премія заснована в 2017 році і вручається один раз на два роки. Першими її лауреатами  в 2018 році були Олександр Кердіваренко, Володимир Кобзар та Наталя Біденко.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s