Збройні конфлікти закінчуються і тоді, коли кількість жертв — частіше військових, рідше цивільних — перевищує больовий поріг суспільства. Хто та як визначає ці межі?
Про це йдеться у статті видання Новая газета.
Останні тижні і Захід, і Схід чекають різкого загострення ситуації у зоні збройного конфлікту. Світові ЗМІ у зв’язку з цим багато пишуть про ймовірні втрати, які можуть стати неприйнятними. Але що таке? У суто військовій сфері термін має цілком точне значення. А ось у політичній все набагато заплутаніше.
Військові підрахунки
Отже, що таке з військових понять «прийнятні втрати» у наступі? Для російських військових, згідно з розробленими в післявоєнний період документами, це 1–2% особового складу за добу в наступі.
У разі прориву тактичної лінії оборони (3–8 км) можливі короткочасні втрати до 5% на добу.
При виході на оперативний простір, тобто в тили супротивника, втрати не повинні перевищувати 3% на добу.
Методика визначення прийнятних втрат така. Завдання щодо просування у наступі дивізії — 20–30 км на добу (із застосуванням тактичної ядерної зброї — до 50 км на добу). У ццей час дивізія повинна зберігати боєздатність. Вважається, що з’єднання боєздатне за чисельності понад 70% від штатного складу.
При кількості особового складу 60-75% – обмежено боєздатна. Це означає, що дивізії можуть дати інше завдання, наприклад, перейти в оборону. Частина небоєздатна, якщо військовослужбовців у ній внаслідок втрат залишилося менше 60%.
При втратах понад 50% військова частина втрачає так звану бойову стійкість, і можливий відступ без команди, який нерідко переходить у паніку та втечу з позицій.
Це загальне правило, але винятків чимало — відомі випадки, коли частина продовжувала організований опір у разі втрати 90% чисельного складу. У такі моменти багато залежить від мотивації бійців.
Але як би не закінчилася битва, у всіх країнах неприйнятні втрати вимагають заміни військ на передовий, виведення їх у тил, подальшого відпочинку, поповнення, а якщо потрібно, то й переформування.
В армії в наступальній операції завдання пройти 50 км за три доби. Таким чином, дивізія у складі цієї армії має зберегти після трьох діб боїв не менше 70% особового складу та бойової техніки. Якщо після цього терміну дивізія є небоєздатною, вона втрачала 13% на добу. Це вважається надзвичайно високими, тобто неприйнятними добовими втратами.
Скільки б днів дивізія не наступала, не можна допускати втрати більше 30% особового складу. При цьому в втрати входять не тільки загиблі на полі бою, а всі, хто вибув за цей час з ладу: убиті, тяжко поранені, легкопоранені та контужені, які вимагають лікування, дезертири, а також всі, хто вибув через хворобу або будь-які інші причини.
Подібні підрахунки вважаються «класикою», тобто багаторазово перевірені військовою статистикою на документах і практиці всіх воєн після Другої Світової включно. Ретельні підрахунки втрат у різних операціях виробили загальне правило, що виразилося у наведених вище відсотках. На думку експертів і військових, які беруть участь у спецоперації в Україні, на сьогодні немає причин говорити про зміни в цьому правилі, незважаючи на те, що засоби та методи ведення бойових дій у деяких сферах істотно змінилися.
Підрахунки в армії США
В армії США подібної «відсотки» немає. Там прийнятність втрат виводиться у постійній оцінці та переоцінці під час військових дій для кожного окремого з’єднання за допомогою аналітиків Пентагону. Філософія такого аналізу проста: що менше втрат, то краще. По суті все визначається кон’юнктурою конкретного бойового епізоду.
Наприклад, у ході висадки в Могадішо (Сомалі) у жовтні 1993 року сили спеціального призначення США втратили за дві доби 18 людей убитими та 80 пораненими. Цього виявилося достатньо, щоб президент Клінтон за повної підтримки Конгресу ухвалив рішення про припинення операції та виведення із Сомалі всіх американських військових. Пізніше Рідлі Скотт зняв за цими подіями захоплюючий фільм «Чорний яструб», який отримав два «Оскари».
Офіцери-аналітики, які відповідають визначення прийнятності втрат у кожній конкретній ситуації, перебувають у всіх штабах армії США. Вони видають обов’язкові до обліку рекомендації та висновки. Щоправда, і статус у них вищий, ніж у офіцера-оператора у російському штабі.
Якщо такий офіцер повідомляє, що в найближчі кілька діб з’єднання зазнає високих втрат, командир повинен зупинитися.
2014 року українські військові управлінці ще сповідували радянські погляди. За минулий рік все радикально змінилося, і сьогодні оцінку прийнятності втрат ЗСУ здійснюють за лекалами НАТО. Багато офіцерів встигли закінчити військові заклади в НАТО (йдеться про багато сотень військових) і влилися в штаби від бригад і вище. Аналітики, які відповідають за оцінку втрат, постійно шукають шляхи їхнього зниження. У цьому є суть американського підходу. Самостійність командирів ЗСУ сприяє тому, що вони самі обирають сценарії дій із завданням мінімізації втрат. Принцип високої самостійності підрозділів у бою запозичений в армії США.
Вже наприкінці 80-х у ході всіх навчань у СРСР прогноз темпів наступу та передбачуваних втрат робив комп’ютер. Методики таких розрахунків існують у всіх передових арміях світу. Їх ведуть у кожному штабі. Оцінки складаються з двох частин: відображення вже понесених втрат і наступних висновків, а також прогнозу втрат майбутніх.
Цивільні
У цьому методик розрахунку майбутніх втрат серед цивільного населення біля противника немає. І жодна армія перед настанням чужих втрат не вважає.
Оцінка втрат мирного населення своєї країни проводиться у межах оборонної операції «обсязі завдань округів воєнного часу». Це коли всі війська пішли воювати, а в окрузі лишилася одна адміністрація. Ось їй і підпорядковують на час війни МНС, медицину та органи взаємодії з населенням. Загальні оцінки можуть давати фахівці МНС та закордонних відомств подібного профілю. Зрозуміло, йдеться про конвенційні війни.
Втрати мирного населення під час ядерної війни з обох боків Атлантики розраховувати вміють набагато краще. Для цього залучалися найкращі наукові кадри. Наприклад, у всіх розрахунках кінця 80-х років тільки по Москві військові чекали 8–10 ядерних ударів. На великих навчаннях Московського військового округу на той час рятувальники, медики, пожежники та війська хімзахисту готувалися до двох мільйонів загиблих першого тижня (населення Москви становило близько 8,5 млн).
Однак у документах російської армії є обов’язковий пункт, який дістався їй від СРСР, — відселення мирного населення із зони бойових дій. Тому здійснюється відселення громадян, що почалося нещодавно в Запорізькій та Херсонській областях з населених пунктів на лінії бойового дотику і в ближньому тилу.
Це не гуманістичний порив командування, а обов’язковий захід, який він зобов’язаний здійснити чинними приписами. Це є конкретний пункт плану підготовки до оборонної операції.
Втрати та суспільство
Але коли мова заходить про те, як довго громадяни країни готові нести тягар воєнних дій, які тягарі вони готові заради них пережити, все стає менш визначеним. Це вже традиційна галузь політики.
У політиків також є свої інструменти — опитування громадської думки, військова пропаганда, закони, які обмежують опозицію у воєнний період. Але вони мають обмежену дію. Неможливо змусити людей страждати за всяку ціну. А питання ціни вирішальне — заради чого терпіти? І військові розрахунки у політичному прогнозі безсилі.
У недавній військовій історії є два дуже наочні випадки, коли втрати виявилися неприйнятними для суспільства, і воно зупинило війну. Це В’єтнамська війна 1964–1974 років і бомбардування НАТО Югославії, що тривало близько двох з половиною місяців у 1999 році.
У першому випадку суспільство США політичним тиском змусило свій уряд припинити війну, що тривала. У другому випадку Сербії було завдано військової поразки, громадяни відмовили у довірі своєму уряду, і вона фактично капітулювала.
У обох випадках суспільство зіграло найважливішу роль закінченні військових дій саме під впливом прямих і непрямих втрат.
Такий розвиток подій як наслідки війни мають передбачати та оцінювати політики. Не сфера відповідальності військових. Вони й інструментів немає визначення моменту, коли виборці раптом вважатимуть військові втрати неприйнятними. Тому політики завжди прагнуть зберегти рівень відносного комфорту в самовідчутті народу, з чого він складався б у кожній конкретній країні. Адже країну неможливо вивести в тил на поповнення, відпочинок та переформування.
Як бачимо з історії, політики, починаючи війну, часто помиляються, коли визначають для суспільства больовий поріг, нижче якого опускатися не можна. Справа в тому, що і сам цей больовий поріг рухливий і змінюється під час збройного конфлікту. На моє переконання, визначення будь-якими методиками тієї межі, коли втрати для суспільства стають неприйнятними, є майже нерозв’язним завданням.
Власне це і є сама політика, її суть. Якість і міць державної пропаганди, рівень добробуту виборця, рефлексія освіченого класу, вплив та можливості опозиції — з усіх цих та багатьох інших змінних і складається поняття неприйнятних втрат. Іноді вони можуть виявитися несподівано малими. Народ Сербії, як з’ясувалося, не вважав уряду Мілошевича особливою цінністю.
У прогнозах майбутнього військового зіткнення з Росією українські генерали ще п’ять-сім років тому описували неминучу загибель десяти тисяч своїх військовослужбовців у перші тижні як катастрофічні та неприйнятні для громадянського суспільства. А сьогодні це не привід для капітуляції. Який зараз больовий поріг у російського суспільства – невідомо. Але, судячи з минулого досвіду, він дуже високий, як і в українського.
Є, щоправда, один вірний індикатор, який показує, що терпіння на межі. Це оцінка ситуації у самій армії.
Збройні сили – точний зріз соціальної структури суспільства. Хоча й неправильно вважати армію і суспільство судинами, що просто сполучаються, — військові завжди більш консервативні. Зазнані втрат вони не хочуть вважати марними і готові на набагато більші жертви. Причому вони не просять про це цивільних.
Тому переговори про мир у всі часи зустрічали запеклий опір саме в армійському середовищі. Але коли вже в окопах починають називати військову операцію «в’ялим сифілісом» — це перша ознака того, що й саме суспільство найближчим часом може вважати її наслідки неприйнятними. Принаймні в інших країнах відбувалося саме так.
Сурма 